Трудова міграція: коли українці зароблятимуть вдома

Понад мільйон українців щороку покидає країну. Майже півтора мільйона постійно проживають і працюють у Польщі.

Про це з жалем повідомляє міністр закордонних справ. А міністр соціальної політики "з глибоким занепокоєнням" наводить ще більш приголомшливу цифру – понад три мільйони українців постійно проживають і працюють за кордоном, а дев’ять мільйонів щороку виїздить на сезонні роботи.

Проте жаль і занепокоєння, навіть глибокі й щирі, це лише емоції. Натомість державні менеджери мають керуватися не емоціями, а національними інтересами, та ухвалювати ефективні рішення. Тактичні і стратегічні.

Для цього треба чесно зізнатися: так, українці допомагають піднімати польську економіку, бо заробляють на цьому більше, ніж вдома.

У Польщі погодинна оплата праці – від 11 до 20 злотих на годину – 80-150 грн. Надурочні години – оплачуються преміально.

Як наслідок, торік наші заробітчани переказали з Польщі в Україну 2,7 млрд євро, або понад 3 млрд доларів. Рік перед тим, у 2016-му – 2,2 млрд доларів.

Це більше за будь-які річні транші фінансової допомоги Україні від наших міжнародних партнерів. Відтак саме трудові мігранти найбільше інвестують в українську економіку.

Чому Польща, а не Україна?

Цьому є пояснення: Польща пішла інакшим шляхом ще на початку 90-х. Реформи були проведені оперативно.

За успішну модернізацію полякам списали велику частину боргу перед МВФ. Польща зуміла побудувати інклюзивні політичні й суспільні інституції, а відтак і інклюзивну економіку, де немає місця монополіям.

В Україні досі монополізовані ринки, насамперед енергетичний. Монополізована економіка обслуговує в першу чергу корпорації-монополії.

Вони навіть часто мають свої неформальні представництва не тільки в парламентських фракціях, але й в органах виконавчої влади, аби на законодавчому і регуляторному рівнях захищати і лобіювати свої інтереси. І дуже часто на шкоду суспільним та національним інтересам.

Тому в Україні є проблеми з захистом права власності, відсутня справжня конкуренція, повільне економічне зростання.

Чиновники постійно нарікають, що в нас низька продуктивність праці. Але у сусідній Польщі ті ж самі ми – українці, які тут малопродуктивні, творимо справжні дива.

Продуктивність нашої праці часто вища за продуктивність самих поляків. Тому що зарплата там може бути в рази вища, ніж у нас. Тож українці (на відміну від поляків) часто погоджуються працювати по кілька годин надурочно в будні дні і повний робочий день щосуботи.

Але цей ресурс нашого людського капіталу не безмежний. Його відтік загрожує українській економіці.

Усе частіше ми бачимо оголошення на вулиці, в медіа та на сайтах про те, що потрібні слюсарі, сантехніки, автомеханіки, будівельники, тощо. Причому зарплата по цих позиціях сягає вже майже польського рівня.

Правда, поки що у великих містах – Києві, Одесі, Харкові, Дніпрі, Львові.

То ж потрібно, по-перше, трудову міграцію спільними силами уряду й роботодавців шляхом стимулів спрямувати всередину країни, на міжрегіональний рівень. Створити умови, провести інформаційну кампанію з цього приводу.

По-друге, люди, які їдуть в ту саму Польщу, так само потребують бодай мінімального державного захисту.

Польські роботодавці платять більше, якщо маєш довідку, яка підтверджує статус податкового резидента України. Після того від такого працівника-резидента йдуть відрахування в український бюджет.

І тут є два питання. Більшість наших заробітчан про цю довідку нічого не знають. А серед роботодавців у Польщі є й ті, які воліють її не помічати.

Чому ж тоді за спрощеною процедурою не налагодити видачу цих і не домовитися з польськими урядовцями, аби їхні роботодавці були зобов’язані враховувати цю довідку?

Сподіваюсь, не тільки посилення відповідальності попередників при працевлаштуванні, за яке парламент проголосував минулого тижня, буде в українців, але й мінімальний сервіс від держави, тим більше в допомозі сплати податків з-за кордону.

Утім це тактика.

А стратегічно необхідно провести комплекс заходів, щоб, по-перше, кваліфіковані робітники легше могли знайти роботу в Україні – мігрували б не за кордон, а з регіону в регіон. 

По-друге, щоб трудова міграція перетворилася на циркуляцію мізків і робочих рук: виїхали – заробили гроші – отримали нові знання й навички – повернулися в Україну й відкрили тут свою справу.

Найкраще свого часу з цим впорався Ізраїль. Але це вже окрема історія і вона буде успішною на фоні притоку в країну іноземних інвестицій.