Что не так с капитальными инвестициями в Украине

В Україні скорочуються капітальні інвестиції в економіку. В минулому році рівень валового нагромадження основного капіталу (ВНОК) до ВВП склав лише 12,8%, що стало історичним мінімумом з початку 2000-х років (рис. 1).

Капітальні інвестиції є ключовою умовою економічного розвитку і зростання, тому повинні постійно перебувати в полі зору економічної політики. 

Без них не з’являться нові високопродуктивні види діяльності і не відбудеться жодна зміна структури економіки. 

Як правило капітальні інвестиції мають випереджальну динаміку по відношенню до ВВП. Тобто спочатку інвестиції, а вже потім бажане економічне зростання. 

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в Україну, як частина загального інвестиційного процесу, також мають негативну динаміку. Так, їхня щорічна зміна, як сальдо притоку і відтоку з країни була значно краща в період 2010-2013 років (рис. 2). 

В 2014-2015 рр. вони значно скоротились, і в подальшому так і не змогли відновитись. Сальдо відтоку і притоку в минулому році – мінус 2,5 млрд дол. 

Загальний накопичувальний підсумок на кінець 2020 року склав 48,9 млрд дол., що на 30% нижче ніж у 2013 році і навіть нижче ніж у штормовому 2014 році (рис. 1).

Рис. 1. Валове нагромадження основного капіталу в Україні в 2001-2020 рр., % до ВВП

Державна служба статистики України

Звичайно велику, а то й більшу частину цих ПІІ складають кошти українських корпорацій, але це лише робить картину тривожнішою. Тому що внутрішній бізнес утримується інвестувати в свою країну, незважаючи навіть на жорсткіші міжнародні вимоги до декларування походження коштів і складніші можливості перебування в офшорних юрисдикціях.  

Рис. 2. Прямі іноземні інвестиції в Україну (кумулятивний підсумок), млрд дол. США

Національний банк України

Якщо ж експертно очистити закордонні інвестиції від українських, то картина тренду не зміниться. Як приклад приведемо ПІІ з Євросоюзу. Нижче в таблиці їхня загальна офіційна динаміка і динаміка без Кіпру та Нідерландів, де знаходиться відповідно основний офшор та основна штаб-квартира наших корпорацій. Як бачимо очищений від українських інвестицій тренд показує стагнуючу динаміку процесу. 

Обсяги ПІІ в Україну в 2010-2019 рр., млрд дол. США*

*з 2010 року без АР Крим, з 1 січня 2014 року також без ОРДЛО

**наростаючим підсумком станом на 31.12

Джерело: Державна служба статистики України та НБУ, розрахунки. 

Отже, Україна втрачає інвестиційну привабливість. Але які причини цієї хронічної інвестиційної поразки? Адже Україна має з 2014 року майже безперервну програму з МВФ, що начебто мало дати сигнал інвестувати в Україну. 

Україна тримала фіскальний дефіцит в 2017-2019 роках на мінімальному рівні. Вона дала абсолютну свободу Національному банку і той, таргетуючи інфляцію, в 2014-2018 роках тримав облікову ставку більше 15%. 

Україна лібералізувала зовнішню торгівлю, підписала низку угод про ЗВТ, лібералізувала валютне регулювання, але динаміка така як є і нічого серйозного в країні за ПІІ так і не було збудовано.

Причини цього потрібно шукати в іншому. Звичайно фактор ризиків країни зберігає свій негативний вплив, але привабливість інвестування в Україну знижується і через низку інших причин. 

Перша — це факторні умови, які відображають вирівнювання вартості ведення бізнесу, особливо виробничого в Україні та, наприклад, в сусідніх країнах. 

Ціна електроенергії вже не така приваблива, як раніше. Зараз вона складає в Україні 2,5 - 3,0 грн. за КВт. для промислових споживачів майже так само як в Польщі — 3,0 - 3,2 грн. КВт. Ціна на газ повністю вирівнялась і навіть вища. 

Недорогої та кваліфікованої робочої сили вже немає. Вона працює в розвинених країнах. Це не стосується сектору ІТ, оскільки його працівники і так всі на умовному Заході, оскільки працюють віддалено на зовнішні замовлення. Інфраструктура доріг та енергетики явно гірша ніж десять чи п’ять років тому. 

