Екологічний податок: яких ще нам реформ не вистачає

Прийняти за основу ресурсний проєкт 5600 — таке рішення прийняв парламентський комітет з питань фінансів, податкової та митної політики 24 червня. 

Нагадаю, що цей проєкт закону нашим парламентським сленгом називається ресурсним, оскільки йдеться про податки й збори для наповнення держбюджету.

Як член цього комітету маю праву на свою оцінку. Проєкт розглянули поспіхом. Його опрацювання в робочих групах так і не завершили. І в мене є відчуття, що так само поспіхом проголосують у сесійній залі. 

Уряд терміново, у турборежимі, шукає кошти на цілу низку програм – "Питна вода", "Здорова нація", на підвищення зарплат медикам, зрештою – на оборону. 

Усі ці витрати в цих програмах уряд передбачив, а пошук джерел фінансування залишив на потім.

І ось потім настало. І уряд звернув свій пильний фіскальний погляд знову на бізнес, який, м’яко кажучи, не в захваті від перспективи того, що чергову проблему наповнення бюджету хочуть знову вирішити за його рахунок.

Якщо критика конструктивна, якщо в ній є раціональне зерно, то вона йде тільки на користь. Так казав легендарний Валерій Лобановський – батько-засновник українського футболу. 

Тож, подальші рядки прошу сприймати як спробу допомогти урядові своїм баченням того, в який спосіб можна підійти до наповнення державної скарбниці на сучасному етапі через ефективне адміністрування екологічного податку.

У 2020 році дохід держбюджету від екоподатку за викиди двоокису вуглецю склав 1 млрд 4 млн грн. За даними Держстату за минулий рік Україна видобула 28,196 млн тонн вугілля. 

Ще 16,95 млн тонн країна імпортувала. Отже, сумарно, виходить, що на ринку було використано десь 45,145 млн тонн вугілля. 

Вуглецевогенеруючий коефіцієнт для вугілля — 3,4. Тобто, в результаті спалювання видобутого та імпортованого вугілля вивільнилося 153,493 млн тонн СО2.

Якщо помножити цей обсяг на ставку екоподатку — 10 грн, то виходить, що надходження від сплати екоподатку тільки від використання вугілля мали б становити 1 мільярд 535 млн грн. 

Далі йдемо за показниками використання газу. Там же у звітності Держстату вказано, що торік Україна видобула 19,855 млн кубометрів газу. Разом з імпортом минулого року на українському ринку було спожито 29,095 млн кубометрів. 

Множимо ці об’єми на густину газу, виходить, що в перерахунку на тони (бо у нас екоподаток на тони СО2 нараховується, а не на кубометри) у нас газу було десь близько 22,87 млн тонн. Вуглецевогенеруючий коефіцієнт у нього 2,85. От і виходить, що після спалювання газу вивільнилося 65,2 млн тонн СО2. За ставкою 10 грн за тонну це ще 652 млн.

Таким чином виходимо на загальну суму в майже 2,2 млрд грн!

Тож нескладний арифметичний підрахунок дає всі підстави вважати, що за минулий рік щонайменше кожна друга гривня податку за цей вид забруднення довкілля в бюджет не потрапила. 

Натомість платники екологічного податку за викиди двоокису вуглецю у своїй податковій звітності "наоптимізували" собі податкове навантаження на близько 1,2 млрд грн. 

Така штучна "оптимізація" стала можлива, бо підприємства-забруднювачі інвентаризують обсяги здійснених викидів самостійно. Та ще й у старий дідівський спосіб – так званим розрахунковим методом згідно з наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки від 1995 року.

Я не хочу здатися занадто критичною, але окрім того, що ця облікова махновщина – вже традиційний для нас приклад безгосподарності, такий стан справ – це ще й порушення зобов’язань нашої держави (в особі уряду) перед Європейським Союзом. 

Адже саме уряд відповідальний за імплементацію Угоди про асоціацію з ЄС. А вона передбачає, що в нас із 1 вересня 2019 року мала б з’явитися система моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів. А вслід за нею й національна схема торгівлі квотами на їх викиди. 

Якби виконавча гілка влади працювала з дотриманням строків, зараз ми могли б отримувати кошти за рахунок прозорого продажу квот, а не домальовувати зі стелі триразове збільшення ставки податку за викиди. 

Більше того, Україна могла б стати учасником світової системи торгівлі квотами на викиди та укладення пов’язаних з квотами деривативів. 

