Вийти з коми, або Навіщо нам потрібен RAB-тариф
Інновації в дії
В останні роки медіа стали активно використовувати поняття smart city, "урбаністика", "міське планування".
Після масової забудови великих міст, коли людей позбавили прибудинкових територій, городяни стали цікавитися їх плануванням і розвитком.
З'явилися волонтери, які облаштовують публічні простори.
Така активність — хороший показник, але наразі це стосується тільки видимої частини міста. Як директор водоканалу я оцінюю привабливість міст з точки зору їх "начинки": стану водоканалу, труб, доріг, тепломереж.
Ці питання набагато складніші, ніж публічні простори, і привертають увагу тільки вузькоспеціалізованої аудиторії. Після того як я став писати колонки для ЕП, люди почали питати: "Ви пишете про свій водоканал, а що з іншими?". Тому я вирішив розповісти, як Житомирський водоканал отримав гроші на модернізацію.
У 2017 році парламент ухвалив важливі закони, які заклали основу для якісного поліпшення ситуації у секторі. Ці закони — про взаємини постачальників послуг і користувачів, комерційний облік, житлово-комунальні послуги, питну воду, енергоефективність — створюють певний ландшафт для реформи ЖКГ.
Реформи завжди вимагають грошей, але де їх взяти? Ухвалені закони про стандарти ЖКГ — тільки перший крок. Другим кроком повинні стати закони, які забезпечать інвестиційну привабливість цієї індустрії.
Кредити на модернізацію міської інфраструктури виділяють міжнародні фінансові інституції, зокрема Світовий банк. Щоб наша індустрія зацікавила зовнішнього інвестора, необхідно закріпити RAB-тариф. Тоді може з'явитися не один інвестор, а цілий пул, з якого можна буде вибрати найпривабливіший варіант.
Що таке RAB-тариф
Ця абревіатура розшифровується як Regulatory Asset Base — регульована база інвестованого капіталу, яка передбачає зростання доходу залежно від розмірів інвестування. Ця методика розрахунку тарифів зарекомендувала себе в європейських країнах як прогресивна альтернатива застарілій формулі "витрати+", яка раніше діяла в Європі і яка все ще працює в Україні.
Дискусії про необхідність впровадження RAB-тарифу в нашій країні почалися давно у зв'язку із станом енергомереж.
Нинішня система утворення тарифів, що діє в Україні близько двадцяти років, не стимулює обленерго до скорочення витрат і проведення модернізації, а призводить до роздування витрат, оскільки норма прибутковості енергокомпаній затверджується на рівні кількох відсотків від загальних витрат підприємства.
Логіка така: чим вищі витрати — тим вищий дохід. Зіткнувшись з цією проблемою ще у 1990-х, спочатку Британія, а потім інші країни Європи відмовилися від системи "витрати+" і розробили RAB-регулювання, яке покликане стимулювати компанії до модернізації інфраструктури і підвищення ефективності витрат.
Як працює система
Для інфраструктурних об'єктів на довгостроковий період, п'ять-вісім років, встановлюється певний рівень прибутковості. Отримавши цей гарантований рівень прибутку, компанія зацікавлена знижувати експлуатаційні витрати і може залучати фінансування на інвестиційні проекти, використовуючи кредитні кошти.
Ухвалення такого тарифу для енергетичних компаній, постачальників води і тепла спростить пошук інвестицій і прискорить модернізацію міської інфраструктури, від чого виграють і жителі, і бізнес, і політики.
Хоча така методика розрахунку тарифів ще не затверджена, модернізація вже почалася. Світовий банк і Мінрегіонбуд розробили програму Urban Infrastructure Project-2. У її рамках десять українських міст отримали по 0,5 млрд дол кредиту на модернізацію водоканалів і тепломереж. Гроші слід повернути до 2033 року.
Для цього тариф повинен залишатися стабільним до 2033 року. Різниця, яка отримується після установки енергоефективного тарифу, є тими гарантованими грошима, які повертаються кредитору. Після 2033 року, коли кредит вже виплачений, може йти мова про зниження тарифу для населення. Саме тому нам потрібен закон про RAB-тариф, який гарантує повернення інвестицій.
Де наша індустрія зараз? Зараз ми переживаємо стадію переходу від радянської дотаційної і централізованої системи управління комунальною інфраструктурою до децентралізованої і комерційно обґрунтованої. З такими проблемами стикалися всі пострадянські країни. Кожна вирішувала їх залежно від свого бюджету.
Наприклад, у пострадянського Азербайджану була ще більш серйозна проблема з інфраструктурою, ніж в Україні. Десять років тому там не було ні нормальної води, ні каналізації. Все вирішила велика кількість грошей.
Азербайджанці найняли провідних експертів і проектні команди з Німеччини, Англії та Іспанії. Вони прийшли із своїми технологіями і розробили проекти. Азербайджанці лише запустили виробництво труб, решту — імпортували. При цьому вони будували на складному рельєфі, в горах.
У нас основна проблема — відсутність грошей. Готувати документи містам допомагають фахівці Світового банку. Якщо водоканали мають англомовних фахівців, готових брати участь в проектах Світового банку, — це велике везіння.
До маленьких міст черга на модернізацію дійде нескоро. На місці міських голів я уже починав би залучати молодь з технічною освітою і знанням англійської мови.
Ми в Асоціації водоканалів визначили, яких технічних компетенцій нам бракує, і шукаємо можливості для навчання кількох десятків інженерів за кордоном. Пізніше вони зможуть навчити інших фахівців. Без нових законів, актуальних знань і фінансових інструментів вивести ЖКГ з пострадянської коми у нас не вийде.