Податок на прибуток по-українськи

У класичному розумінні податок на прибуток, мабуть, найбільше відповідає фіскальній суті оподаткування.

Суб'єкт підприємницької діяльності має віддати частину позитивного фінансового результату своєї діяльності державі для виконання нею своїх функцій. У той же час саме податок на прибуток є найбільш стимулюючим та регулюючим.

За логікою, податок мав би бути доволі простим для його обліку та сплати, але це, на жаль, лише теорія, яка до України не має стосунку. Насправді податок на прибуток не має стосунку до реального фінансового результату діяльності підприємств, а його стимулююча та регулююча функції майже не використовуються.

Вітчизняна фіскальна система робить багато винятків з того, що мало би бути віднесено на витрати, які зменшують прибуток, котрий підлягає оподаткуванню.

Таким чином, оподатковується не прибуток, а якийсь умовний показник. Він розраховується за методикою, визначеною законом і величезною кількістю підзаконних нормативних актів податківців.

Гори інструкцій, які визначають, що і коли можна віднести на витрати, перетворює сплату податку на прибуток у справжній кошмар для бухгалтерів. При цьому часто інструкції не відповідають закону та одна одній.

Виходить, що за системою бухгалтерського обліку прибуток становить одну величину, а за системою податкового обліку - іншу, яка, як правило, значно вища. Така невідповідність змушує підприємства вести подвійний облік.

Реальна ставка оподаткування прибутку виходить значно вища, ніж задекларовано у законі. Фахівці не раз казали, що перед реформуванням податкової системи потрібно було б спочатку привести до міжнародних стандартів систему бухгалтерського.

На жаль, в Україні все робиться навпаки.

Спочатку урядовці внесли до парламенту проект податкового кодексу, а потім повідомили про наміри колись привести систему бухгалтерського обліку до міжнародних стандартів, аби згодом, мабуть, знову переписувати податкові правила.

Про стимулюючу і регулюючу функції податку на прибуток у виконанні урядовців годі й говорити. Так було раніше, так, мабуть, залишиться і після прийняття кодексу.

Почалося все з того, що урядовцям закортіло зробити місцеві органи влади відповідальними за фінансові результати діяльності підприємств.

У них виникла "геніальна" ідея змусити підприємства вести окремо облік і сплату податку за кожним відокремленим підрозділом за місцем їх розташування, при цьому залишаючи частину податку на прибуток у місцевих бюджетах.

Це начебто мало стимулювати місцеві органи влади до створення сприятливих умов для ведення бізнесу відокремленими підрозділами. Для багатьох підприємств, особливо тих, що мають багато таких підрозділів, це означало б справжнісінькій жах.

По-перше, такий порядок унеможливлював би використання трансфертного ціноутворення. Підприємства не могли б постачати продукцію своїм філіям і купувати її у них за різною ціною, виходячи з пріоритетності їх розвитку та ситуації на місцях.

У цьому випадку і материнську компанію, і відокремлені підрозділи звинуватили би в ухилянні від сплати податків з накладанням відповідних санкцій.

По-друге, це вимагало би величезного зростання витрат на ведення такого обліку та сплати податку на прибуток відокремленими підрозділами.

По-третє, це неминуче призвело би до зростання помилок при здійсненні обліку та сплаті податку з відповідними штрафами та пенями.

Урядовцям невтямки, що на фінансовий результат компаній, які мають мережу відокремлених підрозділів, передусім впливають зовсім інші фактори.

Серед них - ситуація на міжнародних товарних і фінансових ринках, співвідношення курсів іноземних валют, ситуація на внутрішньому споживчому ринку, рівень доходів населення, величина процентних ставок за кредитами. Лише після цього фірми зважають на сприятливість умов ведення бізнесу в тих чи інших населених пунктах.

Більш того, враховуючи ці фактори, надходження у бюджет від податку на прибуток не є стабільною величиною. Вони можуть коливатися як в цілому в економіці, так і залежно від галузі чи регіону. Тому надходження від цього податку не можуть бути стабільною базою доходів для виконання місцевими органами влади своїх функцій.

Податок на прибуток за своє природою може бути лише загальнодержавним податком, і надходити він має тільки до державного бюджету.

На диво, творці податкової конституції від цієї абсурдної ідеї майже відмовилися. У другій версії проекту кодексу в єзуїтський спосіб підприємствам запропоновано самим визначати, чи бажають вони, щоб їх відокремлені підрозділи вели окремий облік і сплачували податок на прибуток за місцем розташування.

