Структурні реформи, які здатні змінити Україну

Структурні реформи зміцнюють ринкові засади функціонування економіки, змінюють світогляд населення та бізнесу, формують нові ціннісні орієнтири.

Зараз точиться дискусія стосовно формату відбудови економіки України та принципів використання міжнародної допомоги. 

Існує думка, що отримання міжнародної допомоги на відбудову економіки повинне відбуватися в обмін на продовження структурних інституційних реформ в державному секторі країни.

На мою думку, така постановка питання є не коректною в повній мірі. Ринкові інститути верховенства права безумовно є важливими складовими розвиненого суспільства. 

Але не варто забувати, що основою будь-якої економічної системи є робочі місця для її громадян, а також інноваційність економічного розвитку. Війна зруйнувала мільйони робочих місць українців, а це значить, що базовий інститут економіки, який дозволяв перетворювати працю її громадян у нову додану вартість суттєво знизив свою ефективність.

Сьогоднішні історичні виклики, з якими зіткнулася Україна, дають можливість вибудувати нову систему взаємовідносин науки і суспільства, підвищити її значимість як у науково-технічному прогресі та інноваціях, так і в посиленні обороноздатності країни, прийнятті суспільно-значущих рішень, формулюванні національних стратегій розвитку, воєнних доктрин тощо.

Інновації генерують позитивні структурні зрушення в економіці та суспільстві, сприяють підвищенню продуктивності економіки, зайнятість населення, посилюють її здатність конкурувати в глобальному середовищі з економіками інших країн світу та забезпечувати стійкі темпи зростання в довгостроковій перспективі.

Постійній модернізації підлягають як технологічні процеси виробництва товарів та послуг, так і інституційна структура суспільства – удосконалення системи державного управління, розвиток правового поля для усіх аспектів життєдіяльності, розвиток громадянського суспільства. 

Інновації не відбуваються самі собою. В суспільстві повинен бути стимул до інновацій. Виключно ринкові стимули не діють у високоризикових сферах. 

Ще менше шансів на інновації в слаборозвинених економіках з низьким рівнем попиту і високим рівнем бідності і нерівності, зростаючим рівнем безробіття. Для широкого інноваційного процесу потрібна відповідна державна політика, яка має враховувати стан розвитку економіки та суспільно-економічних відносин. 

Тому найважливішими структурними реформами, які в найкоротші терміни потрібно реалізувати в нашій країні – це безумовне створення достатньої кількості адекватно оплачуваних нових робочих місць та модернізація виробництва на інноваційній основі. 

Перш ніж удосконалювати існуючі інститути потрібно відновити зруйнований інститут праці, адже право на працю – це первинна потреба людини у цивілізованому світі. Головна структурна реформа, яку потрібно реалізувати в Україні – це створення нових робочих місць 

З досвіду післявоєнної відбудови Боснії та Герцеговини відомо, що ігнорування проблеми цілеспрямованого створення робочих місць призвело до виникнення зневіри населення у кращому майбутньому і хронічного безробіття, яке ще протягом 10 років після закінчення війни (у 1996-2007 рр.) зберігалося на рівні 30-40% робочої сили і донині залишається одним з найвищих в Європі (16%).

Після війни велика маса працездатного населення потребуватиме швидкої інтеграції в нову систему суспільно-економічних відносин. 

Розв’язання виключно гуманітарно-інфраструктурних проблем та покращення умов для бізнес-ініціативи не вирішує проблему зайнятості. Потрібна цілеспрямована державна політика зайнятості.

Для зруйнованої війною економіки цінність створення нових робочих місць має значно вище інституційне значення, ніж судові, правоохоронні, антикорупційні, банківські і т. д. реформи, якими переважно займалась українська влада останні 5 років. 

Проведення подальших ринкових реформ не буде мати успіху в країні, громадяни якої залишаються масово безробітними з доходами в рази нижчим, ніж в сусідніх країнах, з посттравматичним синдромом пережитої війни.

Як забезпечити створення робочих місць в умовах воєнної економіки? 

Підвищення ролі держави в економіці. Під час війни держава не тільки фінансує воєнні витрати, але й значною мірою підтримує функціонування усього реального сектора економіки. 

