Так далі жити не можна. Що робити з Приватбанком?

Після націоналізації Приватбанку кількість державних банків збільшилася до чотирьох. Решта — Ощадбанк, Укрексімбанк (завжди були державними) та Укргазбанк (було націоналізовано за попередньої кризи 2008 року).

Власниками Ощадбанку та Укрексімбанку є Кабінет Міністрів. Приваттанку та Укргазбанку — Міністерство фінансів.

В результаті, як власник, держава зайняла більше половини ринку у переважній кількості сегментів клієнтів та продуктів — 51% активів, 60% депозитів громадян клієнтів, 70% платіжних карток.

Така зміна конфігурації на ринку вимагає перегляду підходів до регулювання банків, зміни державної політики стосовно фінансового сектору та стратегії володіння банками.

Деякі з цих функцій потенційно конфліктують, отже вимагають узгодження позицій усіх зацікавлених сторін — Національного банку, Антимонопольного комітету України, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів та інших.

Конфлікт держави як власника та як регулятора

Частка ринку державних банків понад 50% говорить про домінуюче положення державних банків на багатьох ринках.

 У зв’язку з цим АМКУ міг би спробувати з’ясувати, чому ставки у деяких державних банках є вдвічі вищими за ставки співставних за розміром приватних банків. Як це впливає на можливості залучення депозитів останніх? Також він би міг висловити свою позицію, чи впливає на конкуренцію наявність особливих гарантій за депозитами від державних банків.

Антимонопольній комітет разом з НБУ мали б відповісти, як у довгостроковій перспективі запобігти появі інших банків, що будуть "too big to fail", та як зменшити частку державних банків на ринку.

Спроби АМКУ та НБУ врегулювати ці питання можуть ускладнити виконання функцій державі як власника банків в особі КМУ та Мінфіну, бо нівелюють деякі їх конкурентні переваги відносно приватних банків. Отже маємо потенційний конфлікт держави як власника та як регулятора.

Держава виконує функцію нагляду, зокрема відслідковуючи виконання банками економічних нормативів. Як наглядач держава зацікавлена в тому, щоб нормативи однаково виконувалися, як державними так й приватними банками. Але як власник вона хотіла б особливих правил для своїх банків.

Наприклад, не вважати кредити державних банків державним підприємствам кредитами пов’язаним особам. Отже маємо потенційний конфлікт держави як власника так як регулятора та наглядача.

Держава як власник чотирьох державних банків має думати, як максимізувати їх сукупну ефективність. Держава може об’єднати банки, спеціалізувати їх на різних сегментах, або дозволити їм конкурувати між собою, продати один чи кілька з них.

На противагу спеціалізації та потенційному об’єднанню банків, конкуренція між власними банками невигідна державі як власнику. Але спеціалізація та об’єднання протирічить цілям АМКУ, який має запобігати обмеженню конкуренції. Отже маємо ще один потенційний конфлікт між державою як регулятором, та як власником. 

Конфлікт держави як власника та як полісімейкера

Держава як полісімейкер на ринку банківських послуг зацікавлена в розбудові банківського сектору задля економічного зростання. Банки мають кредитувати бізнес, стимулюючи таким чином інвестиції та зростання виробництва, зайнятість та, як наслідок, підвищення добробуту громадян.

У держави як полісімейкера є спокуса стимулювати кредитування, особливо державних компаній, через державні банки, що може призвести до погіршення якості їх кредитних портфелів. Результат — потенційний конфлікт держави як власника та полісімейкера.

Одним з завдань полісімейкера, яке також має вплив на добробут громадян, — забезпечення рівного доступу до фінансових послуг, або фінансова інклюзивність.

Так, відповідно до дослідження G 20 Financial Inclusion Indicators, в Україні 53% населення мають банківський рахунок проти 78% в Польщі.  Отже є потенціал для підвищення фінансової інклюзивності. Але який з державних інститутів має гарантувати 100% доступ до фінансових послуг для всіх верств населення та бізнесу?

Зараз цю функцію держава неявно виконує через Ощадбанк та Укрпошту як соціальну, фінансуючи її за рахунок прибутків інших напрямків (конфлікт держави як полісімейкера та як власника).

Конфлікт держави як полісімейкера та регулятора

Описана вище потенційна політика стимулювання кредитування економіки державними банками призводить до нерівних правил гри для державних та приватних банків, отже закладає додатковий конфлікт держави як полісімейкера та як регулятора.

Інша спокуса полісімейкера — встановлення обмежень, замаскованих під захист добробуту громадян. Саме так було під час спроби обмежити перелік банків, які могли обслуговувати зарплатні проекти державних установ — його охрестили "зарплатним рабством".

Такі дії не лише обмежують конкуренцію (конфлікт держави як полісімейкера та регулятора), а й права громадян, користувачів банківських послуг.

Від питань до стратегії

В цій колонці ми сформулювали декілька потенційних проблем, конфліктів, які стосуються фінансового сектору та державних банків, що стали особливо актуальними після націоналізації  Приватбанку.  

Шляхи їх вирішення повинні знайти відображення як у стратегії розвитку сектору в цілому, так й стратегії державних банків. Ми готові до активної участі у їх обговоренні та розробці.