Як не потрібно "відновлювати справедливість" у податковій сфері

На жаль, мабуть, принаймні тимчасового підвищення податків не уникнути - насправді це ще дуже невелика частина тієї ціни, яку Україна платить за виживання у війні за незалежність. 

Але не варто забувати, що ресурс терпіння народу жорстко обмежений, і ворог робить ставку насамперед на його вичерпання. Тому дуже важливо, щоб усі "мобілізаційні" дії влади були "справедливими", і, водночас, ефективними - мінімально напружували суспільство за максимуму результату.

Як цілком правильно зазначають у своїх заявах найбільші бізнес-асоціації, найкраще обом критеріям відповідала б детінізація. Але вона потребує дуже глибоких змін у контролюючих та правоохоронних органах. 

Адже ні для кого не секрет, що всі великі схеми ухилення від податків передбачають відкрите і нахабне порушення законів, тому вимагають "криш" - а отже, існуватимуть доти, доки відповідні люди залишаються на своїх посадах. І це, на жаль, не вдасться змінити водночас, хоча чим раніше почати, тим раніше буде результат.

В іншому поняття "справедливості" набагато складніше, ніж здається на перший погляд і аж ніяк не зводиться до того, "щоб усі сплачували однакові податки". Справедливість, на відміну істини чи ефективності - поняття дуже відносне, тут у кожного може бути своя правда. 

У таких ситуаціях добромисна держава має, за ідеєю, ставати на бік простих громадян, особливо якщо іншою стороною виступає монополія, хоча б тому, що, як знає будь-який економіст, ринкова влада знижує суспільний добробут. 

Не кажучи вже про те, що звичайні люди аж ніяк не сприйматимуть за "справедливі" заходи щодо затягування поясів на тлі того, що держава захищає надринкові прибутки великого бізнесу - а тим більше у воєнний час.

На жаль, проте, насправді часто перемагають саме концентровані інтереси, хоч би якими антигромадськими вони були: їхні представники легко домовляються між собою, збирають гроші для лобіювання, і з їхньою допомогою – безпосередньо або шляхом організації кампаній – доводять до можновладців своє поняття "справедливості", тобто схиляють державу скористатися своїм винятковим правом на примус для того, щоб ці приватні інтереси захистити. Причому це працює так у всьому світі, не виключаючи і розвинених країн.

Хрестоматійний приклад – мікробізнес. Лобісти великого ритейлу, яким він заважає створити повноцінний картель, під гаслом "усі повинні платити однаково" вже нав'язали йому непотрібні касові апарати (до речі, де обіцяний лобістами фіскальний ефект у 100 млрд грн?), а зараз натхненні цим успіхом намагаються взагалі випхати на загальну систему оподаткування, яка передбачає дорогий і ще більш непотрібний йому бухоблік, з перевірками (і відповідними "договоренностями") на додачу.

Інший приклад: Мінфін і Данило Гетьманцев вважають, що "справедливо" якщо кілометр пробігу на газу коштує стільки ж, скільки на бензині. Але тоді переходити на газ стає невигідно, адже це потребує суттєвих інвестицій та створює деякі незручності. Тим часом, акциз на паливо, за своїм змістом - це податок на шкідливі викиди, а на газу мотор видає їх приблизно приблизно вдвічі менше. 

Тому насправді справедливо, щоб газ обходився приблизно вдвічі дешевше, ніж бензин. І, до речі, законодавець ЄС вважає так само: євродиректива, якою прикриваються автори законопроєкту (проголосованого, але поки що не підписаного) передбачає вчетверо менший акциз на автогаз. 

Втім, у виграші – виробники бензину (таку норму довго лобіював Коломойський) та неодноразово оштрафований за цінові змови неформальний картель великих брендових заправок, яким не вигідно працювати на висококонкурентному ринку газу. 

А в програші - мільйони не найбагатших автовласників і перевізників, які вклалися в поліпшення екології, виходячи з нинішньої, цілком розумної, справедливої, і справді європейської акцизної політики в цій сфері, і яких тепер держава готується "кинути" на користь картелю. Ось і вся справедливість.

А ось приклад "із зірочкою": запропонований у законопроєкті №10416 перехід на "європейську норму" щодо обкладення ПДВ будь-яких міжнародних посилок, відправлених магазинами або через платформи, незалежно від вартості (зараз поріг становить 150 Євро). 

На перший погляд – все правильно, "справедливо": ПДВ – податок на внутрішнє споживання, вітчизняні виробники та імпортери його платять, отже мають платити й покупці закордонних магазинів. 