Як свідчать історичні дані, частка державних витрат в економіці Ізраїлю в періоди воєнного протистояння досягала 77% ВВП (1985 р.).

Держава має цілий арсенал інструментів політики, здатних стимулювати створення нової доданої вартості та генерувати мультиплікативний ефект в економіці:

- державні інвестиції у нові робочі місця в пріоритетних видах діяльності;

- державно-приватне партнерство, насамперед в сфері інфраструктури;

- різні форми державної допомоги бізнесу на створення робочих місць;

- державні гарантії за кредитами та компенсація кредитних процентних ставок;

- державне замовлення на закупівлю товарів та послуг;

- націоналізація системно важливого бізнесу, якому загрожує банкрутство;

- стимулювання імпортозаміщення та локалізації виробництва.

Для реалізації вказаних заходів необхідно мати адекватний фінансовий ресурс. Значну частину коштів ми отримуємо з міжнародної допомоги. Але вагомим джерелом коштів також є ресурси національної банківської системи, а також позики бізнесу та населення.

Нова монетарна політика

Роль центрального банку під час війни кардинально змінюється. Безумовним імперативом його політики стає забезпечення належних умов фінансування державного сектора. 

Тут центральний банк може застосовувати такі інструменти як:

• купівля державних облігацій та емісійне фінансування дефіциту державного бюджету;
• зміна дизайну процентних ставок за базовими операціями центрального банку з метою стимулювання банків до вкладання коштів у державні облігації;
• операції на вторинному ринку з метою корекції процентних ставок за державними облігаціями.

Важливо замикати кредитні ресурси центрального банку та банківської системи в об’єктах генерування нової доданої вартості, що покращуватиме продуктивний обіг грошової маси та зменшуватиме потреби прямої емісії. 

Найкращий спосіб це зробити в умовах воєнної економіки – надати позики державі на цілі створення нових робочих місць.

Позичковий процент воєнної економіки потрібно орієнтувати не на темпи інфляції, а на номінальну виробничу ефективність економіки (тобто на темпи номінального ВВП, який слугує базою податкових доходів бюджету). Це обґрунтовується як міркуванням боргової безпеки, так і питанням збереження зайнятості.

З досвіду фінансування дефіциту воєнного бюджету США 1942 р. відомо, що 42% його обсягу було забезпечено позиками банків і лише 8% — позиками центрального банку (позики українських банків з початку війни становили лише 3,5% серед джерел фінансування дефіциту державного бюджету). 

При цьому державні облігації уряду США розміщувалися з дохідністю 2-2,5% річних при інфляції у 11%. Дефіцит федерального бюджету США 1942 р. становив 24% ВВП. 

Фіскальні стимули зумовили зростання реального ВВП США за перший рік війни на 19%. Переважна частина цього зростання була сконцентрована у нових робочих місцях під проєкти державного замовлення.

Центральний банк може безпосередньо сприяти росту продуктивної зайнятості економіки через інструменти стимулювання банківського кредитування економіки:

- цільове пільгове рефінансування банківських кредитів для підприємств пріоритетних видів економічної діяльності;

- перегляд вимог фінансового регулювання кредитної діяльності банків, зокрема щодо якості предметів застави та надійності позичальників.

Пріоритетні види діяльності

Україна історично мала економіку індустріального типу. Разом з тим – це була сировинно орієнтована, мала відкрита економіка в яку мало вкладалося інвестицій для її модернізації та переходу на вищі технологічні уклади. Технічна модернізація окремих підприємств не відбувалася 15 і більше років.

 Так, за даними forbes.ua, через війну Україна вже втратила щонайменше 30–50% виробничих потужностей, переважно на Сході країни. Переважна більшість цих потужностей відносилась до сфери важкої індустрії, в сфері якої було зайнято 25-30% економічно активного населення. 

Лише 1% українських компаній досі не зазнали збитків унаслідок військових дій.

Зрозуміло, що модернізації виробництва на інноваційній основі не відбуваються самі собою. В суспільстві повинен бути стимул до інновацій. Виключно ринкові стимули не діють у високоризикових сферах. 

