Без канализации нет цивилизации

Усім відомий вислів про те, що без каналізації нема цивілізації.

В містах України назріла реальна загроза руйнування каналізаційних мереж.

Пов'язано це з експлуатацією залізобетонних колекторів, які віджили свій вік.

Ігнорування проблеми може призвести до серйозних екологічних наслідків.

Тільки у 2018 році масштабні аварії відбулися на залізобетонних колекторах у Черкасах, Сумах, Миколаєві, Прилуках, Харкові та Києві.

У Харкові на початку 2018 року сталася аварія на головному колекторі. Аварійні роботи коштували 25 млн грн. Через два місяці там провалився ще один колектор.

Що відбувається під час руйнування колектору? По-перше, витікають стоки. Чим більший колектор (є колектори діаметром понад три метри), тим гірші наслідки. По-друге, на місці руйнування колектору утворюється провалля.

Найчастіше такі провалля можна побачити на дорогах, але провалюються не тільки вони — під землю йдуть об'єкти інфраструктури та цілі будівлі. Ремонт колекторів та ліквідація наслідків руйнувань потребують багато часу, коштів, зусиль і супроводжуються відключеннями від водопостачання.

Каналізаційні мережі із залізобетону будувалися в радянські часи, хоча залізобетон як матеріал не підходить для зведення колекторів.

В процесі транспортування стічних вод такою мережею через сірководень, який виділяється із стоків, йде активна корозія верхньої частини колекторів: бетон стає крихким, сталева арматура іржавіє, труба втрачає міцність і руйнується.

Верхній шар ґрунту поступово вимивається стічними водами і над трубами утворюються великі порожнини, які потім призводять до провалів. Про це було відомо ще на початку 20 століття, однак радянська влада в гонитві за швидкими результатами позиціонувала залізобетон як "універсальний матеріал".

У Києві у 1960-1990 роках із залізобетону збудували найбільші колектори глибокого залягання: головний міський каналізаційний колектор (ГМКК), головний дарницький колектор, колектори на Голосіївському проспекті та бульварі Перова.

Наслідки використання залізобетону не змусили себе довго чекати.

Вже у 1972 році, через два роки після введення в експлуатацію, на трасі головного дарницького колектору почали траплятися провали, а у 1981 році відбулася масштабна аварія, внаслідок якої лише завдяки дотриманню нормативних відстаней від колектору не постраждали житлові будинки.

Ліквідація аварії тривала майже три місяці. Проблеми виникали знову і знову: низка аварій у 2007-2011 роках на голосіївському колекторі, аварії у 2009-2012 роках на колекторі по вулиці Сім'ї Кульженків. Апогеєм стала аварія на ГМКК у серпні 2015 року, коли наслідки вдалося локалізувати ціною надзвичайних зусиль.

Чи існує вирішення проблеми? Так. Санація і реновація колекторів з використанням сучасних полімерних матеріалів дозволяє надійно захистити їх від агресивного впливу газової корозії, а безтраншейний метод прокладки трубопроводу створює мінімум незручностей для киян.

Однак через масштаби необхідних робіт із санації водоканали не можуть вирішити це питання самотужки. Треба об'єднати зусилля водоканалів, громадськості, міст та держави за двома напрямками: законодавче забезпечення та фінансування.

Передусім потрібно завершити розробку проекту закону "Про каналізування в Україні" та ухвалити його. З урахуванням норм цього документа необхідно ухвалити програму реконструкції каналізаційних мереж. Програма "Питна вода" в Україні є, а каналізація залишилася поза увагою.

Фінансувати відповідні роботи повинні самі водоканали, міські бюджети, державний бюджет та міжнародні фінансові організації на певних умовах.

Потрібно звернути особливу увагу і на внутрішнього інвестора. Він мусить бути впевненим, що інвестиції повернуться. Механізмом може стати стимулююче утворення тарифів — так зване RAB-регулювання. Це дозволить внутрішнім інвесторам вкладати кошти, маючи реальні гарантії їх повернення.