Що не так з конфіскацією майна росіян в Україні

Інновації в дії

Конфіскація російських активів в Україні – це позитивне рішення, але водночас воно може призвести до певних проблем і міжнародні суди можуть стати не на наш бік. 

І це навіть попри те, що РФ вийшла з міжнародних правових відносин.

Передусім, зазначу, що з такими правовими викликами, з якими сьогодні стикнулася Україна, не зіштовхувався практично ніхто. 

Хоча міжнародно визнані механізми компенсації насправді існують. Наприклад, механізми "репарацій" через міжнародні суди. Однак Росія по суті перебуває поза міжнародними правовими відносинами, тому перед Україною та іншими державами постала проблема: що робити з майном резидентів РФ для того, щоб відшкодовувати збитки, завдані російською агресією в Україні. 

Так, до речі, в США вже заявили, що не планують повертати російським олігархам активи, які заморозили в межах санкцій за повномасштабне вторгнення в Україну. Але і Штатам так само потрібно розробити відповідний правовий механізм. 

Конфіскація російських активів: український механізм

У квітні Верховна Рада проголосувала зміни до Закону України "Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів". 

Це позитивна новина. Адже базовий закон розповсюджував свою дію лише на компанії в Україні, які контролюються державою РФ: міністерствами, відомствами, російськими державними підприємствами чи акціонерними компаніями. 

Як, наприклад, МР Банк (Сбербанк), засновником якого є "Сбербанк Росії", а його співвласником є держава Росія. 

Всі інші компанії, що не мають зв’язку з країною-агресором Російською Федерацією як суб’єктом права власності, не підпадали під дію закону. 

А це більша частка російського бізнесу в Україні. Ба більше! Навіть ті компанії, які потрапили під санкції в США, Європі, Австралії та навіть в Україні, під дію цього закону не потрапляли. 

Тому закон було необхідно корегувати, аби мати можливість конфіскувати активи у т.ч. і приватного російського бізнесу. 

Отже, у змінах до закону було розширено визначення "резидента РФ". Так, до компаній, де засновником/учасником є Росія, додалися і фізичні особи – громадяни Росії. 

Окрім цього, додано дуже широке за своїм змістом поняття "особи, які не є громадянами, але мають найбільш тісний зв'язок з РФ: мають місце проживання або займаються там основною діяльністю". Додано та розширено також визначення юридичних осіб. 

Потенційно вилучатимуть у резидентів РФ: рухоме і нерухоме майно, кошти, вклади у банках, цінні папери, корпоративні права, інше майно, що знаходиться, зареєстроване на території України та безпосередньо або через афілійованих осіб належить Російській Федерації та її резидентам. 

Коротше кажучи, сьогодні росіянина може бути позбавлено права власності на будь-яке майно, що перебуває в Україні. Не допоможе навіть найдовший ланцюжок корпоративної структури, якщо на його вершині стоїть громадянин РФ. 

Ще беззаперечним позитивом нашого механізму є те, що за рішенням РНБО або суду, до резидентів можуть прирівнюватися фізичні та юридичні особи, незалежно від місця проживання, місця знаходження здійснення основної діяльності, які заперечують російську агресію проти України, окупацію та які не зупинили економічну діяльність на території РФ під час воєнного стану. 

Власне, ми вже сьогодні бачимо, що відбувається з майном Віктора Медведчука та його дружини. Хоча законопроєкт ще навіть не підписаний Президентом. 

Але, власне, на цьому позитиви законодавчої ініціативи закінчуються, адже настав час стикнутися з не такою райдужною реальністю.

До суворої реальності

Проблема перша: понятійна

В інших реаліях цей Закон був би не просто неконституційним, а й таким, що суперечить абсолютно всім міжнародним актам, які гарантують права людини. 

Однак, у наших воєнних реаліях потрібно розуміти, що Україна, враховуючи фактичне невизнання міжнародних судових інституцій, практично позбавлена інших механізмів відшкодування збитків, завданих Росією.

Коли ми говоримо про позбавлення права власності – одного з основоположних прав людини за всіма міжнародними Конвенціями та Конституцією України, то маємо розуміти одну просту істину, що ніхто не може бути безпідставно та протиправно позбавлений свого майна. 

