"Как мы вас всех соберем?". Почему не все беженцы вернутся в Украину

Минулого тижня син автора отримав шкільне завдання записати відеоролик для звернення-привітання від свого класу до України. Коли всі відео змонтували в одне, то з’ясувалося, що з 30 учнів класу 16 перебувають у десятьох країнах.

Діти надсилали на Батьківщину щирі вітання, побажання швидкої перемоги. Класна керівниця була розчулена до сліз: "Такі дорослі вже, красиві, усміхнені, але ж по усьому світу… І як ми вас усіх зберемо?".

За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, з 24 лютого Україну покинули 6,6 млн громадян. Переважно – жінки з дітьми.

З кінця квітня став формуватися помітний міграційний потік на в’їзд до України.

Днями Державна прикордонна служба повідомила, що з 9 травня кількість осіб, які в’їжджають у країну, перевищує кількість осіб, які виїжджають з неї. Чи всі біженці повернуться і хто назавжди залишиться в інших країнах?

Хто і чому повертається

Якщо на початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну в основному в'їжджали чоловіки призовного віку, то у квітні стали поступово повертатися ті, хто виїхав, рятуючись від війни.

У квітні Управління верховного комісара ООН у справах біженців провело опитування серед тих, хто перетинав західні кордони в бік України.

Його результати показали, що головними причинами повернення є бажання возз’єднатися із сім’єю та відчуття того, що регіон, з якого вони виїхали, став безпечним для проживання. Кожен з цих варіантів відповідей набрав по 33%.

Кожна двадцята особа (5%) поверталася через відсутність житла, а 15% в'їжджали тимчасово, щоб привезти речі або побачитися з членами родини.

Тільки трохи більше третини (37%) з тих, хто повертався, мали неповнолітніх дітей. Це означає, що люди з дітьми схильні затримуватися за кордоном. Серед тих, хто виїжджав з країни на початку війни, частка осіб з дітьми була вищою.

Дослідження, яке проводив Центр Разумкова серед тих, хто в'їжджав в Україну через пункти пропуску в Закарпатській області, підтвердило цю тенденцію. Частка тих, хто повертався з дітьми, була значно меншою за частку тих, хто з дітьми через цю область виїжджав: 45% проти 63%.

Матері не поспішають повертати дітей в Україну і через фактор безпеки, і через прагнення створити для них сприятливе соціальне середовище: умови для навчання, спілкування з однолітками, культурний і спортивний розвиток.

Більшість країн не тільки відкрили для українських дітей школи, а й надають їм спеціальні пільгові умови для відвідування культурних та мистецьких об’єктів.

Іншою категорією громадян, які не поспішають повертатися, є студенти. Вони хочуть завершити навчання в країнах нинішнього перебування, де освітній процес має менше ускладнень, ніж в Україні. Крім того, країни активно залучають українську молодь на ринок праці і вона там успішно адаптується.

Заради справедливості слід сказати, що і до війни в освітній міграції була одна з найвищих часток неповернення громадян на Батьківщину.

Безповоротні міграційні втрати серед дітей і молоді загрожують українській економіці не лише скороченням пропозиції робочої сили в недалекому майбутньому, але й украй серйозними проблемами з народжуваністю.

Хто не повернеться

Експертні оцінки щодо частки українських мігрантів, які не повернуться, різняться. На рішення біженців передусім впливатиме тривалість війни. Що довше вона йтиме, то сильніше мігранти укоріняться в країнах перебування.

Матері знайдуть роботу і розбудують мережі взаємної підтримки, а діти вивчать мову і зможуть повноцінно навчатися в добротних освітніх системах.

Тривала війна матиме згубні наслідки для економіки. Попит на працю та її вартість знижуватимуться. У такому разі для біженців, які знайдуть роботу за кордоном, український ринок праці нескоро стане привабливою альтернативою.

Українські біженці усвідомлюють важливість фактору тривалості війни. Про це свідчать результати опитування, проведеного дослідницькою компанією 4Service наприкінці березня – на початку квітня. 89% респондентів планують повернутися, але 61% може залишитися, якщо війна затягнеться.

Велике значення для демографічних перспектив України матимуть політики адаптації українських мігрантів. Надання країнами ЄС можливостей для працевлаштування та всіх соціальних прав свідчить про політику максимального сприяння соціально-економічній адаптації українських біженців.

Програми, на які деякі країни витрачаються через дефіцит робочих рук, будуть ефективними при їх застосуванні до українців через близькість менталітетів.

Коли ситуація в Україні стабілізується, країни зможуть елегантно позбутися українців, які не робитимуть внесків у розвиток їхніх економік. Вони можуть встановити вимоги до подовження посвідки на проживання, наприклад, офіційне працевлаштування або навчання в закладі вищої освіти.

Країни ЄС уже зараз намагаються м’яко залучати українців до праці.

Так, у Німеччині з 1 червня українцями працездатного віку та їх дітьми опікуватимуться місцеві центри зайнятості. Останні призначатимуть виплати, аналогічні тим, що надходили з центрів соціального забезпечення, але більшого розміру, якщо особа, яка їх отримує, залишатиметься економічно активною.

Це означає, що особа має шукати роботу і ходити на мовні курси. Звісно, не всі захочуть виконувати ці умови. На них пристануть ті, хто планують залишитися в Німеччині, ті, хто захочуть мати дохід від зайнятості, і ті, хто після закінчення терміну тимчасового захисту захочуть мати вибір – залишитися чи поїхати.

Саме за повернення представників останніх двох категорій, і не лише з Німеччини, доведеться поборотися Україні після завершення війни. Людський капітал є найважливішим фактором розвитку економіки і його значні втрати, поза сумнівом, ускладнять економічне відновлення.

Недооціненим, проте вагомим фактором обрання мігрантами місця проживання після війни стануть можливості для професійної та особистої самореалізації. Стереотип про те, що українці можуть претендувати лише на низькокваліфіковану або некваліфіковану роботу за кордоном, давно застарів.

Багато країн ЄС відчувають брак працівників не лише робочих спеціальностей, а й кваліфікованої робочої сили, зокрема вчителів та медиків, робота яких не є високооплачуваною в Україні. Держави сприяють українцям у вивченні місцевих мов, щоб вони підтвердили свої дипломи і працювали за спеціальністю.

Надання міжнародними партнерами грошей на післявоєнну відбудову України та її економічний розвиток не призведе автоматично до появи гідної праці. Тому українські мігранти повідомили, що будуть шукати своє місце на ринках праці ЄС.

Результати дослідження засвідчили, що 72% біженців планують вивчати місцеву мову, не чекаючи на завершення війни, 19% хочуть перекваліфікуватися і шукати нову роботу, а 14% підтверджуватимуть свій диплом, щоб працювати за спеціальністю у країні перебування.

Не створивши умови для реалізації цих людей, Україні буде складно переконати їх у тому, що Батьківщині вони потрібні більше, ніж країні, яка прихистила їх у складний час.

Олександра Коломієць, к.е.н., старша економістка Центру економічної стратегії