Лешек Бальцерович. Тот, кто мог бы возглавить правительство

Ще десять років тому автор польської "шокової терапії" був готовий відгукнутися на запрошення і провести радикальні реформи в Україні. Не готовими виявилися ми.

Обговоренню нових кандидатів на прем’єрське крісло передують переговори з кожних із них. Умови завжди різні.

Безперечно: всі претенденти, включно від інших політичних сила, не впораються з надзавданням краще за нього.

Він не хворий на месіанство. Не інфікований вірусом МХЗ ("моя хата з краю"). Професійний "технократ". Безсумнівний авторитет світової економіки. Небайдужий до української справи.

Але справа вкотре не в друзях, проблема знову у нас. Чи готові ми до реформ тільки на словах?

Ми покладаємо надії, але сподіваємося на "халяву". Хочемо одужати без хірургічних втручань.

Стежимо за "яценюками", "аваковими", "яремами", але не наважаємося відірвати їх від влади. 

З нами чи проти нас

Історія наштовхує на дивні паралелі. Вихід України з глибокої кризи дещо нагадує радянську історію. Зі спільним знаменником – часу немає зовсім.

Загвинчування економічних гайок напрошується на порівняння з "військовим комунізмом". У 1918-1921 роках минулого століття його винайшли для швидкого переходу від капіталістичного до комуністичного ладу.

Так само Україна ставить за мету швидко пройти болючим шляхом, але тепер вже в протилежному напрямку. Прожити ще кілька років неприємніших, ніж зараз. Терпіти, коли вчорашні підвищення тарифів здаватимуться нам райдужним минулим.

Суспільство могло б іще зіскочити через пострадянський менталітет і опір корумпованої влади, однак спокуса перейти до "нової економічної політики" змусять втриматися і відновити запас міцності, як сто років тому.

Цього разу Україна почне відроджуватися, як радянська Росія з 1921 до початку 30 років часів "непу".  

Економіка пожвавиться і забезпечить ріст ділової активності. Її супроводжуватиме зростання

промислового виробництва та інвестицій, підвищення доходів - особистих і корпорацій. Найбільш яскравою ознакою стане збільшення платоспроможного попиту.

У більшовиків все скінчилося масовими репресіями… Сьогодні ніхто не збирається відстрілювати

незгодних. Олігархам поставлений ультиматум - з нами чи проти нас. Невідомо, скільки з них нададуть перевагу Лазурному берегу і переслідуванню спецслужб, а скільки залишиться вдома і поверне вкрадені активи. Та іншого вибору не буде.

Найболючіша тема у виході з кризи – війна: у ХХ ст - в союзі із сталінською Росією, у ХХI - проти неосталіністської Росії. Тепер перемоги можна досягти, лише залучивши одних союзників з Другої світової війни проти інших, тепер уже колишніх.

Зрозуміло, що Донбас і Крим повернуться в Україну. Не завдяки військовій силі, а  мирним шляхом – через успіхи національної економіки. Але це станеться не завтра.

Наш поверховий огляд завершимо епохою соціалізму із купою невикористаних можливостей. Напрошується крамольні порівняння застою з загальнополітичним і економічним розслабленням після Незалежності? І тут, і там - втрачений час після запаморочення від успіхів. 

Програне десятиліття

На підтвердження цих паралелей наведу кілька думок експертів світового рівня, чиї прогнози ґрунтуються на багатому життєвому досвіді.

У 2002 році у Вашингтоні ми спілкуватися зі Збігнєвим Бжезинським, екс-секретарем Ради національної безпеки в адміністрації президента Джиммі.Картера. Розмова тривала навколо двосторонньої кризи після, начебто, продажу Україною до Іраку "кольчуг" (радарних систем раннього оповіщення).

Відомий аналітик спрогнозував черговий внутрішній конфлікт в Україні. І зауважив: "Гідність сама по собі дуже важлива. Але вона завжди повинна спиратися, насамперед, на взаємоповагу і довіру". Дійсно, саме цього нам бракує найбільше.

