Куди зникає державна аграрна земля

Недавно ухвалений закон про обіг земель сільгосппризначення забороняє продавати сільгоспземлі державної та комунальної власності.

Проте державна аграрна земля продовжує роздаватися, а насправді продаватися в значних обсягах, через безплатну приватизацію.

Уже давно не 10,5 млн га

У листопаді 2019 року ми провели невелике дослідження та опублікували статтю про те, куди та в яких обсягах зникає державна сільгоспземля.

На початку 2017 року в державній власності перебувало близько 10,4 млн га сільськогосподарських угідь, враховуючи територію АР Крим. З них 3,2 млн га було в постійному користуванні держпідприємств, включно з 465 тис га земель НААН, 2,5 млн га – у запасі, решта, 4,7 млн га, – в оренді.

У жовтні 2019 року площа державних земель скоротилася майже на 3 млн га. Частина цієї землі, 1,68 млн га, перейшла в комунальну власність об'єднаних територіальних громад. Майже стільки ж, 1,32 млн га або 14%, перейшло в приватну власність в рамках безоплатної приватизації земель.

Таким чином, у жовтні 2019 року в держвласності було 7,2 млн га, враховуючи АРК, або 6,8 млн га без Криму. На противагу усталеній думці, частка приватизованих земель для бійців АТО була незначною. Вони отримали лише 214 тис га або 16% від усіх приватизованих держземель за останні два роки.

Питання безкоштовної приватизації складне. Згідно із Земельним кодексом, кожен громадянин України має право безоплатно отримати від держави або територіальної громади шість ділянок у будь-якому куточку України.

До 2 га – для особистого селянського господарства, до 0,25 га у селах, до 0,15 га у селищах, до 0,1 га в містах – для присадибної ділянки, до 0,12 га – для садівництва, до 0,1 га – для дачного будівництва, до 0,01 га – для будівництва індивідуальних гаражів, у розмірі земельного паю (в середньому по Україні – 3,6 га) – для ведення фермерського господарства.

Однак така приватизація вже спричинила і ще спричинить значні проблеми для розвитку земельних відносин. У першу чергу, безплатна приватизація є джерелом корупційного заробітку. Крім того, відповідно до законопроєкту №2194, державні землі повинні перейти до комунальної власності громад.

Їх безплатна приватизація позбавляє громади значного ресурсу розвитку. Ці землі можна було б здавати в оренду, кошти від якої ішли б у бюджет громади. У випадку продажу землі дохід теж надходив би до бюджету.

Ситуація без змін

Недавно ми поновили статистику безкоштовної приватизації, результат невтішний. Щомісяця приватизується близько 10 тис га сільгоспземель.

У кінці березня 2020 року кількість сільгоспземель у державній власності порівняно з жовтнем 2019 року зменшилася на 50 тис га. Якщо темпи безплатної приватизації не зміняться, до моменту запровадження ринку землі в липні 2021 року площа державних полів зменшиться ще на 120 тис га.

При теперішній вартості прав оренди на державні наділи на земельних аукціонах вартість державних земель можна оцінювати 2,25 тис дол за га.

Тобто за рік держава та громади втрачають на безоплатній приватизації близько 270 млн дол або 7,22 млрд грн. Для порівняння: у 2019 році загальний обсяг доходів громад від місцевих податків становив 73 млрд грн.

Полювання на землю

Розміщений нижче графік демонструє іншу особливість приватизації. Якщо порівнювати середній розмір приватизованої ділянки за роками, то у 2015 році ділянки були значно меншими, ніж в наступні роки. З 2016 року середній розмір ділянки збільшується і стабілізується на рівні 2 га з літа 2018 року.

Різке зростання середнього розміру приватизованих ділянок означає лише одне: менший відсоток земель був приватизований для дачного будівництва та садівництва і значно більший – для особистого селянського господарства.

Тобто це були площі комерційного або товарного сільгоспвиробництва, які не підпадали під дію мораторію і могли легально продаватися та купуватися.

Що з цим робити

Наведені факти свідчать, що безкоштовну приватизацію потрібно обмежувати. За цим стоїть багато шкідливих наслідків, у першу чергу – позбавлення ресурсу розвитку сільських громад через недоотримання значних доходів.

Співавтор – Роман Нейтер, Київська школа економіки