Я верю в ВСУ — достаточно ли этого для победы?

Ми чуємо фразу "я вірю в ЗСУ" дуже часто, повторюємо її як мантру. 

Та чи цієї віри насправді достатньо? Найбільша мрія кожного українця — перемога. І знаючи наскільки вона глибока та багатогранна, розуміючи, наскільки вона важка та болюча, ми іноді боїмося питати себе, коли. 

Та попри страх й біль ми мусимо наближати цей час. І головне питання до себе тут — а чи достатньо я зробив для перемоги?

Протягом виснажливих місяців наша психіка пережила багато стресу. Тривога відбилася не тільки на тому як ми говоримо, вона проникла у м’язи, у сон, у кожну найменшу думку. 

Ще 8 років тому мене від втрати власного я та землі під ногами врятувало прийняття. Нічого спільного з опусканням рук та зневірою це не має. 

Потрібно прийняти реальність, війну, всі її жахи минулі теперішні та майбутні випробування. Як би не дивно це звучало, але саме це дозволить позбутися невизначеності. Навіть, якщо завтра буде перемога на фронті, настане новий етап не менш важливої боротьби. 

Весь біль та лють до ворога треба конвертувати у діяльність. Доведеться працювати, зосереджуватися й діяти. А оскільки кожен з нас — центр прийняття стратегічних рішень, мусимо встояти.

Ще одна дивна річ, яка супроводжує нас від лютого, це феномен відкладеного життя. І робимо ми це свідомо та не тільки з особистим, а й зі спільним для всієї країни. 

Відкладаємо бачення майбутньої перемоги на потім, туди ж економіку, будівництво, логістику. З думкою, що якось розберемось. Та я глибоко переконаний, що так робити не можна. 

Адже уявлення про життя після перемоги створює картинку, ціль, до якої й варто рухатися. Це бачення допомагає єдності в суспільстві, розумінню того, за що ми боремося, якою має бути країна. Саме це й допоможе нам перемогти. 

Економіка мусить працювати не лише завдяки сплаті податків від підприємців, а й завдяки розбудові нових підприємств та галузей. Звісно, першим в черзі є оборонно-промисловий комплекс країни. 

Долучатися до цього процесу спільного збереження незалежності, відвоювання на економічному фронті мають всі. І держава має спростити доступ до виробництва та створення нових підприємств, зразків обладнання, зброї, амуніції. Найважливіше — створити умови для залучення інвестицій у такі проєкти. 

Це війна не тільки Володимира Зеленського чи Валерія Залужного, це не тільки від них мусимо вимагати результатів. Від себе — найперше. 

Бо розуміючи критичність такого екзистенційного питання, яке ставить росія перед своїм народом: або ми, або вони, — українці мусять перейти до нового рівня згуртованості та консолідації дій. І так, твоя справа та відповідальність не обмежується тим, що вже зроблено.

Що потрібно робити простим українцям зараз, щоб перемога стала реальністю? Мова звісно про цивільних. Бо ми з вами часто не знаємо куди подіти лють та безпорадність, як з нею справлятися. 

Моя філософія допомагає мені вже роками. Я її називаю "Шлях воїна". І головне в ній — це чесна розмова із самим собою.

Рішучі зміни

Корупція вбиває. Саме прийняття цієї істини має стимулювати суспільство до змін. Заангажованість знищує й перспективу майбутнього. Вірю, що державні інститути мають бути максимально відкритими до суспільства і створити умови для власної ефективності. 

Економічна модель України лежала у площині сировинної бази. Десятками років ми говорили про необхідність змін. Багато хто мало не власними силами створював продукти й послуги доданої вартості. 

Так нам вдалося виводити деякі бренди на міжнародний ринок й показувати справжню українську якість. Таких прикладів небагато, скоріше критично мало. Справа у багатьох факторах, які на це впливали, так їх завжди було і буде багато. 

Я особисто давно виступав за індустріалізацію та власне підтримував її розвиток. До великої війни ми будували економічні прогнози й розуміли, що не запустивши нову індустріалізацію, можемо відстати від цивілізованого світу на десятки років. 

Зараз же — ми можемо втрати країну навіть здолавши ворога на полі бою. Будувати потрібно багато і робити це швидко, адже це питання існування країни.

Зокрема, важкі копалини це неймовірно цінний ресурс для країни. Проте історично склалося, що 60% залізної та близько 70% титанової руди ми експортуємо. Саме це завантажує промисловість інших країн, які заробляють на ній мільярди доларів у рік. 

За допомогою прозорої системи залучення інвестицій та безумовного стимулу і підтримки від держави ми можемо створити високоефективні приватні проєкти із переробки цих копалин. 

Це ж стосується літію, титану та багатьох інших, що можуть бути основою для масштабних прибуткових для країни компаній. Наступні кроки у збереженні, розвитку та, не менш важливо, трансформації економіки неможливі без міжнародних інвестицій. 

Та важливо пояснити реальні перспективи для потенційних інвесторів і створити прозорий, зрозумілий шлях для них. 

Україна має стати феноменом і в економічному плані, адже від країни одвічного потенціалу ми здатні перейти на щабель реального розвитку ефективних інвестиційних проєктів.

Україна після перемоги це про можливості реалізувати бізнес-інтереси, а також втілювати глобальні ідеї імпакту. Так, багато має сформувати саме держава. 

Але ж це і є бізнесмени, волонтери, урядовці, військові й всі, хто вважає себе частиною нашого суспільства. Вірю, що нова індустріалізація якраз і лягає в площину бачення країни після перемоги. 

