Как избежать водного коллапса
Инновации в действии
У світі багато говорять про зміни клімату, але мало хто замислюється про те, що будь-які зміни клімату пов'язані з водою.
Вони призводять до зменшення кількості води та погіршення її якості.
За даними ООН, до 2030 року 40% населення проживатимуть у регіонах з обмеженими водними ресурсами.
Достатність водних ресурсів в Україні – це міф, не менш шкідливий за вигадку про безмежну родючість українських чорноземів.
Шкідливий, бо через "безмежність" ресурсів ми поступово звикли до їх необмеженого і нераціонального використання.
Масштаб викликів у системі водокористування величезний. Якщо невідкладно не об'єднати зусилля влади, громад та бізнесу, то нас очікує водний колапс.
Води в Україні мало, якісної – ще менше. Багато населених пунктів знає не з преси, що таке дефіцит води. Уже скоро вода стане дорожчою за нафту.
Хто заплатить за зволікання? Пересічний українець. Ціною будуть не лише тариф і стан здоров'я, а й втрата місця проживання через вимушену міграцію.
Дефіцит води гальмуватиме розвиток економіки
Щоб наздогнати Польщу за рівнем ВВП, Україні потрібно в чотири-п'ять разів збільшити обсяг використання води. Тож коли ми говоримо про необхідність розвитку переробної промисловості, щоб експортувати не сировину, а продукцію, варто усвідомлювати, що цей процес потребуватиме більше води.
Позиціонуючи Україну як державу з потужним АПК, слід розуміти, що через нестачу води чорноземи деградують. 80% орних земель мають дефіцит вологи, а ресурс родючості ґрунтів стрімко скорочується. Якими б ефективними не були заходи із стимулювання економіки, вона може впертися у водну "стелю".
Україна залишається країною вигрібних ям – і в далеких селах, і навіть у столиці. Якщо до централізованого водопостачання та водовідведення мають доступ 99,2% та 96,1% міських мешканців відповідно, то в селах – 27,5% і 2,5%.
У Києві працівники водоканалу, автодору та активісти виявляють "врізки" у дощову каналізацію, через які окремі мікрорайони столиці залишаються без централізованої каналізації. Україна – чи не єдина країна Європи, де системи водопостачання та водовідведення "завмерли" у 20 столітті.
Проблема водної інфраструктури полягає не стільки у браку коштів, скільки у відсутності системного розуміння водних проблем, упередженому ставленні, бракові освіти та неповному усвідомленні проблем води. Звісно, ми маємо постійно інвестувати в покращення водного балансу та водної інфраструктури.
Доки наша держава залишається спостерігачем, кожен суб'єкт господарювання перебуває наодинці з проблемами, про які знають усі, але вирішують одиниці.
Перепони, що гальмують водну реформу
1. Відсутній чіткий розподіл функцій управління водною сферою.
Функція управління водним ресурсом теоретично належить Державному агентству водних ресурсів. Однак агентство відповідає лише за інфраструктуру, тобто управляє одночасно і ресурсом, і водогосподарською інфраструктурою. Це очевидний конфлікт інтересів, що спричиняє величезні проблеми.
У час, коли Україна розробляє плани управління басейнами річок, центральний орган влади, відповідальний за впровадження цих планів, відсутній.
2. Бракує системного управління.
Умовний контроль відбувається лиш на Дніпровському каскаді, але тільки тому, що там багато водокористувачів. Вони мають певний конфлікт інтересів, тож контролюють один одного. Тобто контроль тут не державний, а громадський.
Щодо центрального органу державної влади у водній царині єдиної ефективної моделі у світі ще не винайшли. У багатьох країнах це питання розпорошене між різними інституціями – від охорони довкілля до муніципальних послуг.
В Україні ситуація схожа: до водних ресурсів причетні принаймні сім державних інституцій національного рівня, але єдина стратегія за 30 років не з'явилася.
Якщо правил використання водосховищ немає, то починається безлад. Для кожної водойми мають бути правила експлуатації, які б передбачали періодичне проведення "гігієнічної процедури" – санітарного скидання води.
Люди, які управляють водною інфраструктурою, часто наглухо перекривають дамби, бо не розуміють процесів, що відбуваються в басейнах річок. Басейни стають локальними водними хуторами з поганими показниками якості води.
В Україні відсутня сучасна система моніторингу та державного обліку водних ресурсів, не відома кількість штучних водних об'єктів (поверхневих і підземних) і якість води в них. Об'єкти не мають паспортів із зазначенням цільового призначення водойм. Коли немає правил, відсутня й логіка в управлінні.
3. Держава не визначила пріоритетність водокористування.
Пріоритетність виписана лише в правилах експлуатації каскаду Дніпровських водосховищ. Насамперед – питне водопостачання, а далі – різні інтерпретації щодо того, хто на другому місці: сільське господарство, промисловість чи енергетика. Відповідь залежить від економічної моделі регіону.
4. Велика кількість "тіньових" користувачів.
