Мічені Нобелем: військовий теоретик Томас Шеллінг
"Економічна правда" продовжує шлях від 2010 року до 1969 року, коли був названий перший лауреат Нобелівської премії з економіки - найпрестижнішої галузевої відзнаки, встановленої на честь 300-річчя Банку Швеції.
На початку червня "ЕП" написала про володаря нагороди 2006 року. Сьогодні на редакційному "календарі" - 2005 рік.
У 2005 році нобелівську премію з економіки отримали вчені, наукові інтереси яких виходили далеко за межі економічних відносин. Американець Томас Шеллінг і його ізраїльський колега Роберт Ауманн стояли біля витоків теорії ігор, яку інтенсивно використовують політологи, соціологи, кібернетики та аналітики спецслужб.
З її допомогою Шеллінг зробив вагомий внесок у розуміння суті співробітництва і конфлікту. Ще півстоліття тому він казав: учасник суперечки може посилити позиції шляхом публічного обмеження варіантів власної поведінки, і невизначений у часі і просторі удар у відповідь часто успішніший за наперед озвучену помсту.
[B]
Ці ідеї довели свою ефективність при розв'язанні економічних та політичних конфліктів, а також під час холодної війни, дозволивши уникнути застосування ядерного потенціалу з боку СРСР та США.
Сфера наукових інтересів
Томас Шеллінг прийшов у науку після десяти років серйозної політичної практики. Закінчивши аспірантуру в Гарвардському університеті, він з 1948 року працював помічником посла, координатора плану Маршалла в Парижі Аверелла Гаррімана.
Адміністрація співробітництва з Європою, яка втілювала план Маршалла, контролювала рух американських інвестицій на післявоєнні території з метою обмеження експансії комуністичного впливу на захід континенту.
Пізніше Шеллінг консультував президента Трумена з питань міжнародної торгівлі, однак після зміни влади покинув Білий дім і викладав у Єльському університеті.
З 1958 року Шеллінг співпрацював з військово-промисловою корпорацією RAND - "мозковим центром" під час американсько-радянських переговорів з питань роззброєння. Підсумки тих досліджень частково відображені у найвідомішій книзі вченого "Стратегія конфлікту", що вийшла друком у 1960 році.
Протягом двох наступних десятиліть Шеллінг викладав у Гарварді і консультував ЦРУ. Щоб проілюструвати використання теорії ігор для торгових переговорів, учений опублікував книги "Мікромотиви та макроповедінка" і "Вибір та наслідки".
Шеллінг - автор численних публікацій з теорії конфлікту та переговорів, військової стратегії, поширення ядерних озброєнь і контролю за ними, політики охорони природи, тероризму, організованої злочинності, допомоги зарубіжним країнам, расової сегрегації, етичних проблем у державній політиці та бізнесі.
Однак світову славу американському вченому принесла наукова праця "Стратегія конфлікту". Вона стала загальновизнаним підручником для численних дисциплін - від психології і соціології до міжнародних відносин і корпоративного менеджменту.
Суть вчення нобелівського лауреата
Книга "Стратегія конфлікту" писалася як посібник для політиків. Саме тому у ній важко зустріти складні формули чи наукові терміни. Яскравий афористичний текст підпорядкований меті використання теорії ігор у міжнародних відносинах.
Бестселер Шеллінга присвячений прикладному вивченню загальної логіки поведінки учасників конфліктних ситуацій.
Автор доводить, що у кожному конфлікті закладені не лише протилежні, а й спільні інтереси. Зокрема, міжнародним відносинам притаманні і протиріччя, і взаємозалежності. Внаслідок цього "перемога" у конфлікті не є перемогою над противником. Вона означає лише виграш у рамках власної системи цінностей.
У свою чергу, необхідного "виграшу" у взаємовідносинах можна досягнути шляхом переговорів, компромісів та уникнення дій, які шкодять учасникам перемовин.
Розвиток повноцінного конфлікту не завжди доречний. Якщо на високій швидкості їдуть назустріч одна одній дві вантажівки з динамітом, то зіткнення не дозволить комусь вийти переможцем. Однак якщо один з водіїв злякається загрози і поступиться, він автоматично перетвориться на "слабшого" при рівних виграшах.