Радше незрозуміло звідки узялася "пільга" для дрібних посилок, і чому вона існує практично в усьому світі, і навіть у самому ЄС до недавнього часу була (та й зараз її скасування стане обов'язковим лише з 2027 р.).

Тим часом ця "пільга" цілком виправдана. По-перше, як звертає увагу народний депутат Ярослав Железняк, контроль за посилками та сплатою податку потребує витрат. Одна річ, коли йдеться лише про приблизно 270 тис. посилок за перші півроку 2024 року, чия вартість перевищує 150 Євро, а зовсім інше – коли платити та приймати платежі доведеться за всі 39.6 млн за ті ж півроку. 

Велике питання – чи вартує овчинка вичинки, особливо з урахуванням того, що витрати на адміністрування (не тільки держави, а всіх сторін) є чистими суспільними втратами, а "фіскальний ефект" з точки зору добробуту – перекладання з однієї кишені в іншу. Проте жодного аналізу вигод та витрат (до речі, обов’язкового, згідно з законом про державну регуляторну політику) Мінфін, звичайно ж, не надав.

Але, припустимо навіть, якимось дивним чином ці витрати виявляться відносно невеликими. Є другий, ще більш важливий момент: хоч як парадоксально, але можливість купити товар за прийнятною ціною в міжнародному інтернет-магазині швидше оздоровлює конкуренцію, ніж спотворює. 

Проблема в тому, що вона вже грубо спотворена антиконкурентною практикою "авторизованих дилерів", яким власник бренду дає величезні оптові знижки, при цьому вимагає тримати монопольну ціну, а з маржі оплачувати "просування товару" - тобто рекламу, що засмічує наше аудіовізуальне середовище. 

Таким чином, споживач страждає двічі, будучи змушеним фактично оплачувати рекламу, що заважає жити, з власної кишені. Та й монопольну ренту дилера теж, звичайно, ніхто не скасовував. Така ось "справедливість"…

На практиці ціна взуття відомої фірми в українському магазині і на американському сайті відрізняється майже вдвічі! І навіть якщо відняти ПДВ із ціни українського магазину, вона все одно у півтора рази вища. 

А все тому, що в США така практика заборонена, якщо вона призводить до суттєвих спотворень конкуренції (що робить її, в основному, непотрібною), при цьому та сама мінімальна вартість посилки, за якої вона не оподатковується, становить 800 дол. США, правда, не зовсім пряма аналогія з Україною, тому що ПДВ там немає, але все ж таки показово.

Так, звичайно, за доставку у вигляді індивідуальної посилки доведеться заплатити ще доларів 20 - що, зауважимо, майже вдвічі більше, ніж ПДВ, і, ймовірно, більше, ніж ПДВ разом із рештою витрат на доставку, які не факт, що взагалі більше адже такі товари в США зазвичай не виробляються, тобто туди їх теж доводиться доставляти. 

У будь-якому випадку, як не крути, але український покупець зараз має можливість заощадити на парі черевиків мінімум 30 дол. Правда, звичайно, для цього потрібно хоч трохи знати англійську, вміти користуватися інтернетом, а на покупку доведеться чекати днів десять з урахуванням неквапливості американської пошти, і ні змінити її, ні полагодити за гарантією, можливості вже не буде. 

Але покупець сам знає, що йому краще, а спроби деяких непроханих "дбайливців" вирішити за нього описуються відомою фразою "не кажіть мені, що мені робити, а я не говоритиму, куди Вам йти".

Таким чином, від того, що покупець зміг заощадити, а "авторизований дилер" не отримав свого надприбутку, ринкова справедливість тільки перемогла. Крім того, звісно,​​залишився задоволеним покупець: на свої доходи він може купити більше корисного. 

Від цього непрямо виграли решта виробників товарів і послуг, чиї доходи теж "віджимає" монополіст. Нарешті, під тиском конкуренції монополіст змушений знижувати ціну – отже, непрямо виграють й інші покупці цього товару.

Однак, як і в багатьох інших випадках, інтерес ритейлу, "авторизованих дилерів" або картеля мереж АЗС – такий же концентрований, як їхня ринкова позиція; а інтереси тих, хто програє від їхньої діяльності – розмазані тонким шаром на мільйони громадян. 

Саме цим можна пояснити зворушливу турботу законодавства ЄС про "дотримання авторських прав" власників брендів щодо проведення дискримінаційної цінової політики та надання виняткових привілеїв окремим імпортерам. 

Один із результатів такої політики – вищі, порівняно з тим самим американським ринком, ціни на товари та послуги у країнах ЄС. На жаль, час звикати до того, що не всі "європейські практики" однаково корисні.

