Настоящая энергоэффективность

Питанням енергетичної залежності від імпортного газу в Україні присвячені тонни доповідних, пояснювальних, книжок і брошур.

Ледь не щодня відбуваються заходи, круглі столи та конференції.

Самі нинішні можновладці в'їхали на "енергонезалежній" темі на владний Олімп, обіцяючи легко і просто вирішити газові проблеми з Росією.

Що ж відбувається насправді? Спільної мови з "російськими партнерами" досі не знайдено, альтернативні постачання газу скоріше можуть підтримати морально.

Проблема досі актуальна. Якщо не можна знайти спільну мову з "партнерами" і нема можливості сплачувати багатомільйонні рахунки, то логічно б було шукати альтернативу імпортним постачанням всередині країни.

Зрозуміло, що неможливо швидко замістити всі обсяги газу іншими видами палива, і не всі споживачі здатні зробити це технологічно.

Власне, для цього існує документ - "Державна цільова економічна програма енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2012-2015 роки".

Зараз Кабмін намагається внести зміни до цього акта.

Якщо глянути на найменування заходів, то здається, що все гаразд.

Це і впровадження когенераційних технологій на комунальних підприємствах, і розгортання технологій, які передбачають використання теплових насосів та електричного теплоакумуляційного обігріву, і переведення котелень соціальної сфери на використання відновлюваних джерел енергії.

Є навіть розробка типових проектів теплоелектроцентралей, які працюють на соломі та деревині. Все чудово!

Однак якщо погортати сторінки документа і добратися до порівняльних таблиць та зауважень до проекту, то відкриється багато цікавого.

Наприклад, 2012 року так і не було використано більше 300 млн грн, які надійшли від ЄС на програму "Підтримка виконання Енергетичної стратегії України в галузі енергоефективності та відновлюваних джерел енергії". Всі цифри, запропоновані у змінах до цільової програми зменшені порівняно з попередніми показниками.

Ще більш симптоматичними є рядки, в яких визначені прогнозні чи то бажані обсяги фінансування таких проектів.

Наприклад, впровадження когенераційних технологій на комунальних підприємствах: держбюджет - 2 млрд грн, місцеві бюджети - 4 млрд грн, інші джерела - 47 млрд грн.

Або впровадження технологій, які передбачають використання теплових насосів на підприємствах комунальної форми власності: держбюджет - 2 млрд грн, місцеві бюджети - 3,2 млрд грн, інші джерела - 41 млрд грн.

Сумнівними тут є не перші дві цифри щодо державного та місцевих бюджетів, а загадковий рядок "інші джерела" у поєднанні з формулюванням "на підприємствах комунальної форми власності".

Вірогідно, йдеться про гроші інвесторів, які повинні залучити відповідні громади. Але чи можливо це зараз? Як до цього ставляться органи місцевого самоврядування? Як можна гарантувати інвесторам повернення інвестицій чи передати ці об'єкти у власність? Зараз на це відповіді нема.

Про те, чим завершуються спроби інвесторів вирішити ці питання на місцевому рівні, ЕП вже писала. Судячи з усього, цифри 41 млрд грн і 47 млрд грн виглядають фантастичними і нездійсненними.

Продуктивніше було б законодавчо усунути перепони на шляху інвестування в об'єкти комунальної власності. Скажімо, компенсувати різницю між вартістю палива і тарифами для населення не лише газовим ТКЕ, а й теплопостачальним підприємствам, що використовують альтернативне паливо.

Але чи зможуть "альтернативні" компанії витримати конкуренцію за ці гроші з "Нафтогазом"?