Саме тому розроблений в Україні механізм конфіскації активів російських резидентів має бути вкрай обережним та зрозумілим. 

Усі рішення, які ухвалюватимуться державою щодо позбавлення права власності, будуть предметом судових процесів як в Україні, так і за її межами. І позивачами в таких справах будуть, в основному, українські компанії, хоч і з російським корінням.

Два найбільш очевидних способи захисту осіб, яких буде позбавлено права власності, — це звернення до ЄСПЛ і Міжнародний інвестиційний арбітраж. 

І коли ці справи розглядатимуться у високих судових інстанціях, там будуть зважати серед іншого і на якість нашого закону. А тому тут має бути вивірене кожне слово, кожен термін. 

Наприклад, закон оперує такими поняттями, як "примусове вилучення майна з суспільних потреб". Якщо ми говоримо про ці терміни, то виникає певний сумнів, адже мова йде про проблему примусового вилучення і "суспільні потреби (у т.ч. випадки, за яких це вимагається військовою необхідністю)". 

На те, як має вилучатися майно для суспільних потреб, дає відповідь Конституція. Зокрема, таке вилучення здійснюється за умови попереднього і повного відшкодування вартості, не зважаючи на те, що розроблений Україною механізм конфіскації російських активів передбачає безоплатність. 

Відповідно, перед судом ставитиметься питання: якщо майно було вилучене для суспільних потреб, то воно мало б бути оплатно вилученим. Тому напевно не слід говорити, що примусове вилучення відбувається для суспільних потреб. 

Адже наша мета зовсім інша – відшкодування для відновлення економіки України після завершення війни та в умовах, коли Росія де-факто не визнає рішення міжнародних судів та не виконує їх.

Розв’язання проблеми. Ще раз внести зміни до базового Закону, аби "дошліфувати" понятійний апарат до ідеалу, чітко визначити мету вилучення майна та надати пояснення – чому це зробити в інший спосіб не можливо. 

Проблема друга: всіх під один гребінець

Ми маємо чітке визначення, хто саме є резидентом РФ. При цьому, не маємо права сказати, що умовний Іванов – росіянин, але він підтримував українську армію, вів роз’яснювальну роботу в медіа щодо злочинів РФ в Україні та з 2010 року не проживає на території країни-агресора. 

На противагу умовному Іванову є російські олігархи чи депутати Держдуми, які так чи інакше підтримують злочинний режим Путіна. Але й Іванов, який є особистим ворогом Путіна та публічно підтримує Україну, й пропутінські олігархи та чиновники, однаково потраплять під дію нашого закону.

І, окрім того, що це може бути не зовсім правильно з моральної точки зору, це ще не відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини, адже ЄСПЛ постійно наголошує на тому, що будь-яке втручання у право, гарантоване Європейською Конвенцією, повинно мати індивідуальний характер. 

Взяти хоча б рішення ЄСПЛ про люстрацію держслужбовців після Революції Гідності. Тоді Європейський Суд чітко вказав, що не можна звільняти всіх осіб, які виконували свої повноваження. 

Має бути індивідуальний підхід. І так має бути у будь-якому втручанні держави у будь-яке право, гарантоване Європейською Конвенцією. 

Розв’язання проблеми: Надати право Кабміну чи РНБО оцінити кожного резидента, чиє майно має бути вилучене. 

Так, наприклад, компанії та громадяни РФ не мають потрапляти під дію нашого закону, якщо одночасно відповідають наступним критеріям:

• мають заслуги перед Україною, що направлені на збереження її територіальної цілісності, суверенітету та незалежності; 
• публічно засудили акт агресії РФ, починаючи з 20 лютого 2014 року; 
• в них відсутні підтвердження дій або висловлювань, направлених на порушення територіальної цілісності, суверенітету та незалежності. 

Якщо в законі не давати таких критеріїв, то тут залишається місце для політичної корупції.

Проблема третя: забюрократизованість та нелогічність процесу

Ось як виглядає механізм вилучення майна. Рішення про примусове вилучення вноситься до РНБО Кабміном. Далі РНБО має ухвалити це рішення. А вводиться воно в дію Указом Президента. 

