"Без женщин стало невозможно добывать уголь". День из жизни шахты на Западном Донбассе
Щодня на глибину кілька сотень метрів на одній із шахт неподалік Павлограда спускається понад 120 жінок. Це лише 3% всіх підземних працівників шахти. Утім півтора року тому це число дорівнювало нулю.
Павлоград оточений десятком шахт. Навіть ті містяни, які не працюють на шахті, відчувають вплив шахтарського міста. Ціни на продукти на місцевих ринках тут часто зростають саме перед виплатою зарплат на видобувних підприємствах.
Шахта це теж своєрідне місто, із своїми правилами, культурою, прикметами, традиціями та жартами. Люди потрапляють в нього з різних сфер та з різною мотивацією. Хтось тут залишається на 10 чи 20 років, а хтось – аж до пенсії.
Шахтарі не звикли до змін. Однак після початку великої війни сталася велика зміна: на виробництві з’явилися жінки, яким до того заборонялося працювати під землею. Такий крок вимушений: на шахтах неподалік Павлограда за два роки 3,5 тисячі шахтарів стали військовими – п'ята частина працівників.
"Тепер без жінок стало неможливо видобувати вугілля на Західному Донбасі. Готових фахівців, які прийшли б і працювали в тих умовах, в яких ми працюємо, майже немає. Через війну не вистачає людей", – каже заступник головного виконавчого директора "ДТЕК Павлоградвугілля" Андрій Чернецький.
Сьогодні дедалі більше працівниць проходять навчання, аби опанувати новий фах, а перелік підземних професій для жінок поповнюється новими.
Іконостас, 300 метрів під землею
Працювати на важких, небезпечних та підземних роботах жінкам донедавна забороняв Кодекс законів про працю від 1971 року. Турбота про збереження репродуктивної функції не ставилася під сумніви до березня 2022 року. Через початок великої війни парламентарі вирішили тимчасово скасувати цю норму.
Жінок у металургії та на видобувних підприємствах, насправді, завжди вистачало – на "Павлоградвугіллі" їх була третина, проте всі працювали переважно на поверхні. Тому не дивно, що з моменту входу до шахтоуправління журналістів ЕП супроводжували переважно жінки.
Перед тим, як потрапити до надр шахти, усі обов’язково переодягаються у спецодяг: бавовняний костюм, поверх якого надягається щільна форма, а також чоботи та каска. Верхній спецодяг пошитий для чоловіків, тож часто несумісний з жіночою анатомією. За потреби штатна кравчиня перешиває його для працівниць.
Перевдягнувшить, рушаємо в шахтну кліть. Це так званий нульовий горизонт, з якого працівники відправляються на свої робочі місця. Якщо до дверей ліфта нас переважно супроводжували жінки, то в кліті – винятково чоловіки.
Спуск на глибину 260 метрів за відчуттями можна порівняти із злетом літака: так само шумно, так само закладає вуха. Останнє відчуття не зникає ще певний час. Щойно переступаємо поріг ліфта, нас зустрічає стовбурова підземна Ольга. Завдяки їй працівники, вантажі та приладдя з поверні потрапляють на глибину.
В уявлені багатьох людей шахта – це темне вузьке місце, де важко пересуватися і немає свіжого повітря. Однак вона більше схожа на тунель метро, у якому є світло, вентиляція і вдосталь місця. Знайшлося місце навіть для іконостасу.
На своїй посаді Ольга лише пів року. До початку великої війни вона працювала на Авдіївському коксохімічному заводі, який з 2014 року перебував під періодичними обстрілами росіян. Зараз в Авдіївці тривають важкі бої. Від підприємства майже нічого не лишилося і відновленню воно не підлягає.
Назву "залізне серце" України Донбас отримав через концентрацію важкої промисловості, яка давала роботу сотням тисяч людей. Частина з них тікала від російської окупації у 2014 році, частина – у 2022 році. Оскільки робочих місць для всіх працівників тамтешніх заводів немає, багатьом довелося змінювати фах.
Будь-яка шахта має власний підземний транспорт, адже її протяжність може сягати сотень кілометрів. Він потрібен не лише для перевезення вантажів, а й для доставки працівників до їхніх робочих місць.
Виконують цю функцію спеціальні вагонетки, які працюють за принципом канатної дороги. Управляє ними машиніст підземних установок, який отримує спеціальні сигнали, коли та в який бік потрібно запускати вагонетку.
Анастасія, яка працює машиністкою майже рік, керує канатною дорогою з маленької комірки, подібної до приміщення охорони на автомобільній парковці. Всередині темно, ледь не єдине джерело світла – екран з інформацією, довкола якого розміщені кілька пультів управління.
Раніше жінка працювала в охоронному холдингу – охоронцем шахти. Спершу, каже вона, під землю було страшнувато працювати, але вона швидко звикла. За рік отримала третій розряд з чотирьох можливих для її професії.
Анастасія переїхала до Павлограда з Луганщини. Серед її колег чимало людей, які змінили місце проживання через російську агресію і працевлаштувалися на шахті. "Гарну роботу складно знайти, скрізь великий потік людей", – каже вона.
Серед своїх мотивацій співрозмовниці часто називали соціальний захист: можливість жити в гуртожитку, медичне страхування, пільговий пенсійний стаж.
