Новая книга. Как вывести богатство страны из-под политического контроля

Уривок з книги "Державне багатство народів" (переклад: "Видавництва Старого Лева")

У 1980-1990-х роках для багатьох стало очевидним, що роздуті державні монополії часто не можуть задовольнити потреби дедалі вимогливіших споживачів.

Під впливом течії "економіки пропозиції", прихильником якої був Рональд Рейган, чимало країн приватизували державні підприємства.

При цьому, як не дивно, уряд США продав лише дрібну частку своїх державних активів.

У 1987 році був приватизований вантажний залізничний перевізник Conrail, а в 1996 році — "Енергетичне управління Аляски" (Alaska Power Administration) та "Федеральний гелієвий резерв" (Federal Helium Reserve).

"Нафтовий резерв морського флоту" — Elk Hills Naval Petroleum Reserve — продали 1997 року, а компанію United States Enrichment Corporation, яка постачає збагачений уран для атомної промисловості, — у 1998 році.

Усе це — невеликі об'єкти. Важливіше, що в цілій низці інших країн світу, зокрема там, де при владі перебували соціал-демократи — як у Швеції — було продано значно більшу частку державних активів, а управління тими, що залишилися в державній власності, стало більш професійним.

Приватизація — це один із засобів виведення державного багатства із зони досяжності політиків, але вона також створює певні пастки.

Якщо державні підприємства, що приватизуються, є монополіями або фінансовими установами, то для того, щоби змусити їх працювати в інтересах споживачів, як правило, необхідне виважене регулювання.

Відсутність добре продуманого регулювання може спричинити різку негативну реакцію громадськості. У країнах, схильних до корупції та кумівського капіталізму, процес приватизації є великим викликом.

Замість простої приватизації кількох підприємств деякі країни запровадили більш широкі заходи. У недавно виданій книзі "Відродження реформ" наводиться аналіз діяльності урядів 109 багатих країн.

На підставі цього аналізу автори доходять висновку, що коли уряд при владі втілює амбітні ринкові реформи, він має вищі шанси на переобрання на наступний термін. Ще більше дивує, напевне, те, що така винагорода за реформи, як правило, найвиразніше проявляється стосовно урядів, які вважаються "лівими".

У багатьох випадках амбітні ринкові реформи відбувалися хвилеподібно — поступово переходячи від клієнтелістської політичної культури до верховенства загального блага над інтересами окремих груп.

Яскравим прикладом цього стала Канада. У 1993 році міністром фінансів у щойно обраному уряді лівоцентристської Ліберальної партії був призначений Пол Мартін.

На той час Канада мала дефіцит бюджету майже 7% ВВП, а сукупний державний борг наступного року перевищував 100% ВВП. Мартін усвідомлював, що для виходу з боргової спіралі країна потребує реальних змін.

Радник Мартіна Девід Херлі та його співавтор Джон Спрінгфорд у статті в газеті Financial Times розповіли про труднощі запровадження реформ у Канаді на початку 1990-х років. За словами Херлі та Спрінгфорда, одним із небагатьох союзників міністра фінансів був міністр сільського господарства Ральф Гудейл.

Однак їх дружні стосунки погіршилися, коли Гудейл, який виріс у канадських преріях і представляв аграрний район Саскачевану, що спеціалізувався на вирощуванні пшениці, рішуче виступив проти пропозиції Мартіна скасувати так званий кроурейт — систему субсидій на перевезення пшениці.

Міністр сільського господарства був не єдиним, кого не влаштовувало скорочення витрат. Реформи викликали незадоволення значних груп Ліберальної партії Канади, а також численних організацій та підприємств, що втрачали державні субсидії. Жорсткі ринкові реформи були для них гіркими ліками.

Реформи в Канаді передбачали приватизацію кількох державних корпорацій і запровадження більш професійного управління в інших. Ця стратегія дала країні змогу перейти до того, що можна назвати новим суспільним договором.

У короткотерміновій перспективі здавалося, що такі зміни зашкодять кільком групам інтересів, підприємствам та родинам. Проте 1997 року Ліберальна партія Канади вдруге виграла вибори, отримавши більшість місць у парламенті.

