Водород в промышленных масштабах: как Украине не остаться ни с чем

Останнім часом жодна зустріч з міжнародними партнерами не обходиться без обговорень водневої перспективи в контексті Зеленої угоди. 

Всі дипломати запитують про кроки України в цьому напрямку, ми ж навзаєм цікавимося прогресом у країнах Європи. 

За результатами таких "перемовин" є дві новини: хороша і погана. 

Почну з менш позитивної – насправді мало кому вдалося здійснити "величезний прорив" у цій сфері й усе це більше нагадує якусь політичну домовленість декларувати водневу стратегію на всіх рівнях. 

З іншого боку Україні пощастило, бо чи не вперше ми не надто відстали в енергетичних інноваціях. Але тут важливо не просто вскочити в потяг, а ще й не помилитись з вагоном, щоб він відповідав пріоритетам країни.

ЄС дійсно бачить в Україні свого потенційного постачальника водню, про що йдеться в "водневій стратегії", але це не означає, що інші країни сидітимуть склавши руки в очікуванні результатів України. 

Зокрема, у лютому 30 компаній з Франції, Іспанії, Італії та Німеччини об'єдналися в альянс для виробництва водню за допомогою сонячної енергії. 

Мета проекту – знизити вартість виробництва водню до рівня викопного палива. До 2030 року планується побудувати потужності сонячної енергетики на 93 гігавата, а також електролізу на 67 гігават. 

Ще один європейський проект передбачає виробництво водню за допомогою вітрогенерації в Нідерландах. Не варто забувати Україні й про "північного сусіда", який минулого року вже затвердив водневу стратегію. Тож Україні варто поквапитись.

Водневі національні стратегії та плани вже розроблені (або на стадії підготовки) в Австрії, Бельгії, Німеччині, Латвії, Португалії, Іспанії, Франції, Румунії, Польщі, Італії, Нідерландах і Швеції. 

В Україні ж 25 лютого цього року в Міністерстві енергетики анонсували старт розробки Водневої стратегії, основна мета якої – стати ключовим експортером водню до Центральної та Східної Європи. 

У поточному році мають запустити науково-технічне дослідження, напрацювати нормативну базу, необхідну й для розробки Водневої стратегії.

Кожна країна має свій особливий підхід і планує зайняти певну нішу в енергетичному секторі за нових ринкових умов. 

Роль країни-транзитера цілком відповідає моїм очікуванням як директорки Оператора ГТС України в контексті завантаження та функціонування газотранспортної системи. 

Проте як громадянка України я б хотіла, щоб наша держава реалізувала повний виробничий цикл в межах водневої економіки – виробництво, зберігання, транспортування, споживання.

Щоб Україна була не лише ключовим партнером ЄС, а й енергетично незалежною державою. 

На загальноєвропейському рівні важливим аспектом є гармонізація національних юрисдикцій щодо якості газу або вмісту водню, адже саме це дозволить поєднати локальні ініціативи у єдину систему постачання чистих енергоносіїв. 

На загальнодержавному рівні нам необхідно об’єднати стейкхолдерів навколо пошуку відповідей на такі питання:

1. Хто саме буде виробляти водень в Україні і з якою метою – внутрішнього споживання чи експорту? Яким буде це співвідношення? 
2. Чи зможемо ми використати переваги вже існуючої газової інфраструктури та виробників суміжних ресурсів? Як забезпечити модернізацію інфраструктури для водневої економіки?
3. Чи зможе українська енергетика в майбутньому виробляти водень та орієнтувати свою довготривалу стратегію розвитку з фокусом на водень без суттєвих втрат ключових ресурсів для внутрішнього ринку?
4. Наразі нафтопереробка та виробництво аміаку складають 2/3 світового споживання водню. 

Як українські промислові споживачі водню планують задовольняти попит для власних виробничих потреб у майбутньому з огляду на те, що в подальшому буде посилюватися конкуренція у зв’язку з новими напрямками застосування водню?

5. Які саме законодавчі та регуляторні стимули потрібні для всього ланцюга виробництва та транспортування водню?
6. При якому значенні вуглецевого податку ми зможемо вигідно використовувати переваги для виробництва водню в Україні та його експорту в ЄС? Як при цьому не порушити баланс інтересів української промисловості?

Як тільки з’являться бодай якісь відповіді на частину цих і багатьох інших питань, ми як країна маємо створити технологічні, регуляторні й економічні умови розвитку нової галузі. 

Але виходити варто саме з вже існуючих і реальних інфраструктурних переваг. Як зазначили в Міненерго, перевагою України є розвинена газотранспортна система, яка може використовуватися для транспортування водню як всередині країни, так і на експорт. 

ОГТСУ вже врахував у власній довгостроковій стратегії особливий фокус на декарбонізацію інфраструктури газотранспортної системи та перехід до транспортування відновлювальних газів (водень та біометан) магістральними трубопроводами. 

Важливо також підготувати необхідну кількість молодих фахівців саме з тих дисциплін, які будуть потрібні для функціонування водневої економіки.

Всі оператори ГТС ЄС сьогодні в пошуках власного майбутнього у водневій економіці. Один із показових прикладів – оператор ГТС Італії Snam.

Проект Snamtec, який стартував в рамках стратегічного плану до 2022 року, передбачає 850 мільйонів євро інвестицій в енергетичний перехід, водень та інновації. Відтак Італія першою в ЄС розпочала транспортування в газотранспортній системі суміші з вмістом 10% водню. 

У квітні 2019 року Snam офіційно розпочав експеримент із впровадження 5% суміші водню та природного газу в італійську газотранспортну мережу. 

Перший подібний експеримент в Європі відбувся в Контурсі-Терме, в провінції Салерно, з постачання H2NG (суміш водню та газу) двом промисловим компаніям – заводу з виробництва пасти та напоїв у цьому регіоні. 

У грудні 2019 частку водню збільшили до 10%. Тестування постачання H2NG успішно тривало близько місяця. 

Застосовуючи частку 5% водню до загального обсягу газу, що транспортується щорічно Snam, в мережу щороку можна вводити 3,5 млрд куб. м, що еквівалентно річному споживанню 1,5 мільйона домогосподарств. 

Це дало б можливість зменшити викиди вуглекислого газу на 2,5 млн тонн, що еквівалентно загальним викидам всіх автомобілів у місті розміром з Рим.

Україна має не гірші, ніж у Італії перспективи та потенціал розвитку вуглецевої економіки. Але реалізація комплексного плану заходів для розробки та впровадження Водневої стратегії України вимагатиме консолідації всіх зацікавлених сторін – Уряду, Парламенту, стейкхолдерів, науковців, потенційних інвесторів, міжнародних партнерів. 

Зволікання означатиме для нашої держави втрачені можливості – на економічний розвиток, на енергетичну незалежність, на можливість покращити своє місце на міжнародній арені.

Україна зможе транспортувати водень, але потрібно чітко розуміти, звідки, в яких обсягах і кому.