Мер Павлограда Анатолій Вершина: Люди повністю змінили своє ставлення до Росії
Шахта працює в чотири зміни і на кожній зайнято кілька машиністів підземних установок. Юлія також обіймає цю посаду, однак її місце роботи постійно мігрує.
Лебідку, яка приводить у рух вагонетку, телефон та пульт управління встановлюють на певній ділянці лише на період проведення гірничої виробки. Після завершення роботи на дільниці обладнання переміщують в інше місце.
Раніше Юлія працювала в торгівлі в рідному Павлограді. Пів року тому вона прийшла на шахту, бо це стабільна робота, і планує там залишатися.
Жарти про "жінок на кораблі" відійшли в минуле
Усі співробітниці, з якими спілкувалася ЕП, дуже приязно відгукувалися про своїх колег та колектив. Вони не говорили про жодні випадки неповаги чи упередженого ставлення. Однак, можливо, це пов'язано з тому, що під час розмови поряд були їхні безпосередні керівники.
Проте з розмов з іншими працівницями шахтоуправління стає зрозуміло, що спуск жінок під землю вимагав змін. Передусім – у побутових умовах: потрібно було облаштувати жіночі роздягальні та душові, вирішити незручності із спецодягом.
Зміни відбувалися і на неформальному рівні, адже чоловікам-шахтарям складно було відразу сприйняти нових колег. Раніше вони сприймали жінок, які спускаються під землю, як свято, ніби вони з іншого світу. Однак робота в шахті вимагає довіри, тож поступово чоловіки і жінки навчилися взаємодіяти.
Як кажуть працівниці, чоловіки змінили свої звички, стали менше лаятися і жарти на кшталт "жінка на кораблі – до біди" відійшли в минуле.
На важкі роботи жінок не допускають. Наприклад, на глибині понад 300 метрів працює прохідницький комбайн, який руйнує породу і будує тунелі. Управляє ним комбайнер за допомогою пульта. Наразі на шахті такі посади обіймають лише чоловіки, а жінок на їх місці "навіть не уявляють".
Комбайнер розповів, що його робота передбачає багато обов’язків: потрібно обслуговувати машину, змінювати в ній важкі свердла, міняти масло. Також він зазвичай допомагає іншим працівникам бригади переносити важке приладдя.
Неподалік працює Ірина, яка також отримала посаду машиністки підземних установок, як і попередні співрозмовниці. Вона управляє конвеєром, по якому переміщується вугілля, стежить за його подачею на конвеєрну стрічку.
Раніше вона працювала продавчинею. "У нас зникла стабільність: ми то працюємо, то не працюємо. Рівень зарплати упав, а в мене діти. Коли треба забезпечувати сім'ю, дохід відіграє дуже важливу роль", – розповіла машиністка.
Жартома Ірина каже, що зараз у шахті безпечніше, ніж у торговому центрі. "У мене були певні страхи, але у відділі кадрів зустріла свого майбутнього керівника і він мене переконав, що важких робіт жінкам не дають", – сказала вона.
Ірина на шахті лише тиждень, до цього два місяці проходила навчання. "Мене мотивує те, що я працюю на благо ЗСУ, що я можу допомогти тим хлопцям, які захищають нашу країну. Вклад кожного дуже важливий", – говорить вона.
Перед виходом на роботу всі нові співробітники проходять навчання: місяць теорії та місяць практики. Для жінок під час навчання є додаткова опція – пробний спуск в шахту, щоб остаточно вирішити, чи готові вони працювати на такій посаді. Чоловіки після навчання приступають до роботи за замовчуванням.
Ще одна жінка навчається на гірничого майстра, вона буде першою в цій шахті на такій посаді. Це людина, яка відповідає за стан гірничих виробок під землею та дотримання правил безпеки. Таке навчання доступне для людей з профільною освітою і триває пів року.
Роботу в жінок можуть забрати
Більшість жінок, з якими спілкувалася ЕП, кажуть, що планують працювати на шахті і далі. Це буде можливо, якщо законодавство після війни не повернуть до радянських стандартів і жінкам знову не заборонять працювати під землею.
Держава не повинна вирішувати за жінок, де вони можуть працювати. Дівчата та жінки, які прийшли на шахту тиждень, пів року чи рік тому, уже інвестували чимало сил та часу в опанування нової професії, підвищення кваліфікації, налагодження роботи в колективі та облаштування свого життя. Внутрішньо переміщені жінки особливо вразливі до втрати роботи.
Працівниці можуть здобувати вищі розряди, підніматися кар’єрними сходами. Одна із співрозмовниць додає, що була б не проти виконувати важчі завдання. Безперечно, це потребуватиме додаткового навчання та фізичної витримки.
Якщо закон про допуск жінок на важке виробництво буде тимчасовим, то ці зусилля виявляться марними. Це змусить їх виїжджати з країни в пошуку роботи.
До того ж не всі чоловіки зможуть повернуться на підземну роботу після війни. Дефіцит робочої сили у важких галузях промисловості буде нагальним питанням ще не один рік після її закінчення. Так само не всі жінки захочуть розвиватися в шахтарській справі. Шахтам доведеться активно боротися за нових працівників.
Усі фото Дмитра Ларіна