У 2003 році в Тбілісі в розмові з Михаїлом Саакашвілі під час "революції троянд" перспективи України вже мали чіткіший вигляд. Він припускав, що на нас теж очікує "кольорова" революція. Пам’ятаю свій скепсис: "це далеко від реалій в Україні – без розуміння, що таке "кучмізм" із корпусом "червоних директорів" і "темниками" для медіа.

У 2004 році на Майдані у мене було дежавю – все розвивалося саме так, як припускав Саакашвілі. Не всі його слова були пророчими, але всі вони мали рацію. Він шкодував: "якби ми об’єдналися на чолі з Україною, то могли дати гідну відсіч агресивному сусіду".

Де подівся і чому не спрацював тоді наш інстинкт самозбереження?

"Уся країна повинна…"

Зміни влади неминуче несуть за собою реформи в економіці. Але вони необов’язково стосуються демократичних процесів. І ось – підтвердження цьому.

У 2005 році до Варшави я приїхав на інтерв'ю до Лєшека Бальцеровича, тодішнього голови Центробанку Польщі. В останній момент прес-служба вибачилася й повідомила, що він прибуває з Гааги, але за кілька годин відлітає у Рим.

Втративши надію, я приїхав до друзів з газети "Виборчої". Ті зв’язалися з Бальцеровичем, і – диво! – я почув: "Лєшек чекає на тебе, але у нього всього півгодини". 

Нова демократична влада в Польщі йшла назустріч незалежним медіа, не бажаючи псувати репутацію. Навіть за умов перехідного періоду ЗМІ мали колосальний вплив, а роль суспільних

інституцій щодня зростала. Так міцніла громадська думка – єдина справжня  противага для будь-якої влади у суспільстві.

Ця зустріч з Бальцеровичем розставила крапки над "і".  На його думку, у 2005 році Україна перебувала у вигіднішій позиції, ніж Польща в 1989 році перед "шоковою терапією".

За оцінкою Лєшека, "українську економіку взагалі не можна назвати типово пострадянською". "Рівень її розвитку вищий, тому у неї було більше шансів для проривів".

Вчитаймося в інтерв'ю десятилітньої давнини: "Уся країна повинна стати вільною економічною зоною" – опубліковане наче сьогодні:

"…Одного разу я збираюся приїхати до вашої країни, яку раніше вже відвідував. Сподіваюся, ваша влада скористається наданою можливістю прискорити реформи в суспільстві, необхідні для швидкого і стабільного економічного розвитку. Це безумовна основа для майбутнього успіху України. Без економічного зростання ви не зможете поліпшити життя людей, зміцнити геополітичні позиції країни. Економічно успішна країна має набагато більший вплив на міжнародній арені...".

Проторений шлях

Історія вчить нас тому, що нічому не вчить. Однак роль особистості ще ніхто не відміняв. Тому сьогодні кожен має усвідомити власну відповідальність.

Якщо 68-річний "батько шокової терапії" дасть згоду очолити уряд України, а національна еліта проявить політичну волю, то ми отримаємо реальний шанс. 

Тривалий час не буде відставок уряду – відбудеться мирне перезавантаження. Не буде дострокових парламентських виборів – переформатована коаліція законодавчо забезпечить реформи. Під високий професіоналізм Бальцеровича міжнародні фінансові організації та стратегічні партнери підуть назустріч реформам й нададуть мільярдні кредити.

Попустить і Європу, яка не обмежиться маревом  безвізового режиму, а підпише Угоду про Асоціацію. Особисті чесноти Бальцеровича  дозволять зосередитися на викоріненні корупції, проведенні децентралізації та завершенні війни.

Чи є в нас інша розумна альтернатива? Не думаю, що є. Але, принаймні, ніхто не повинен непристойно чіплятися за крісла і штовхати країну в прірву. Кожен має займатися своє справою: солодким бізнесом, самоврядуванням у Вінниці, лекціями у Стенфорді…

У 1989 році Бальцерович ще експериментував. Сучасні інформаційні технології дозволили б пройти цей шлях в 2-3 рази швидше - в Україні він зміг би рухатися вже протореним шляхом.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.