Як "економія на безробітних" може похитнути довіру до держави

Кілька днів тому прем’єр-міністр заявив, що під час війни усі мають або воювати, або працювати, тому уряд ухвалив рішення про те, що допомогу по безробіттю особи з відповідним статусом отримуватимуть лише місяць, а наступні виплати (у розмірі мінімальної заробітної плати) – за умови долучення до виконання суспільно корисних робіт. 

До оголошення воєнного стану розмір допомоги по безробіттю складав від 50 до 70% попередньої заробітної плати особи, яка стала безробітною (в залежності від стажу роботи). 

Після трьох місяців безуспішних пошуків роботи безробітний вже отримував тільки 80% від цієї суми, після шести – 70%. 

Максимальний термін отримання допомоги по безробіттю для осіб, які скористалися спрощеною процедурою реєстрації через внутрішнє переміщення, було скорочено до 180 днів, максимальний розмір допомоги по безробіттю було зменшено до 150% від мінімальної заробітної плати (9750 грн).

Очевидно, що ринкова вартість виконання суспільно корисних робіт набагато вища за ту, яку пропонує держава, і в нинішній ситуації на ринку праці за умови справедливої оплати працівники наймалися б на такі роботи добровільно. 

Тому є сенс подумати, чи етично вирішувати проблеми завалів і нестачі грошей коштом людей, які опинилися у складній життєвій ситуації.

Влада соромить працівників, які втратили роботу, за те, що під час війни вони можуть отримувати гроші "просто так, набувши статус безробітних і відмовляючись йти на роботу". 

При цьому жодної статистики щодо того, скільки людей відмовилися працювати за спеціальністю, не наводиться. Право висококваліфікованих працівників на збереження професійної гідності ігнорується в найкращих радянських традиціях.

Твердження щодо отримання грошей "просто так", м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Право на допомогу по безробіттю набувають особи, які беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття. 

Безробіття – це страховий випадок, і виплата по безробіттю є результатом надання страхової послуги. Держава дійсно вимушена постійно покривати дефіцит фондів соціального страхування, але це в жодному разі не повинно бути проблемою тих, хто платить внески. 

Влада має монополію на використання інструментів примусу і її обов’язком є ефективне покарання тих, хто не платить. 

Очевидно, що вирішення цього конкретного питання зараз не на часі, але для того, щоб побороти проблему низької залученості працівників до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування потрібно показувати на практиці, що ця залученість дає переваги.

Війна — дійсно вагома причина, щоб змінити умови виплат. Коли робиться обмеження найбільшого розміру виплат, це можна зрозуміти. Так само могло б бути виправдане скорочення звичайних розмірів або термінів виплат, якби зберігалася диференціація в залежності від трудового стажу або розмірів внесків. 

Але встановлений порядок показує, що держава як страхувальник просто відмовляється від виконання своїх зобов’язань. 

Використання таких методів вирішення тактичної задачі з організації дешевої робочої сили для розбору завалів (що, ймовірно, не буде успішним) ставить під загрозу досягнення важливих стратегічних завдань – встановлення довіри між державою і громадянами, збільшення надходжень до соціальних фондів в результаті детінізації праці, підвищення якості людського капіталу.

Для осіб з вищою освітою робота, яка не потребує кваліфікації, не є відповідною, що б там не було написано у постанові Кабінету міністрів. 

Після 30 днів перебування у статусі безробітних вони не втрачають ані професійних знань, ані кваліфікації, набутої роками. 

На час воєнного стану можуть бути скорочені виплати (наприклад, через зменшення в них частки останньої заробітної плати), але їх диференціація в залежності від стажу роботи повинна зберігатися. 

Види робіт, до виконання яких можуть бути залучені безробітні особи, повинні відрізнятися в залежності від їхньої кваліфікації, а тяжка фізична праця має оплачуватися достойно. 

У якій би економічно складній ситуації не перебувала наша країна, держава повинна демонструвати повагу до своїх громадян. Тоді у відповідь вони не будуть уникати роботи – ані тієї, яка реально підходить, ані суспільно корисної.