НБУ завтра: из "объятий" олигархического спрута — на печатный станок?

Безрадісне відставання України за показником ВВП на одну особу від західних країн-сусідів і тим більше від розвинутих країн зачаровує усіх, хто прагне довести безальтернативність масштабного втручання держави в економіку.

Абстрагуючись від аналізу зв'язку між глобальною сировинною кон'юнктурою та динамікою ВВП України, можна побачити, що заклики до активнішого "втручання" парадоксальним чином синхронізуються з низькими цінами на сировину.

На перший погляд, це зрозуміло: чим більше стагнує економіка, тим привабливішими для електорату стають ідеї "провідної ролі держави в економічному розвитку".

Чим більше НБУ намагається виплутатися з "обіймів" олігархічного спрута і поводити себе як незалежний центральний банк, тим більші робляться акценти на необхідності його переорієнтації на забезпечення розвитку економіки через друкарський станок.

Але чи спроможний центральний банк стимулювати не лише економічне зростання, а й розвиток? І чому, коли інструменти такого стимулювання давно відомі науці, країни на Земній кулі все ще не зрівнялися за рівнем доходу?

По-перше, більшість країн з низькими та середніми доходами тією чи іншою мірою залежать від того, наскільки економіка може гнучко адаптуватися до обмежень платіжного балансу.

По-друге, будь-який інструмент економічної політики, який відносно вільно може застосовуватися на розсуд тих, у чиїх руках він знаходиться і який допускає вплив на добробут певних груп чи соціальних акторів, підпадає під сильний інституційний ризик. Якщо цей ризик реалізується, переваги від "стимулювання" нівелюються.

По-третє, технологічні зрушення залишаються непередбачуваними, а розсіяна інформація щодо вектору розвитку технологічних інновацій в розрізі всіх секторів водночас не дозволяє на централізованому рівні ефективно обирати так звані пріоритетні напрямки. Особливо в умовах, коли такі інноваційні процеси відбуваються на межі чи в процесі технологічної революції.

Якщо ми говоримо про центральний банк, то теоретично у нього є багато варіантів залучення до проектів із стимулювання економічного розвитку. Це і преференційні процентні ставки рефінансування, і гнучкі терміни рефінансування, і вибіркове застосування норм обов'язкового резервування.

А також — участь у фінансуванні бюджетного дефіциту, адміністративні обмеження щодо процентних ставок за кредитами чи депозитами, адміністрування доступу до коштів в інвалюті, селективний підхід у сфері банківського нагляду.

Крім того, це валютний курс, що встановлюється для вигод імпортерів чи експортерів залежно від внеску кожного в економічне зростання.

Усі ці інструменти окремо чи разом дозволяють суттєво вплинути на структуру розміщення ресурсів в економіці і перерозподілити капітали на користь секторів, які генерують додану вартість, інновації та зайнятість, або таких, що дозволяють іншим секторам краще розвиватися (інфраструктура).

Однак попри теоретичні знання залишається низка питань, як застосовувати доступний центральному банку інструментарій економічного розвитку. Чому за наявності такого різноманітного інструментарію заклики до стимулювання розвитку звучать з різною гучністю в різні часи навіть у бідних країнах?

Швидше за все, річ у тім, що в умовах, коли порушується олігархічний статус-кво (революція, війна, тиск громадянського суспільства, паростки політики деолігархізації), завжди знайдеться хтось, хто хоче або відновити політико-економічну вагу, або посісти місце того, чиї позиції похитнулися.

Розмови про розвиток перетворюються на інструмент маніпуляцій. Окремі особи використовують його, щоб підкреслити свою нібито небайдужість до долі країни.

Проте популяризатори цих ідей не озвучують істину, що вже на стадії проектування інструментів стимулювання розвитку готуються цілі популяції фірм, офшорних утворень та інших інституційних виразок на тілі бізнес-середовища, з допомогою яких кошти будуть перерозподілятися на користь хижацької еліти.

Іншим проявом порушення олігархічного статус-кво та супроводжуючої ідеології розвитку є наділення тієї чи іншої агенції повноваженнями щодо застосування інструментів розвитку. Це, своєю чергою, призводить до активізації "торгів" серед бажаючих встановити контроль над нею.

Усвідомлюючи такі ризики, центральні банки не поспішають застосовувати цей інструментарій і звужують проблему стимулювання розвитку до "забезпечення цінової стабільності як передумови стійкого економічного зростання".

Адже наділення центрального банку відповідним мандатом та делегування йому додаткових інструментів автоматично призводить до включення в боротьбу за контроль над ним з боку найрізноманітніших сил.

Центральний банк з інструментарієм перерозподілу ресурсів перетворюється на елегантний з міркувань "зміни економічної політики" та фактично примітивний спосіб встановити нові параметри стосунків між олігархічними групами, посилюючи одні з них та купуючи лояльність інших.

В Україні з урахуванням масштабів заощаджень еліти і виведених в офшори коштів таке "стимулювання" є безризиковим способом капіталізувати десятки бізнесів без додаткових зобов'язань з боку власників, без прийняття ризику ефективності проектів такими власниками, без мотивації вкладати кошти в інновації та заохочувати конкуренцію, без знекровлюючої політичної тяганини з впровадження реформ, які би дозволили покращити бізнес-середовище.

В результаті, стимулювання розвитку економіки центральним банком, до якого так часто закликають, на практиці не працює.

Перше. Чим масштабніші заходи із стимулювання, тим більше вони впираються у здатність фінансувати спочатку інвестиційний, а потім і споживчий імпорт.

Країна, яка не володіє екстраординарним джерелом наповнення валютних резервів, не може одночасно оновлювати виробничий капітал, розвивати інфраструктуру і підвищувати ВВП на одну особу без девальваційно-інфляційного тиску та в підсумку девальвації, яка починає новий цикл гонитви за зростанням.

Друге. Без конкурентного тиску у бік якості "простимульовані" вітчизняні виробники навряд чи гарантуватимуть відповідність світовим стандартам, мірилом яких є глобальна конкурентоспроможність. Економічний розвиток тому і триває роками.

Оновлення капіталу та інфраструктури відбувається паралельно з посиленням конкурентних позицій. Вони взаємно доповнюють одне одного, але не відгукуються механічно на певні стимули.

Третє. Корупційні ризики в царині монетарних інструментів прискорюють девальвацію і погіршують платіжний баланс, спонукають до виведення капіталів та роблять фінансові інститути слабкими. У підсумку, елегія економічного розвитку швидко опиниться в рамках партитури волатильності ВВП та інфляції.

Четверте. В умовах технологічних зрушень визначити наперед, який сектор забезпечить передумови для довгострокового розвитку, неможливо. Успіх може бути випадковим, а неуспіх — катастрофічним.

Втім, саме невизначеність траєкторій технологічного прогресу відкриває шлях до того, що процес економічного розвитку стає синонімом приватної ініціативи, прийняття ризиків децентралізованими економічними агентами, готовими до інвестицій в інновації, конкуренції та самовдосконалення.

Усе це не означає, що держава повинна самоусунутися від стимулювання економіки. Навпаки, ніхто не скасовував участь держави у цьому. Інвестиції в людський капітал, створення та захист інститутів, що гарантують ефективність ринків, є принциповими. Інвестиції в інфраструктуру — критично важливими.

Інвестиції в соціальний капітал є невід'ємним атрибутом формування суспільства з імунітетом до корупції. Однак центральний банк для реалізації цього всього на необмеженому часовому горизонті може створити лише цінову стабільність. Хоча ось це "лише" інколи дається з великим труднощами.