Україна як виробничий майданчик Європи замість Китаю — це те, до чого ми мусимо йти і за що боротися. Це наші робочі місця і розвиток економіки. Нові заводи і фабрики, які створюватимуть товари із доданою вартістю це не тільки надходження в бюджет, перш за все, це робочі місця. 

З урахуванням великої кількості тіньової зайнятості та переведення людей на скорочену заробітну платню, ми зараз маємо величезну кількість людей без роботи. Саме комплексне забезпечення регіонів всієї країни роботою зменшить міграційні процеси працівників різної кваліфікації. Держава мусить боротися за людей, а тому повинна сприяти розвитку бізнесу.

Рішучі зміни мають стосуватися аграрного сектору країни. Маючи широкі можливості вирощувати сировину, ми повинні створити підприємства, які зможуть її переробляти у продукти із доданою вартістю. 

Коефіцієнт зростання вартості таких продуктів може досягти 6-7. Глобально олійна галузь суттєво вирвалась вперед та показала на практиці, що ми здатні зробити прорив та перейти на наступний еволюційний рівень. Ми пройшли цей шлях з медом. 

Раніше ледь не весь мед експортували як сировину для європейських фасувальників. Плануючи будівництво найбільшого в країні медового заводу ще у 2014 році, ми закладали саме ідею готового продукту із доданою вартістю. 

Зараз мед нашого бренду можна знайти на полицях найбільших світових мереж у понад 26 країнах. Тому змінити підхід можливо, реалізувати такий проєкт можливо. 

Машинобудівна галузь також серед лідерів зростальних секторів економіки. Саме тут ми можемо реалізувати масштабне імпортозаміщення. Виготовлення вантажних та пасажирських вагонів, громадського транспорту, вантажних автомобілів, сільськогосподарської техніки: комбайнів, тракторів, тягачів в Україні — це великий пул інвестиційних проєктів.

Одне з найважливіших у зміні економіки країни це прозора, робоча система підтримки інвестицій. Це не те питання, яке варто відкладати на потім, вже немає куди. 

Це не можна буде вирішити після війни. Захист інвестицій, активів, зменшення витрат бізнесу, податкові канікули, гарантії від усього комплексу ризиків — об все це ми як країна спотикалися десятками років. Єдине рішення це дати нарешті експертам ринку здолати недолугість корисних дурнів.

Що значить для нас міжнародна підтримка?

Всі просимо допомоги і дійсно ми багато в чому сильно залежимо від наших західних партнерів: в постачанні зброї, у фінансових надходженнях і потенційних інвестиціях. Але маємо подорослішати і стати більш прагматичними. 

Мусимо пояснити, за що наші партнери також зазнають збитків, чому їхні платники податків мають витрачати гроші на нас і підтримувати Україну. 

Важливо пояснити причинно-наслідковий ланцюг і головне тут прагматичне бізнес-партнерство, а не тільки емпатія. З Україною можна будувати справжнє довготривале партнерство, з нами можна заробляти, вкладаючи інвестиції у виробництво. 

Наше завдання — знайти місце України у світовій економіці. Ми маємо змінити ЄС, трансформувати його, зробити стійкішим в енергетиці, в промисловості, надати продуктову безпеку і стати стати ринком збуту, що зростає.

Всі ми знаємо, що міжнародні партнери багато вкладають для нашої боротьби з темрявою. Міжнародна підтримка це складна павутина. І для нас це не тільки гуманітарна допомога, постачання техніки та озброєння. Насамперед це про роль України у світі, про всі аспекти нашого впливу на цю павутину.

Вміння налагоджувати зв’язки й створювати win-win історії важливе для розгалуженої міжнародної підтримки. Та, як на мене, репутація країни — основа, на якій все тримається.

Не знаю, звідки насправді почався відлік того, коли українці змінили все. Як на мене, лютий прийдешні покоління знатимуть через наше рішення жити інакше. І головне — ми дозволили собі бути справжніми.

У нас завжди була гідність, але накрита багатошаровою меншовартістю. Сторіччя гнітючої дружби увійшли в історію тисяч сімей болем, голодом, стражданнями й смертю. 

Те, про що раніше можна було пошепки розказувати, зараз лунає на весь світ. Воля — це ж людинотворче явище. Зовсім інший світогляд, зовсім інше уявлення про себе самого. Та у волі не лише свобода і сміливість, а й зусилля.

І зараз важливо триматися сторони світла та вчитися розказувати про себе, озвучувати власну історію. Від цього залежить, чи будемо ми вирішувати власну долю. 

Важливо бути не тільки темою для обговорень, а й лідером, який веде дискусію і приймає рішення. Саме тому ми мусимо стати ініціатором нової світобудови. Довівши власною кров’ю, що стара не працює, варто будувати нову.

Я вірю в те, що ми маємо сили це зробити, встановити нові правила гри. Так, мова про безпекові гарантії, про міжнародне співробітництво. Але крім цього, міжнародні відносини будуються на кожному з нас, знову у кожного свій фронт. 

Як ми працюємо з партнерами, як продаємо, як купуємо, як залучаємо інвесторів, як представляємо країну на виставках, конкурсах, змаганнях. І нікому не потрібно пояснювати, для чого потрібно стільки зусиль, для чого важливо вміти про себе розказувати й знайомити світ зі справжньою Україною. Історії про наших людей не тільки теперішніх, а й вкрадених — це запорука майбутнього.

Початок відновлення країни вже зараз. Йдучи до усвідомлення себе важким шляхом, виборюючи свою долю — розумієш кожною клітиною, що таке відповідальність. Взявши її на себе — це єдине, що ти не можеш зняти. 

Тому не чекаючи кращих часів ми повинні вимагати від себе та від всіх, хто причетний до функціонування держави, рішучості, експертності та дій.