Наступна — це можливість отримати все, що потрібно з України, не "заїжджаючи" сюди з капіталом. 

Судіть самі - вся сировина згідно із взятими зобов’язаннями, вивозиться без мит і квотних обмежень. Міграція трудових ресурсів спрощена, враховуючи і безвіз.

Але найбільш дієвою в негативному відношенні є відсутність системної політики заохочення інвестицій у виробничу сферу, подібно тій, що діє в інших країнах. Йдеться про практичні інструменти. 

В Україні "check list" преференцій для інвесторів фактично відсутній. Його не порівняти з нормами в інших країнах. 

Там до інвесторів застосовується довгий перелік державної допомоги. Наприклад, прямі безповоротні гранти за створені робочі місця, шикарна інфраструктура, податкові преференції тощо. 

Для ПІІ важливою є поведінка внутрішнього інвестора. Це очевидний і добре описаний в економічній літературі факт. Якщо внутрішній підприємець не вкладає в основний капітал в своїй країні, зовнішній також цього не робитиме, бо не довірятиме. 

Наразі поведінка внутрішнього інвестора залишається незмінною — заробити кошти і вивести у безпечне місце. Це не докір, це така реальність, сформована довгий час внутрішньою економічною політикою.

Щоб це змінити потрібна тривала системна і стратегічна робота, організована державними інститутами. Найперше треба припинити жити в ілюзіях щодо рятівної ролі прямих іноземних інвестицій, особливо в умовах системного ризику гібридної агресії. 

Потрібно почати самим більше і більше інвестувати в свою економіку. Якщо поки що це не робить бізнес, нехай це робить держава та державні корпорації. Це найперше стосується базової інфраструктури. 

Потрібно застосувати комбіновані заходи контролю і стимулювання. Згадаємо досвід деяких відносно простих рішень економічної політики, що класифікуються як державна допомога. 

Ці рішення засвідчили ефективність, оскільки виконали своє пряме призначення. Наприклад, запровадження в’їзного мита на насіння соняшнику в 1999 році. Результат — поява масштабного виробництва соняшникової олії. 

Запровадження високого, навіть занадто високого тарифу на електрику з відновлювальних джерел. Як наслідок стрімке зростання інвестицій в потужності відновлювальної енергетики та її виробництво. Запровадження вільних економічних зон на початку 2000-х років і як результат інвестиції в автопром (Єврокар, Ядзакі, Джейбіл). 

Ці приклади дуже наглядно вказують на те, як працює практична стимулююча політика. Але чомусь більше спрацьовують не факти, а нав’язані аргументи проти. Наприклад, стверджують, що державне стимулювання лише збільшить корупцію. 

Якось це справедливе прагнення боротьби з корупцією стало контрпродуктивним. Ним стали ламати практичну політику залучення інвестицій. Насправді нічого не потрібно ускладнювати, змішуючи ці два процеси. З корупцією потрібно боротись, а інвестиції здійснювати. У нас же так багато антикорупційних органів. 

Не треба говорити, що не має коштів. Їх є стільки, скільки потрібно для розвитку. Це кошти, що виводяться, суми несплачених податків і наше суверенне право на власну грошову кредитну політику. 

Країна, яка має власну валюту не може не мати гроші для розвитку. А інакше навіщо це право і навіщо ця національна валюта.

Все це необхідно робити зараз, позбавившись ілюзій про те, що займатись розвитком внутрішнього виробництва не потрібно. 

Що достатньо створити рівні правила гри, лібералізувати торгівельне і валютне законодавство, не втручатись у стихію ринку, після чого прийдуть ПІІ і зроблять свою справу. 

Але вони так просто не прийдуть. Політичні ризики країни диктують свої вимоги до інвестиційної політики і ролі держави в цьому процесі. Те що ми мали десять і двадцять років тому ми не конвертували у зростання і розвиток. 

Україна втратила і втрачає час. Цю помилку потрібно виправити, застосувавши державне стимулювання інвестицій і підприємців, що інвестують у розвиток внутрішнього виробництва.