На собственном опыте. Как я работала в лаборатории "Синево" и проверяла свои анализы

"Сінево" — найбільша мережа лабораторій в Україні, яка входить до європейської мережі лабораторій Synevo та є частиною шведського холдингу Medicover.

Мережа налічує 265 лабораторних центрів, у яких щороку виконують понад 1,5 тис видів тестів та обслуговують майже 4 млн клієнтів.

Сьогодні це моє місце роботи.

Зазвичай пацієнт здає кров та отримує результати аналізів на пошту. Проте я — незвичайний пацієнт. Я пройду весь шлях із своєю кров'ю: сама зроблю всі аналізи, відправлю собі результати і дізнаюся, куди дівається кров після аналізів.

Маніпуляції у маніпуляційній

Сонна, голодна, з нестачею кофеїну в організмі я опинилася в центральній лабораторії.

Сонна, бо ранок був дуже раннім. Голодна, бо кров, яку з мене планували брати, можна здавати лише натщесерце. З нестачею кофеїну — з тієї ж причини.

Аналізи я замовила онлайн, тож мені не довелося говорити з людьми на рецепції, я просто показала sms. Після цього мене провели в маніпуляційну.

Я зрозуміла, чому кров здають зранку: ти вже встала, але ще не прокинулася. Якщо ще й відволікти мультиком, то можна не помітити, що щось відбулося. Правда, не звернути увагу на апарат, який підсвічує вени, доволі складно.

З одного боку, медсестра точно не промахнеться, з іншого — де вени, там і голка. Поки думала, втрачати чи не втрачати свідомість, усе скінчилося і я просто не встигла.

Як комарик вкусив — так можна описати весь процес. Я думала, що здавати кров з вени має бути боляче, принаймні більш боляче, ніж з пальця. Виявилося, що я помилялась.

До того ж, мене знову відволікли. Спочатку — пластирем з монстрами, яких хотілося розглядати, потім — цукеркою, яку хотілося якомога швидше "заточити", причому бажано з кавою.

"Хазяйка" залу

Щойно заходиш здавати аналізи, тебе зустрічає так звана хазяйка залу. Не спробувати себе у ролі тієї, кого називають хазяйкою, було б неправильно, тому я спробувала.

Робота геть нескладна. Стоїш собі, вітаєшся з людьми, але не сильно усміхаєшся. Зрештою, це не "Макдональдз", куди люди прийшли поїсти, а медичний заклад, куди зазвичай приходять з проблемами. Зустрічати людей з усмішкою, ніби ти рада, що вони захворіли, якось справді дивно.

Тому я намагалася бути люб'язною, але не сильно посміхаючись, десь на чотири з десяти. Реєструвала людей в чергу, пропонувала воду тим, хто вийшов після процедури, слухала крики дітей з кабінетів.

В основному люди чемно приходять, здають аналізи і йдуть, однак буває й інакше.

— Ви прийшли здавати аналізи?

— Ні, приймати.

Потім сидять на диванчику без талончика, думають про свою поведінку і повертаються за талончиком зі словами: "Ну добре, здавати".

Робочий день "хазяйки" залу або адміністратора триває з 7 до 11 ранку. Для цієї роботи не потрібна медосвіта, тому сюди часто влаштовуються студенти чи ті, кому потрібен підробіток.

У якийсь момент я навіть задумалася про таку роботу, з нормованим графіком і відсутністю пекельних дедлайнів. Проте далі мене чекало дещо цікавіше.

Клініка

Перевдягнувшись в уніформу медсестри, я взяла пробірку із своєю кров'ю і з гордо піднятою головою пішла у відділ сортування.

Там такого добра вистачало. Вся кров з регіонів та інших відділень Києва звозиться саме сюди. Якщо її не принесли в руках із сусідньої кімнати, як це зробила я, то вона проходить кілька стадій перевірки: чи в правильних умовах транспортувалася, скільки часу провела за певної температури, чи можна її віддавати на аналізи.

Моя кров з десятком інших пробірок, які пройшли перевірки, відправляється в ліфті нагору, у лабораторію, яку називають "клініка". Туди ж прямую і я, правда, по сходах.

Щоб потрапити в приміщення, треба продезинфікувати руки і натягти рукавички. Тут і трапляється моя перша заминка. Вияляється, що вдягти рукавички — непросте завдання. Починаю розуміти, чому студенти-медики вчаться так довго.

Якщо з лівою рукою ми домовляємося швидко, то з того, як я намагаюся натягнути рукавичку на праву, здається, посміюється вся лабораторія. Таких стажерів у них, певно, ще не було.

Схиляючись до того, що права рука в мене на розмір більша за ліву, іду до апарата.