При цьому, якщо говорити про Україну, потрібно врахувати, що ЄС – колосальний ринок із сукупним ВВП у 18 трлн дол. (в сто разів більше, ніж в Україні!) та 450 млн споживачів із середньодушовим доходом у 40 тис. дол. на рік. 

На такому ринку просто завдяки ефекту масштабу обмеження конкуренції відчуваються набагато менше. Але не все, що без особливої ​​шкоди для себе робить здоровий дорослий чолов’яга можна рекомендувати підлітку. 

Україні все ж таки, напевно, доведеться колись ухвалювати таку норму, але погоджуватися на це потрібно не раніше, ніж вона вступить до ЄС – тоді це буде хоча б урівноважено численними "плюшками" в інших сферах. І точно не варто це робити навіть до того, як нульовий поріг оподаткування став обов'язковим у ЄС – як би не хотілося цього лобістам.

Втім, Міністр фінансів у своєму інтерв'ю пояснює пропозицію свого міністерства "справжньою справедливістю", детенізацією: треба мовляв, знищити схеми "сірого" безподаткового імпорту через дроблення товарних партій на посилки. 

Такі схеми справді існують, щоправда тільки в невеликих масштабах: дорого і клопітно завозити справді великі партії таким екзотичним чином. Та й ризиковано, оскільки митниця навчилася виділяти підозрілі посилки, а відстежити того, хто стоїть за їх номінальними одержувачами, не важко. 

Тому, за оцінками фахівців, останніми роками ця схема зведена до мінімуму, незважаючи на те, що е-комерція, як і раніше, зростає.

Але тут настав час згадати про інший критерій: ефективність. Навіть якби всі-всі посилки були "схемними", оцінений самим Мінфіном обсяг додаткових надходжень до бюджету (звісно, ​​як і завжди, без урахування еластичності – тобто сильно завищений) становить аж 8 млрд грн. 

Це, ще раз підкреслимо, для всіх разом, і "схемних", і чесних. Начебто чимала сума, але приблизно в 20 разів менше, ніж оцінений через дзеркальну статистику обсяг недонадходжень через "контрабанди", під якою розуміють усі порушення, що призводять до таких недонадходжень. 

Тобто вклад "поштової" схеми – на рівні похибки. Більше того, навіть якщо її повністю закрити, товари просто підуть іншими шляхами, ще більше збагачуючи корумпованих митників, як це сталося з іншою, набагато популярнішою колись, схемою оптимізації митних платежів без прямого порушення закону - "піджаками" (вони ж "мурахи"). 

Тож цей аргумент не витримує критики. Боротися зі зловживаннями, звичайно потрібно (і для цього є всі потрібні засоби), але не варто видаляти лупу разом із волоссям: створювати проблеми мільйонам покупців заради того, щоб притиснути кілька сотень оптимізаторів, яких і так можна легко "вичислити", причому, швидше всього, без будь-яких реальних збитків для "контрабанди" в цілому.

У той же час, явна несправедливість – коли півтора мільйона легальних ФОП та самозайнятих платять податки, пораються зі звітністю, і при цьому відповідають усім своїм майном, а поряд, як ні в чому не було, близько мільйона таких самих підприємців-самозайнятих працюють неофіційно, не сплачуючи нічого. 

При цьому бігати за кожним таксистом чи репетитором і виводити на чисту воду невигідно, натомість є можливість детенізувати їх через інтернет-платформи, з якими більшість співпрацює, без реєстрації ФОП, але зі сплатою 6% від обороту, як пропонується з/п №10166. 

На який наклав вето той самий Мінфін під догматичним приводом, що, мовляв, "несправедливо" - усі мають платити 18% від "чистого доходу". Тільки ось визначити такий дохід може хіба що бухгалтер (який коштує більше, ніж заробляє самозайнятий), та й той зуби зламає на питанні як визначити "бізнес-витрати" того ж таксиста, який вдень возить пасажирів, а ввечері на тій же машині їде в гості. 

При цьому результат навряд чи перевищить пропоновані 6%. Тим часом цей прагматичний спосіб відновлення справедливості міг би принести близько 10 млрд грн, причому всі зацікавлені сторони залишилися задоволеними.

Так що встановлення чи відновлення справедливості – популярне гасло, але не варто забувати, що це поняття саме по собі дуже відносне та багатогранне. Інакше навіть переслідуючи цілком благі цілі, можна легко виявитися жертвою "простих і зрозумілих" аргументів лобістів і популістів.