Очевидно, це призводитиме до тиску місцевих органів влади на відокремлені підрозділи, щоб змусити їх платити податок за місцем розташування. Чи можна ще якось пояснити урядовцям, що такі новації не покращать інвестиційний клімат? Навпаки - надходження в бюджет від цього податку впадуть.

Розділ проекту кодексу стосовно податку на прибуток свідчить, що сплачувати його не стане простіше порівняно із законом про оподаткування прибутку підприємств. Кодекс теж регламентує, що можна і що не можна відносити на витрати, так само багато норм визначатимуть уряд та податківці. Отже, вакханалія триватиме.

Єдиний позитив цього розділу проекту - збільшення норм амортизації, але й тут є ложка дьогтю. Проект передбачає додаткову значну диференціацію груп активів, на які мають поширюватися окремі ставки норм амортизаційних відрахувань, що додасть роботи бухгалтерам для ведення окремого обліку кожної групи активів.

Обговорення потребує ідея урядовців щодо суттєвого зменшення ставки податку на прибуток і тимчасового встановлення нульової ставки для певних видів діяльності. Пропозиція зменшити ставку податку мала би вітатися, однак оптимізму бракує.

По-перше, головна проблема податку на прибуток в Україні - база оподаткування. Тож доки податковий облік не буде узгоджений з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку, всі розмови про ставку не мають жодного сенсу. В Україні бізнес нерідко примушують платити податок на прибуток, якого насправді немає.

По-друге, в Україні ставка податку на прибуток не дуже велика, у більшості країн світу вона вища. Отже, додаткових стимулів для інвестування в українську економіку за допомогою наднизької ставки податку на прибуток уряд не створить.

По-третє, податок на прибуток є другим за значущістю податком, який формує бюджет. В умовах суттєвого дефіциту казни значне зменшення ставки податку на прибуток матиме серйозні негативні наслідки. Передусім від цього виграють великі корпорації, але аж ніяк не малий бізнес і мільйони звичайних громадян.

Замість зниження ставки на прибуток потрібно почати використовувати його стимулюючу і регулюючу функції. Слід дозволити фірмам відносити на витрати всі операції, пов'язані з енергозбереженням. Єдина вимога - сертифікація обладнання.

Поява державних інституцій, які визначатимуть, кому це дозволено робити, а кому - ні, призведе лише до корупції. Причому така бюрократична диференціація робитиметься в інтересах винятково великого капіталу.

Для використання податку на прибуток як стимулятора інвестицій потрібно надати новим підприємствам у перші один-три роки діяльності низьку пільг. Це стимулювало би започаткування бізнесу в Україні.

Нерідко трапляються абсурдні ситуації, коли інвестор вкладає значні кошти в обладнання і при цьому змушений платити податок на прибуток з перших гривень доходу. Хоча очевидно, що насправді він ще ніяких прибутків не має.

Схему з віднесенням на витрати операцій з придбання техніки можна застосувати і для діючих фірм, у розвитку яких зацікавлена держава. Це краще, ніж встановлювати для них нульову ставку і запроваджувати громіздку систему контролю.

Новим підприємствам потрібно дозволити використовувати систему прискореної амортизації, пов'язаної з будівництвом споруд. Це знижувало би суму податку на прибуток, які вони сплачують і не виникало жодної потреби в бюрократичному контролі за використанням ними свого прибутку.

Отже, уряд як не мав багато років поспіль цілісної стратегії розвитку країни, так і не має зараз. Це не дозволяє чесно і відверто сформулювати мету, цілі, задачі та інструменти, за допомогою яких він може реалізовувати свою політику.

Тому урядовці та державні чиновники не можуть правильно визначити яким чином вони можуть використовувати наявний в них інструментарій, в тому числі такий як податки.

Навіть намагаючись щось змінити в податковій системі, вони в умовах відсутності прозорої та зрозумілої стратегії розвитку країни та бажання її реалізовувати, зіштовхуються з постійним лобіюванням різних бізнесових груп своїх інтересів.

Враховуючи, що цей уряд в своїй основі сформований з представників великого олігархічного капіталу, тому і проект ПК відображає в першу чергу саме його інтереси.

Питання, як забезпечити сталий розвиток економіки та підняти добробут громадян, хоча публічно і проголошуються, але в реальності не є визначальними для уряду Азарова. Існуючий проект податкового кодексу, на жаль, є цьому наочним підтвердженням.