Тут я маю обережно вставляти пробірки з кров'ю у штатив. Коли я кажу "обережно", то не перебільшую. Уся кров, яка потрапляє до лабораторії, вважається апріорі небезпечною.

Проте, хоча лабораторія виконує понад півтора мільйона аналізів на місяць, надзвичайні ситуації трапляються дуже рідко.

У "клініці" роблять загальний аналіз крові. Апарату потрібно для цього лише кілька хвилин. За годину він може робити 200 таких аналізів.

Результати з'являються у програмі. Показники, які вищі чи нижчі за норму, обводяться квадратиками, щоб клієнт звернув на них увагу. Між собою ці квадратики тут називають "гробиками".

Коли я відкриваю свій аналіз, то бачу перший "гробик" на гемоглобіні.

— Якщо я буду помирати, то дізнаюся про це? — питаю.

— Якщо ви будете помирати, то я вас врятую, — втішає лікарка.

Вона також запевняє, що відхилення від норми незначні, у межах похибки, тож сьогодні я не помру. Принаймні, у цій лабораторії.

Біохімія

Коли мені кажуть, що робимуть "біохімію", то в голові проносяться терміни "біопсія" та "хіміотерапія", і я впевнююсь, що таки помру. Проте виявляється, що це аналіз, який має показати стан органів і систем мого організму.

У цій лабораторії все роблять машини. Навіть складається враження, що не вони допомагають людям, а люди їм.

Можна просто поставити штативи в апарат, а він сам визначає, який аналіз робити, куди цю пробірку направляти, передає інформацію в систему і запаковує пробірку, тож лаборанту залишається лише взяти штатив і віднести до холодильника.

Після всіх процедур кров зберігається тиждень, тож можна замовити якийсь додатковий аналіз.

Коли термін зберігання вичерпується, з крові, як я підозрювала, не роблять гематоген чи кров'янку. Кров також не віддають вампірам. Усе прозаїчно: її утилізує спеціальна служба.

Доки мої аналізи за мене робить машина, я хочу хоч щось зробити власними руками — і мені доручають аліквотування. Хоча в сьомому класі я купила собі підручник "Латина для студентів медвузів" і намагалася вчити за ним цю мертву мову, а на першому курсі університету навіть якось склала іспит, це мене не врятувало.

Слово "аліквотуванння" не запам'ятовую ні з першого, ні з другого, ні навіть з третього разу. Знову перепитую і, знявши рукавички, бо в них не можна, записую в телефон.

За допомогою великої автоматичної піпетки роблю аліквоту — зразок сироватки крові для аналізу. Збоку це виглядало набагато простіше, ніж є насправді. Набрати розчин у шприц без бульбашок повітря так само складно, як налити в бокал пива без пінки: можна, але треба набити руку.

Поки я вчуся працювати з піпеткою, мої аналізи вже готові. Весь цикл триває близько пів години.

Діагностика — не лікування

Доки мої результати завантажуються в систему, лаборанти розповідають, що робота лише виглядає одноманітною, а насправді вона цікава.

Інколи пацієнти здають аналізи в баночках з-під йогурту. Іноді намагаються здати кров собак або чай замість сечі. Звичайно, безуспішно. До того ж, хвороб стає все більше, а отже, й аналізів.

"Зараз перевіримо, живі ви чи здорові", — з такими словами відкриває мої результати завідувачка лабораторії "Сінево" Маша.

Коли вони з'являються на комп'ютері, перше, що бачу, — слово negative. Вирішую, що все погано, адже резус-фактор у мене позитивний. Виявляється, negative означає, що в мене нема чогось смертельного, а результати нормальні.

Далі з'ясовується, що в моїй крові не вистачає амінотрансферази. Це друге слово на літеру "а", яке мені не вдається запам'ятати. Тож всі спроби набратися розумних медичних термінів, якими потім зможу оперувати перед своїм сімейним лікарем, вирішую припинити вже на цій літері.

По-перше, навіщо, якщо нічого не тримається в голові.

По-друге, навіть цього вже досить, щоб "нагуглити" собі проблем з нирками, печінкою, серцем і ще кількома органами.

Щоб пацієнти не лякалися "гробиків", "Сінево" додала функцію "Телемедицина".

Після того, як пацієнт отримає результати аналізів, йому прийде sms-запрошення на безкоштовну онлайн-консультацію з лікарем. Це зручно не тільки для тих, хто живе в селі за сто кілометрів до найближчої лікарні, а й для дуже зайнятих або просто лінивих.

Хтось з під'єднаних до системи лікарів в онлайн-режимі отримає запит, перегляне аналізи, скаже, чи треба хвилюватися, і дасть поради. 

Мій "телемедичний" лікар запевнив, що хвилюватися немає причин, треба просто пити більше води. Жити, додав він, я буду, причому, скоріш за все, ще довго.

Фото Дмитра Ларіна