Ще менше шансів на інновації в слаборозвинених економіках з низьким рівнем попиту і високим рівнем бідності і нерівності. Для широкого інноваційного процесу потрібна відповідна державна політика стимулювання інновацій, а також підтримки фундаментальних та прикладних наукових досліджень,. 

За 10 останніх років (з 2010 р. по 2020 р.) реальні обсяги наукових досліджень і розробок в Україні скоротилися на 45% (у міжнародних доларах за паритетом купівельної спроможності). , а чисельність дослідників — більш, ніж вдвічі (на 62%). Україна ввійшла до числа країн з найменшою концентрацією дослідників (11 осіб на 10000 населення проти 55 в країнах Європи та ОЕСР). 

Напередодні війни Україна знаходилась серед країн з найнижчим рівнем "науково-дослідної капіталізації" ВВП. Так виконані в Україні дослідження і розробки в 2020 р. становили лише 0,4% ВВП, в той час як в середньому по країнах ОЕСР цей показник становить 2% ВВП; у Швейцарії – 3,4%; Кореї – 4,2%; Ізраїлі – 4,3% ВВП. 

Тому відновлення та модернізація промислових об’єктів– важливий пріоритет національної економічної політики. Великі промислові підприємства не тільки пропонують велику кількість робочих місць, але й генерують попит на супутні послуги, що живить підприємницьку ініціативу малого бізнесу на суміжних територіях.

За даними НАН України, найбільш перспективними галузями післявоєнного відновлення національної економіки на якісно новій інноваційній основі, що забезпечить відповідний рівень зайнятості, є:

• атомна енергетика, в тому числі створення елементів ядерного паливного циклу з використанням покладів урану і цирконію;
• титанове, літієве та алюмінієве виробництво;
• чорна металургія;
• важке енергомашинобудування;
• фармацевтична промисловість та виробництво медичної техніки; 
• новітні нафтохімічні виробництва виготовлення органічних продуктів;
• виробництво синтетичних рідких палив (бензин, дизельне пальне тощо);
• аграрна селекція та генетика.

Стратегічно важливим для економіки післявоєнного часу є відродження нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості. Ну і звичайно літакобудування, ракетобудування та космічна галузь – традиційні галузі, де Україна має конкурентні позиції на світових ринках.

Окрема увага має бути приділена питанням інформаційних систем та цифрової трансформації.

Додаткові робочі місця в промисловості можна отримати за рахунок компаній, які полишили ринок Росії. Перенесення заводів світових промислових гігантів з Росії до України дозволить створити нові робочі місця для українців та зберегти географічні ринки збуту для цих компаній.

Варто без надмірного ентузіазму займатися розбудовою декарбонізованої промисловості чи відновлюваної енергетики. Існує небезпека того, що це забиратиме час та ресурси, не створюючи достатньо ні виробничого потенціалу, ні робочих місць. 

Згодом, коли ці інноваційні технології будуть дешевшими, можна повернутися до їх широкого впровадження в національній промисловості.

Пріоритет №1 – максимізація створення нових робочих місць

Війна пригнічує приватну підприємницьку ініціативу, тому підвищення ролі держави в питаннях інвестування – природній процес. Стабільні та адекватно оплачувані робочі місця дозволяють зберегти трудовий капітал нації – найцінніше, що є в Україні. Запуск нових виробництв дозволятиме ефективно замикати грошову масу в новій доданій вартості та генерувати супутні податки, що особливо важливо в умовах збільшення емісійних коштів в економіці. Все, що для цього потрібно – фінансові ресурси та послідовна державна економічна політика. Реформи робляться для людей, але зараз потрібно зберегти самих людей. Це буде стимулом також для повернення в Україну людей, які були вимушені покинути Україну внаслідок бойових дій. 

Пріоритет №2 — розвиток національної наукової системи підтримки знань та інновацій

Загострення питань обороноздатності країни, охорони здоров’я, інклюзивного розвитку — потребують наявності розвинених національних наукових інституцій, здатних бути центрами спеціальних глибоких знань та генерувати адекватні відповіді на нові геополітичні виклики в контексті національних пріоритетів. 