В Україні багато підприємств не оформлюють дозволи на спеціальне водокористування свердловинами, усе відбувається в "тіні" – без обліку та плати за користування. Це величезна складова водної проблематики, адже ми не знаємо, скільки води використовується, і не можемо змоделювали наслідки.
Зазвичай "тіньові" водокористувачі мають доступ до якісних підземних вод і скидають неочищені стоки. Тут вимальовується ще одна проблема: переведення підземного стоку в поверхневий, що погіршує екологічний стан басейну річок та всієї території. Це створює величезну екологічну загрозу.
Потрібно зважити, що важливіше для суспільства: додаткова електроенергія чи додатковий врожай, отриманий завдяки зрошенню. Це сприятиме соціальному розвитку сільських територій та боротьбі з деградацією земель. Тут має бути чітке бачення і розуміння пріоритетів щодо майбутніх ризиків.
5. Відсутність принципу "забруднювач платить".
Відсутність фокусування на раціональному використанні води та дотриманні чіткого економічного принципу: якщо ви забруднили водний ресурс, то повинні за це заплатити, а отримані кошти підуть на відтворення водних ресурсів.
6. Відсутність компетентних фахівців у галузі.
До проєктування сучасних водопровідних і каналізаційних очисних споруд українців краще не допускати, вони не мають досвіду, визнають експерти.
Через економічно необґрунтовані тарифи водоканалам постійно бракує грошей навіть на поточні витрати – реагенти, електроенергію, зарплати.
Годі й говорити про залучення високооплачуваних професіоналів, яких у країні обмаль. Через занепад системи освіти проблему інституційної неспроможності не вирішать навіть наявні кошти і технології.
7. Відсутність інституційної підтримки та бюрократія.
В українських інфраструктурних проєктах надто багато підписантів. Постійні кадрові зміни в міністерствах спричиняють хронічне затримання платежів. Щоб документи проходили швидше, потрібен один склад фахівців: директор, група управління проєктами, міністр розвитку громад і територій, міністр фінансів.
Якщо призначили нову людину, доводиться заходити на нове коло узгодження документів. Поки документи узгоджуються, кошти не виділяються і роботи на об'єктах припиняються. Втрата часу спричиняє втрату грошей.
Саме тому за п'ять років Україна освоїла лише 29% коштів з 350 млн дол. При цьому інфраструктура деградує в десятки разів швидше, ніж оновлюється. Зношеність міської інфраструктури – одна з найбільших проблем, тому кредити повинні проходити швидше і перетворюватися на втілені проєкти.
8. Проблеми централізованого водопостачання та водовідведення.
Лише 69% населення мають доступ до централізованого водопостачання і 48% – до водовідведення. Привізну воду п'ють 270 тис осіб у дев'ятьох областях.
Система очищення питної води потребує вдосконалення. В аварійному стані перебувають 35% водопровідних мереж і 38% мереж водовідведення. Майже 30% насосних агрегатів на насосних станціях потребують заміни.
Через це рівень втрат та неврахованих витрат питної води в середньому в Україні сягає 36%. Застарілі технології та обладнання в системах централізованого водовідведення та очищення стічних вод дуже енергоємні.
9. Відсутня дієва система природоохоронного контролю.
Близько 80% промислових підприємств в Україні не мають локальних очисних споруд. Чимало підприємств не мають ані системи екологічної безпеки, ані екологічних міжнародних сертифікатів і безкарно скидають у каналізацію жири, відпрацьовані нафтопродукти, сміття, ґрунт, абразивні порошки.
Іноді це призводить до зупинки роботи каналізаційних насосних станцій. Найбільшу загрозу становлять залпові скиди, які руйнують систему. Вони відбуваються переважно вночі, тому їх важко відстежити. Через засмічення колекторів на поверхню виливаються стоки, що містять небезпечні речовини.
10. Відсутній механізм стимулювання модернізації очисних споруд.
Для фінансування модернізації очисних споруд слід впроваджувати інструменти впливу відповідно до шкоди, завданої довкіллю і здоров'ю населення. Суть екологічних податків не фіскальна – вони мають заохочувати до змін. Ось і відповідь на питання, де взяти кошти на екологічну модернізацію підприємств.
Це дасть можливість фінансувати тривалі дорогі проєкти як для державних та комунальних, так і для приватних підприємств, не обмежуючись бюджетним роком, і залучати іноземні інвестиції в екологічну сферу.
Ми маємо спадок радянської індустріальної системи, зношеність основних фондів, забруднення джерел водопостачання, катастрофічну нестачу кадрів, не здатних провадити зміни. Водночас ми маємо і можливості: новітні технології, фінанси і здатність об'єднуватися, коли усвідомлюємо вагомість викликів.
Державі час перейти від ролі спостерігача до активного учасника процесу. Ефектом буде врятований головний ресурс – вода, а також зростання ВВП, економіки загалом і, звісно, якісне довкілля. Діяти потрібно вже зараз, адже ми пізнаємо цінність води лише тоді, коли джерело пересихає.