Отже, успішна стратегія поведінки у конфлікті пов'язана не стільки з ефективним застосуванням сили, скільки з використанням силового потенціалу.
Шеллінгова теорія стримування стала теорією умілого "незастосування" військової сили. У такій ситуації вимагалося дещо більше, ніж військова майстерність.
Саме тому головні учасники холодної війни обрали шлях специфічного мовчазного співробітництва, ведучи переможні ігри на периферійних гарячих точках планети без глобальної ядерної війни та втрат на власних територіях.
Шеллінг уперше пояснив, як країни і корпорації приходять до мирного співіснування через просту загрозу застосування сили та ігри, пов'язані з блефом.
Під час тривалих відносин "гравців" формуються фокальні точки - взаємовигідні рішення, обумовлені знанням взаємних потреб сторін. При цьому учасник конфлікту може посилити власні позиції через надання достовірних зобов'язань - переконливих доказів, що він буде обов'язково дотримуватися обраної стратегії.
Яскравий приклад ефективності достовірних зобов'язань - класичне "спалювання мостів" генералом позаду своєї армії. Після такого кроку бойовий дух супротивника падає, і він може піти на поступки, усвідомлюючи серйозність намірів вояків.
Важливим фактором успіху в грі стає інформованість учасників: без обміну повідомленнями про наміри стратегія "спалення мостів" приречена на невдачу. При цьому, каже Шеллінг, успіх погрози залежить від раціональності суперника: "безумцями, як і дітьми, зазвичай неможливо управляти за допомогою погроз".
Розуміючи ці обмеження, уряди і корпорації ведуть гру, результат якої залежить не лише від комбінації здійснених ходів, але і від потенційно можливих, "достовірно" донесених до відома противника повідомлень.
В економічній реальності можна знайти безліч прикладів, які підтверджують ідеї Шеллінга. Як інакше можна розцінювати розтиражоване пресою повідомлення про намір державного російського банку поглинути український банк з топ-10, яке через місяць було скасоване з огляду на "зміну стратегії експансії"?
На практиці нічого, крім дезінфомаційної хвилі, не відбулося, однак у свідомості клієнтів і конкурентів банк-провокатор закарбувався як потужний фінансовий інститут з високим потенціалом впливу.
Шеллінг доводив, що дотримання стратегії поведінки у конфлікті корисне не лише у стосунках з ворогами, а й партнерами, які не довіряють один одному. Він розглядав конфлікти як ситуації з елементами торгу, у яких здатність одного з учасників добиватися цілей залежить від рішень, прийнятих іншим учасником.
За Шеллінгом, погляд на конфлікт як на процес торгових переговорів корисний, бо він не дозволяє концентруватися винятково на протиріччях чи спільному інтересі.
"Успішний" страйк - не той, що фінансово знищить роботодавця, "успішний" страйк може і не відбутися. Щось подібне буде правильним і щодо війни", - пише Шеллінг.
Його нобелівські ідеї перегукуються з древнім китайським трактатом Сунь-Цзи про те, що найвище мистецтво - здобути перемогу у війні, не вступивши у бій.
Виграшні тактики у конфлікті засновані на парадоксі, що від міри, у якій сторона добровільно зв'язує себе, може залежати міра, у якій вона обмежує конкурента. Так, у ситуації торгу слабкість часто перетворюється на силу, свобода - на свободу капітулювати, а "спалення мостів" може вистачити для знищення супротивника.
Разом з тим, ефективність погрози може залежати від альтернатив, доступних потенційному ворогу. Йому необхідно залишити певний прийнятний вихід, інакше він може зреагувати, як лев у пастці.
Шеллінг стверджував, що готовність вести невеликі війни в окремих регіонах може зменшити загрозу масованої відплати, зберігаючи можливість вибору меншого зла у випадку непередбачуваних обставин.
Таким чином, локальні епіцентри протистояння подалі від власних кордонів були необхідні США та СРСР для підтвердження готовності до рішучих дій-відповідей на агресію. Війни у В'єтнамі, Кореї та Афганістані відігравали роль "достовірних зобов'язань" щодо серйозності заяв обох геополітичних полюсів.