Для того, щоб сформувати новий каркас національної інноваційної системи, яка була б здатна максимально сприяти модернізації виробництва та забезпеченню відповідного рівня зайнятості населення необхідна системна перебудова наукової сфери та її відносин з суспільством, державною владою та бізнесом. Має бути здійснена докорінна реорганізація системи наукових інституцій в країни, включаючи і діючі Академії наук. Складовими елементами цієї перебудови мають бути:

• Формування та реалізація цілісної державної політики розвитку науки та стимулювання інновацій, законодавче забезпечення відповідних процесів та контроль за його дотриманням. Вважаю за доцільне ввести в складі Уряду спеціальну посаду Віце-прем’єр міністра з питань науки та інновацій, який би відповідав за нове бачення і забезпечення ефективного розвитку науково-технічного потенціалу в Україні.
• Інтеграція вітчизняного наукового сектора в каркас майбутньої поствоєнної економіки для забезпечення можливості залучення його напрацювань до обґрунтування національних пріоритетів розвитку та зайнятості населення.
• Націленість програми післявоєнної відбудови економіки на технологічну модернізацію виробничого сектора, що створюватиме попит на інноваційну та наукову продукцію. Реалізація конкретних інструментів (форм державної допомоги) для стимулювання розвитку науково-технологічної сфери та залучення інновацій.
• Запровадження європейських стандартів у сфері організації виконання та фінансування наукових досліджень.
• Формування (відродження, модернізація) мережі центрів дослідницької та інноваційної інфраструктури — технопарки, інноваційні центри, науково-навчальні центри, інноваційно-технологічні кластери, інноваційні бізнес-інкубатори, центри інновацій і трансферу технологій, центри комерціалізації інтелектуальної власності, регіональні центри науки та інновацій, венчурні фонди.
• Підвищення рівня матеріально-технічного забезпечення наукових установ сучасним обладнанням для проведення досліджень на найвищому рівні.
• Створення належних фінансових стимулів до продуктивної праці дослідників, як людей, що володіють глибокими спеціальними знаннями. Формування нового кадрового потенціалу наукового сектора.
• Посилення та розвиток служб маркетингу і комерціалізації прикладних розробок.
• Популяризація вітчизняної науки, підвищення соціального статусу та престижу дослідників в середовищі національного бізнесу та в суспільстві загалом.

Пріоритет №3 – європейська інтеграція України 

Україна – частина європейської цивілізації, український народ переважно має єдині з європейцями світоглядні цінності. Економіка України багата природними ресурсами, а Збройні Сили України здатні ефективно протидіяти воєнним загрозам. Співіснування України та ЄС в рамках єдиного геополітичного утворення – це взаємовигідний проєкт планетарного масштабу.

Доступність товарних ринків ЄС та ресурсів європейських фінансових інститутів – потужний стимул для розвитку національної економіки. Однак, повноцінна інтеграція України до ЄС потребує впровадження європейських стандартів в сфері державного управління, регулювання виробництва товарів та послуг, розвитку громадянського суспільства. Тривалість періоду об’єднання економіки України з економічним простором ЄС буде залежати від інституційної готовності українського суспільства.

Верховенство права, мінімізація корупції та сильна демократія розширюють можливості широкомасштабного залучення приватних інвестицій з усього цивілізованого світу. Поряд з цим впровадження світових стандартів та норм у виробництві товарів і послуг (наприклад, у виробництві ліків) — розширює доступ українських виробників на європейські та світові ринки товарів та послуг.

Конкретні напрями реформ включають сфери судової системи, антикорупційної інфраструктури, державної служби, публічних закупівель, місцевого самоврядування, децентралізації економічної та політичної влади, податкового законодавства та регуляцій, земельної реформи, трудового законодавства. 

Швидкість проведення реформ не повинна ставитись у залежність з отриманням зовнішнього фінансування під проєкти відновлення зруйнованої війною економіки. Неможливо провести успішні реформи не маючи базових елементів економічної системи – достатньої кількості робочих місць та елементарних умов для проживання населення.