Безрыночные отношения: почему бизнес и платежные системы не смогут договориться

Недавно на форумі RAU Expo-2021 обговорювали з колегами проблему еквайрингу в Україні.

Міркували, як так виходить: держава зобов'язує бізнес проводити розрахунки банківськими картками, споживачів банківських розрахункових послуг стає більше, а комісія на них не просто вчетверо перевищує європейську, а й продовжує зростати.

Бізнес вимагає знизити вартість еквайрингу та ставки інтерчейнджу до європейських показників. Своєю чергою, банки та платіжні системи наполягають на ринкових механізмах і намагаються "заговорити" ситуацію за допомогою меморандумів.

Картками користуватися зручно й безпечно – у цьому переконалися всі. У період пандемії зменшення обігу кешу стало особливо актуальним. Поступово всі звикли, що навіть у найменшій крамничці можна розрахуватися карткою або телефоном.

Цей процес активно стимулює держава, зобов'язуючи бізнес ставити POS-термінали. У результаті, за даними Нацбанку, за 2020 рік безготівкові операції з платіжними картками за сумою перевищили 55%, а за кількістю – перетнули межу 80%.

Усе було б добре, якби не занадто висока банківська комісія за обробку платежів та обслуговування терміналів – еквайринг. У ЄС це 0,5%, в Україні – 2-3%. Оскільки покупців обслуговують різні банки, то виникає ще одна комісія – інтерчейндж за розрахунки між банками і з платіжними системами VISA й Mastercard, яка теж набагато вища, ніж у ЄС.

Для нашої мережі АЗС витрати на еквайринг останніми роками стабільно посідають другу графу витрат після зарплати. Наведу приклад: з кожної АЗС на інкасацію готівки ми щомісячно витрачаємо 1,5 тис грн, на послуги еквайрингу – 30 тис грн.

Це при тому, що інкасація – це фізична операція, яка потребує логістичних затрат і залучення персоналу. Натомість банківська комісія, яка повністю диджиталізована, коштує у двадцять разів більше.

У представників банків та платіжних систем своя логіка. Вони пояснюють, що в Україні середній чек та, відповідно, комісія нижчі, ніж у Євросоюзі, а кількість трансакцій – та сама, тому їм треба компенсувати швидшу зношуваність терміналів.

Проте версія про довгу окупність терміналів не витримує критики. Наприклад, у нас з 2013 року стоїть приблизно однакова кількість таких терміналів. З кожним роком вони стають дешевшими і слугують три-чотири роки, а їхня окупність становить пів року. Отже, це чергова маніпуляція тих, хто не хоче втрачати свої надприбутки.

Крім того, банки погрожують, що в разі законодавчого обмеження комісії еквайрингу та інтерчейнджу вони будуть змушені "відігратися" на споживачах: зробити платним випуск карток, скасувати кешбеки та програми лояльності. Вихід, який пропонують банки та платіжні системи, – нехай ситуацію врегулює ринок.

Але про який ринок ми говоримо, якщо правила гри встановлюють два монополісти – міжнародні платіжні системи VISA й Mastercard і чотири державні банки, які за законом мають виняткове право здійснювати ці операції?

В АМКУ, куди подавалися запити щодо цієї ситуації, розводять руками: банки затягують надання відповідей на запити і фактично спускають ситуацію на гальмах. Єдине, що спромоглися зробити останнім часом, – підписати меморандум між Нацбанком та міжнародними платіжними системами.

Це теж не вихід. Практика показує, що такі меморандуми не працюють і ні до чого не зобов'язують платіжні системи. Це чергове замилювання очей і затягування ситуації. Бізнес наполягає на врегулюванні питання через Верховну Раду. Наразі розглядається проєкт закону №4364 "Про платіжні послуги", до якого бізнес вніс поправки.

Зокрема, ми наполягаємо на поступовому – упродовж трьох років – зниженні еквайрингу до 0,5%, інтерчейнджу – до 0,3%. Інакше, щоб зберегти рентабельність, одному бізнесу доведеться підвищувати ціни, інший у будь-який спосіб буде переводити розрахунки в готівку, а в найгіршому випадку – закриватися.