Майно передається у державну власність, але після цього ще й Верховна Рада у шестимісячний термін після скасування чи припинення воєнного стану повинна схвалити Указ Президента відповідним Законом. 

Механізм є занадто обтяжливим та непрогнозованим. І з цього випливає низка питань: а що робити, якщо РНБО ухвалила рішення, Президент підписав Указ, майно перейшло у державну власність за процедурою, а після цього Верховна Рада не проголосувала? 

Які правові наслідки настають тоді? Майно повертається попереднім власникам? Про це у законі немає жодного слова. 

Розв’язання проблеми: Спростити механізм, прибравши звідси голосування у Верховній Раді.

Проблема четверта: технічні нюанси

В законі є лише одне положення про те, що вилучені об’єкти права власності передаються у господарське відання на тимчасовій чи постійній основі спеціалізованому державному підприємству, яке "може бути" створено за рішенням Кабміну на базі вилучених об’єктів права власності. 

Що це за державне підприємство й чи існує воно? Чи його потрібно створювати? Як управлятиметься: і саме підприємство, і майно. Яка подальша доля цього майна? 

Держава буде отримувати з цього майна прибутки і наповнювати фонд відновлення інфраструктури чи буде продавати це майно? 

Коли саме створюється це ДП: до чи після вилучення майна? Якщо після, то на етапі після вилучення майна, ці об’єкти просто "повиснуть у повітрі"? В законі про це немає жодного слова. 

Розв’язання проблеми: чітко визначити механізм передачі вилученого майна відповідному суб’єкту управління об’єктами державної власності.

Проблема п’ята: а як же українські банки?

Коли йдеться про бізнес, варто розуміти, що часто він має велику кількість кредитів та інших зобов’язань перед українськими фінустановами. І, в основному, такі зобов’язання забезпечені заставою та іпотекою майна. 

Крім цього, майно резидентів Росії може мати й інші заборони розпоряджатися ним, наприклад, забезпечення позову, кримінальний арешт тощо.

Однак, наш закон не торкається і цього питання, з чого постає одразу дві проблеми. Перша – технічна, а саме: як зареєструвати право власності на вилучене майно, що має заборони в реєстрі речових прав. Це ж буде чітким порушенням законодавства про реєстрацію. 

Друга проблема – фінансова. А що робити з кредиторами російських резидентів, які прокредитували такий бізнес та мають в іпотеці основні виробничі фонди? Чи продовжать фінустанови бути іпотекодержателями цього майна? Чи іпотека або застава та інші заборони на відчуження майна припиняються у разі ухвалення рішення про конфіскацію майна у резидента РФ? 

Якщо відповідь на останнє питання ствердна, тоді хто покриватиме збитки українського фінансового сектору від втрати як забезпечення, так і будь-якого шансу на повернення боргу?

Розв’язання проблеми: доповнити Закон відповідними положеннями, які врегулюють питання забезпечення зобов’язань та наявних заборон на розпорядження майном.

Замість висновків

Механізм конфіскації активів росіян в Україні потребує подальшого доопрацювання. Це вкрай важливо, адже в іншому випадку ми можемо отримати проблеми у вигляді необхідності повернення не тільки самих об’єктів, а й відшкодування втраченої вигоди у того, кого Україна позбавила права власності. 

Тому ще до моменту ухвалення першого рішення за цим законом, мають бути усунені усі перелічені недоліки. Закон має бути доопрацьований так, щоб ми чітко розуміли, що Україна не порушує ані Конституцію, ані міжнародні Конвенції. 

Так само ми повинні позбавитись і тих "сірих зон" у Законі, які можуть допускати значні корупційні ризики.

P.S. Також необхідно зазначити, що 21.04.2022 парламент ухвалив ще один законопроєкт, який стосується вилучення майна "російського" бізнесу в України через санкційні механізми – №7194. 

Цей законопроєкт теж був дуже позитивно сприйнятий суспільством та експертами, однак і він має глобальні проблеми, що можуть призвести до фактичної неможливості застосування його на практиці.