Достовірні зобов'язання можуть ефективно використовуватися у мирних цілях. Так, якщо дві сторони пообіцяють пожертвувати мільйон доларів Червоному Хресту за умови, що так само зробить інша, у кожної з них буде спокуса обманути партнера, якщо той зробить внесок першим. Взаємне очікування обману шкодитиме угоді.
Ввівши у гру "достовірні зобов'язання", автор успішно розв'язує ситуацію. Якщо розділити суму пожертви на послідовність невеликих внесків, кожен за незначну плату зможе перевірити чесні наміри решти донорів. Нікому не доведеться одночасно ризикувати більше, ніж одним невеликим траншем.
За такої зміни структури стимулів зникає більша частина ризику, а цінність встановленої довіри буде очевидною для усіх.
Відтак, назву "стратегія конфлікту" автор вважає дещо обмеженою, оскільки розглядає конфлікт як співробітництво у його первинній формі. Результати своїх досліджень Шеллінг пропонує називати "теорією умовного партнерства", "теорією неповного антагонізму" або "теорією взаємозалежних рішень".
Впровадження результатів досліджень
Практичність ідей ученого не підлягає сумніву з огляду на їх широке застосування урядами світових держав, спецслужбами та корпораціями. Автор "Стратегії конфлікту" вважається основоположником доктрини ядерного стримування США.
Крім того, стратегія конфлікту придатна для всіх ситуацій, де присутні спільний інтерес та протиріччя між учасниками взаємодії: переговори, мовчазна торгівля, шантаж і навіть боротьба із злочинністю.
За Шеллінгом, гангстерська війна має багато спільного з війною між державами. В обох сферах результат забезпечується насильством.
Інтерес і тих, і інших полягає у тому, щоб уникати застосування сили. Злочинні угрупування, як і країни, часто беруть участь в обмежених війнах, роззброєнні, відплаті та погрозах відплати, укладають союзи та угоди, при цьому не можуть апелювати до вищої влади, щоб змусити виконати договір.
У світовій спільноті ідеї Томаса Шеллінга викликають неоднозначні оцінки.
Прихильники поважають професора за створення "теорії без теоретичного апарату". Її пізніше формалізували нобелівські лауреати Ріхард Зелтен, Джон Харшаньї, Джон Неш та Роберт Ауманн. У 1993 році Шеллінга нагородили премією Національної академії наук США за "відвернення ядерної війни".
Критики називають Шеллінга "теоретиком воєнної ескалації", звинувачуючи його у теоретичному обґрунтуванні довгої серії бомбувань В'єтнаму, які забрали життя 2 мільйонів людей. Антиглобалісти критикують Шеллінга за підтримку відмови уряду Джорджа Буша ратифікувати Кіотський протокол у 2002 році.
Дорікають професору і за участь у Копенгагенському консенсусі - раді, створеній з восьми експертів, які у 2003 році розробили для ООН цілі тисячоліття.
Головними тоді були визнані цілі, вигідні для певних корпорацій: виробництво ліків проти ВІЛ/СНІД, поширення генно-модифікованих продуктів для боротьби голодом та скасування митних бар'єрів. Проблема клімату опинилася аж на 17 місці.
Тим не менше, почерк Шеллінга відстежується у сучасній стратегії світових держав та підконтрольних їм фінансових організацій.
Як і півстоліття тому, актуальні слова: "Існує аналогія між погрозою дитині з боку батьків і погрозою, яку багата патерналістська нація адресує слабкому і дезорганізованому уряду бідної нації, розширюючи допомогу і вимагаючи в обмін за це "розумної" економічної політики або військового співробітництва".
Висновок один: без сильної і самодостатньої політики держави не буває "дорослої" економіки. Шеллінг назвав речі своїми іменами, як би цинічно це не звучало.
Досьє лауреата
Томас Шеллінг народився 1921 року в Окленді, США. Працював професором з економіки у Єльському та Гарвардському університетах.
Входив до складу низки урядових організацій як консультант з бюджетної політики, реалізації плану Маршалла, ведення в'єтнамської війни, політики ядерного стримування. Експерт з теорії ігор та міжнародних відносин.
Науковці про Шеллінга: Тьєррі Мейсан, Олександр Бєлянін, Фуад Алескеров