А це вже шлях до виходу з безпросвітного штилю, у якому перебуває наш ерзац фондового ринку. Адже коли у тебе 82,5% усіх торгів цінними паперами в країні – торгівля ОВДП, то це, громадо, становлення фондового ринку Європи десь на рівні XVI століття. 

Утім це окрема велика тема. 

А повертаючись до теми адміністрування екоподатку, моя пропозиція Кабміну проста – замість перекривання браку коштів за рахунок триразового збільшення ставки податку на викиди двоокису вуглецю у законопроєкті 5600, негайно взяти міжнародну технічну допомогу та забезпечити запуск схеми торгівлі квотами на викиди парникових газів уже наступного року у тестовому режимі. А через рік у повноцінному. І не тягнути з цим до 2025 року, як зараз планується. 

До того часу, як система запрацює повноцінно, необхідно просто змінити підхід у адмініструванні цього податку, не збільшуючи так стрімко самого податкового навантаження.

Як? Пояснюю.

Зараз за викиди платять тоді, коли вони нібито були здійснені. Підхід, як я вже показала вище, не спрацьовує, його потрібно змінювати. 

Я пропоную перенести момент сплати податку зі слабко контрольованого спалення сировини на в рази краще контрольований податковими органами момент введення в господарський обіг здатних до генерації його викидів речовин — вугілля, нафту та газ. 

ДПС набагато краще контролює імпорт та видобуток усіх цих джерел генерації вуглекислого газу. А імпортерів та виробників в сотні разів менше, ніж підприємств, які зараз сплачують екоподаток. 

Тож організувати їх постійний контроль можна, на відміну від майже дванадцяти тисяч сьогоднішніх платників екологічного податку. 

Тобто ідея виглядає так. Імпортер ввозить в Україну, наприклад, вугілля. Ми за хімічною формулою розраховуємо, скільки такий ввезений обсяг вугілля може при спалюванні згенерувати СО2. 

Беремо з нього плату за весь цей обсяг, а далі він продає його підприємствам. Ті спалюють вугілля, викид відбувається, але держава за цей викид отримала податок й уже направила кошти в бюджет. 

Та сама історія з виробником. Сплатить податок той, хто видобуде вугілля. 

Так без зміни ставки податку ми можемо призначити імпортерів та виробників податковими агентами підприємств, які будуть спалювати вугілля або газ, і за рахунок спрощення адміністрування податку фактично вдвічі збільшити надходження бюджету. 

Це до всього ще й позбавить необхідності змушувати підприємства-забруднювачі подавати податкові звіти (в яких вони все одно, як раніше показано, не зазначають коректні відомості), а отже спростить для них ведення бізнесу. 

Крім того, така схема адміністрування дозволить поширити екоподаток за викиди двоокису вуглецю, що здійснюються автомобілями, частка викидів яких зазвичай перевищує 20 відсотків загального обсягу викидів у країні. 

Зараз ми не збираємо податок за генерований ними вуглекислий газ. Тому що нереально організувати сплату податку кожним власником авто (витрати на адміністрування тут були б шалені). Але зовсім інша річ оподатковувати нафтопродукти на етапі імпорту або видобутку, це легко і просто зробити – за аналогією з акцизним податком. 

І тоді у бюджеті з’являться іще додаткові 330 млн грн. А Україна припинить бути останньою країною Європи, де за вуглекислий газ, генерований автомобілями, не сплачується компенсаторний платіж.

Тож маємо перспективу отримати до бюджету додаткові 1,5 млрд грн порівняно з минулим роком, при цьому не збільшуючи теперішній розмір ставки податку. Тобто за лише рахунок його раціонального адміністрування. 

Виглядає як непогана альтернатива запропонованому у законопроєкті 5600 триразовому збільшенню ставки цього податку. 

І гроші на "Питну воду" та інші благородні соціальні ініціативи з’являться не від лінійного підняття податку, а від нормального його обчислення й збільшення обсягу оподаткування. 

Не дякуйте, шановні урядовці. Беріть і користуйтеся.

P.S. Мені можуть закинути, що в Україні найнижча в Європі ставка екологічного податку, тому її треба все одно збільшувати. Погоджусь, але не одразу в кілька разів і не за теперішньої схеми розрахунку його сплати. 

До того ж, є сенс мати такі ж податки, як в ЄС, якщо вони використовуються, як в ЄЄ. У нас екоподаток не виконує компенсаторну функцію. 

За рахунок нього не ставлять фільтри на підприємствах-забруднювачах, не здійснюють заліснення територій та інші системні й масштабні екологічні заходи. Ним, перепрошую, тупо латають дірки бюджету. Це окрема історія й тема не для однієї публікації.

Тож далі буде.