Здійснивши ще один етап реформ, ліберали у 2000 році знову перемогли на виборах. Протягом цього періоду перебування при владі партія перестала характеризувати реформи, спрямовані на зростання, як надзвичайні антикризові заходи, а натомість почала пропагувати їх як довгострокові реформи.

Починаючи з 1995 року, газета The Wall Street Journal і дослідницький центр The Heritage Foundation щорічно видають звіт про рівень економічної свободи у світі.

У їхньому звіті "Індекс економічної свободи" за 2013 рік зазначається: "Показник економічної свободи Канади дорівнює 79,4 бала при теоретичному максимальному значенні 100 балів". Це ставить її економіку на шосте місце за рівнем свободи у світі, тоді як США посідають 12 місце.

У 2014 році Канада перейшла рівень 80 балів і хоча все ще посідає шосте місце, вийшла на найвищий рівень економічної свободи — "вільний".

В інших країнах, які подібним чином перебудували свої економіки, зокрема в Австралії та Швеції, реформування державних компаній справило на економіку значно більший ефект, ніж просте підвищення продуктивності підприємств.

Коли державне підприємство проходило приватизацію або передавалося у більш професійне управління, для політиків було цілком природно відкривати для конкуренції всю галузь. Це викликало структурні зміни з разючими наслідками.

Коли телефонні компанії втратили своє монопольне становище, ринки мобільного зв'язку та підключення до інтернету почали розвиватися такими темпами, які інакше були б неможливими.

Для значного поліпшення управління активами не завжди потрібна приватизація. Навіть в орієнтованій на ринок економіці Нідерландів частка державних підприємств у ринковій капіталізації місцевого фондового ринку становить 5%.

У 1998 році Швеція змінила підхід і вирішила стати активним власником державних комерційних активів, якими володіли центральні органи влади.

Це передбачало максимізацію цінності як єдиної мети, прозорість, призначення професійних наглядових рад, встановлення цільових показників дивідендної прибутковості та структури капіталу нарівні з приватними конкурентами.

Країна прагнула піти шляхом піонерів у галузі управління національним багатством — Австрії та Сінгапуру. Однак через кілька років дещо відступила, обравши підхід меншої участі держави в управлінні державними підприємствами.

Він зручний для політиків, що не хочуть ухвалювати операційні рішення, за які їх можуть піддати осуду. Однак для досягнення успіху цього виявилося недостатньо. Без належної інституційної структури, яка б забезпечувала професійний менеджмент, ці підприємства часто залишалися "сиротами".

На одному кінці спектра — прибуткові компанії, які опинилися без нагляду за їх надлишковими коштами. Це відкрило шлях до безконтрольного інвестування в експансію на зарубіжні ринки.

На іншому кінці — збиткові організації з роздутими операційними витратами, які лишили нереформованими і використовували здебільшого для забезпечення робочих місць, що субсидувалися завдяки податкам.

Як ми докладніше пояснюємо далі в книзі, навіть ефективний менеджмент на державних підприємствах може призвести до серйозних провалів, якщо знехтувати професійним корпоративним урядуванням.

Співавтор — Стефан Фьольстер

Уривок з книжки "Державне багатство народів". Переклад "Видавництва Старого Лева".

Даг Деттер — спеціаліст з управління інвестиціями та автор низки робіт на тему державних комерційних активів. Працював інвестиційним банкіром та радником у корпоративному секторі, сфері нерухомості та фінансовій галузі в Азії та Європі.

Як президент шведської державної холдингової компанії Stattum очолив першу із спроб системного підходу до володіння та управління державними підприємствами, які були здійснені урядом європейської країни.

Консультує інвесторів та уряди у Європі, США та Азії. Спеціалізується на визначенні та покращенні роботи неефективних активів.

Стефан Фьольстер — економіст, автор книг з економіки, президент Шведського інституту реформ, доцент Королівського технологічного інституту у Стокгольмі.

На ранньому етапі кар'єри займався економічними дослідженнями у низці шведських установ. У 1998-2001 роках очолював компанію HUI Research. У 2001-2012 роках був головним економістом Конфедерації шведських підприємств.