Как Украине перестать быть экономической колонией

Україна має аномально малу економіку, як на її масштаби і можливості. В цьому воєнному році номінальний обсяг національного ВВП очевидно буде нижчим 150 млрд дол. 

Для порівняння Польща, така ж за чисельністю населення і значно бідніша ресурсами матиме ВВП, що перевищить 700 млрд дол.

Йде битва за майбутнє України. Перемога над лютим ворогом це головне. З цих випробовувань зобов’язані винести уроки минулих помилок. Інакше жертва і подвиг народу і солдатів буде знецінена.

Економічний розвиток в останні десятиліття — одна з таких помилок. Не маючи суверенної політики Україна набула ознак економічної колоніальності. Вони не складні.

Головною з них є вивіз сировини і ввезення готової продукції. Зокрема, з України вивозиться 60% вирощеного зерна в необробленому вигляді, 67% глин, 57% зернобобових культур. Для порівняння подібні показники для Польщі складають 3-5%, а решта переробляється в готову продукцію всередині країни.

Колись сировинні статуси колоній жорстко контролювались колоніальними адміністраціями, прямим завданням яких було забезпечення вивозу сировини і ввезення туди готових товарів з метрополії. Зараз все м’якше. 

М’якшою і прихованішою є політика, що спонукає залишатись виробником сировини чи продуктів простої, нескладної переробки.

Назвемо кілька штампів, які створюють димову завісу навколо проштовхування в Україну такої невигідної політики:

1. Порівняльні конкурентні переваги. Цим стверджується, що країна має займатись тим, що їй визначено природою, географією, ну і самими "Небесами". У випадку України це вочевидь сіяти пшеницю і кукурудзу.

Помилка в тому, що порівняльні конкурентні переваги створюються і реалізуються в більшій мірі не природніми ресурсами чи географією, а економічною політикою. Яка, наприклад, природня конкурентна перевага, якщо не правильна політика, стала основою розвитку машинобудування в Німеччині чи електроніки в Японії? 

І чому Україна, багата на чорноземи і пшеницю експортує зерно, а не дорогі продукти його переробки?

2. Незалежність Національного банку. В риториці це подається як незалежність від впливу політиків. Так і потрібно, якщо їм, політикам, потрібні кошти на соціальний популізм чи для своїх людей. Однак ця інституція повинна підтримати економічну політику країни, спрямовану на створення робочих місць та появу нових, високопродуктивних видів діяльності. 

Натомість положенням про незалежність НБУ виправдовується монетарний голод і височенна облікова ставка, пагубні для капітальних інвестицій та ведення виробничої діяльності.

3. Рівні умови конкуренції (level playing field). Так, це важливо. Вони мають зводитись до рівного доступу бізнесу до ринків, сировини, технологій, працівників, логістики тощо. 

Але чи мають українські виробники таку рівність на зовнішньому та й на внутрішньому ринку? У розвинених країнах цей доступ підтримується цілим арсеналом інструментів, якого в Україні немає. 

Він підтримує всі ланки виробничої діяльності від дешевого фінансування капітальних інвестицій до покриття витрат на розробки і впровадження.

Тому ілюзія про рівні правила гри, яка розповсюджується в Україні, є димовою завісою, що приховує дуже жорстку реальність — наші виробники перебувають в жахливо нерівних умовах ведення бізнесу, порівняно з їхніми колегами тих же сусідніх країн.

Ця нерівність створюється перевагою в інструментах і механізмах стимулювання сучасного виробничого розвитку в розвинених країнах. З їхньою допомогою вони "затягують" на власну територію прямі інвестиції та найдохідніші ланцюжки створення доданої вартості.

До сьогодні в Україні не було сил, які б це змінили, застосувавши інший підхід до економічного розвитку країни. Він має полягати у послідовному стимулюванні підприємництва у виробничій діяльності. 

Суттю політики є підтримка, зокрема фінансова, підприємців, які ризикнуть модернізувати чи збудувати в Україні нові заводи.

Відповідно має бути створений інструментарій такої підтримки у вигляді системи інституцій, що стимулюють і підтримують виробниче підприємництво. Історією напрацьовано певний шаблон таких інструментів та інституцій. Їх можна поділити на дві групи:

1. Інструменти, що підтримують виробничий розвиток на етапі капітального інвестування у створення і модернізацію потужностей або спорудження нових заводів. 

Основні з них це Фонди, що страхують ризики капітальних інвестицій, зокрема політичні, Банки Розвитку з призначенням забезпечити недороге, безперебійне і довготермінове фінансування інвестиційних проєктів, різні типи спеціальних економічних зон, зокрема індустріальні парки тощо. В розвинених країнах все це проводиться через принципи державної допомоги.

2. Інструменти підтримки на етапі операційної діяльності підприємств, зокрема ті, що підтримують збут і нові розробки. Основні з них — це норма про місцеву складову в публічних закупівлях, Експортно-кредитне агентство, фінансові компенсації при купівлі вітчизняної продукції, підтримка розробок і впроваджень через фонди розвитку інновацій, прямі державні замовлення складної промислової техніки та інші.

Разом такий набір інституцій та інструментів ефективно заохочує підприємництво у виробничій діяльності. А виробництво дає колосальний поштовх для розвитку інших видів діяльності, зокрема послуг з перевезення, ремонту, харчування, прибирання, інформаційних технологій тощо, де створюється маса малих підприємств. 

Тому коли йдеться про величезний, але нереалізований потенціал України, то це лише через те, що маємо слабку переробну промисловість.

В останні роки відбуваються зрушення у створенні національного інструментарію стимулювання промисловості. Наприклад, прийнято законодавство про місцеву складову в публічних закупівлях, інститут індустріальних парків, оснащений нормами щодо податкових преференцій для інвесторів, те ж Експортно-кредитне агентство, що підтримує не сировинний експорт. 

Але порівняно з успішними країнами, Україна перебуває все ще на початковому етапі створення таких інституцій.

Щоб пройти повний шлях, потрібна суверенна і послідовна політика, яку за нас ніхто не зробить. Окреслимо ще один фрагмент цієї політики, який стосується державних витрат. 

Стимулювання виробничого розвитку вимагає витрат публічних коштів, зокрема на зміцнення економічного потенціалу країни. Його складає тверда (транспортна, енергетична) та м’яка (людська) інфраструктура.

Для цього в складі державного бюджету має бути створений окремий, захищений бюджет розвитку, який фінансуватиме інфраструктуру, підготовку потрібних робітників, фінансування інституцій підтримки виробничого підприємництва. 

І якщо у якихось зобов’язаннях чи документах написано, що Україна зобов’язується це не робити, то вона погоджується на дискримінаційні умови щодо власного виробничого розвитку.

В контексті сказаного вище напрошується висновок про ключове положення міжнародної конкуренції. Він полягає в тому, що економічна конкуренція між країнами — це, насамперед, конкуренція розумних економічних політик. 

Ці політики стимулюють появу і розвиток високопродуктивних видів діяльності в своїх країнах, спрямовуючи в ці сектори ресурси та енергію підприємців.

Без такої конкурентоздатної політики підприємці, як внутрішні так і зовнішні, не збудують в Україні сотні сучасних переробних заводів. Вони або займатимуться менш ризикованими операціями, або будуватимуть виробництва в інших країнах, де їм запропонують кращу організаційну і ресурсну підтримку.

Тому створення набору інструментів стимулювання інвестицій у будівництво сучасних заводів, не гіршого, ніж в інших країнах, є стратегічною справою країни. 

Інакше Україна так і залишатиметься на економічній периферії, незважаючи на військовий подвиг її громадян.