Що не так з приватизацією ОПЗ
Інновації в дії
Приватизація Одеського припортового заводу знову не відбулася.
Це навіть не стрес — це уже дистрес.
Це руйнування надій на активізацію ринку злиття та поглинання в Україні, це знову відкладання початку інвестиційної активності, це знову втрачені можливості для держави.
Що не так з приватизацією ОПЗ? На мій погляд, провал цієї довгоочікуваної транзакції пов'язаний саме із неякісною її підготовкою.
Позаяк, бездоганно зроблена передпродажна підготовка — це значна складова успіху. Це кажу з власного десятирічного досвіду роботи на українському ринку M&A, який викладений у книзі "Гра на мільйон: практика злиття та поглинання в Україні".
Відсутність результативного продажу була закладена на старті його підготовки, і ґрунтувалася на самонадійній ментальності та здатності до очікування, а не руху до інвестора. Визначення потенційних покупців не було всеохоплюючим і досконалим.
І як наслідок — мала кількість проінформованих не створила конкуренції через інтересантів, навіть не знайшлося одного.
Правильна інформаційна стратегія та створення привабливості й конкуренції — це перше завдання і запорука успіху в підготовці активу до продажу.
Звичайно, на даний момент, є несприятлива кон'юнктура на ринку на продукцію, що виробляється на ОПЗ, і інвестклімат в Україні не найкращий. Але не варто списувати провальний результат на ці два фактори. Це найпростіше оправдання.
Переконаний, ключовим недоопрацюванням була саме недосконала передпродажна підготовка. В тому числі відсутність ліквідації боргових зобов’язань.
Не секрет, що деякі з них мали сумнівний чи корупційний характер. І не кожен новий власник хотів би брати участь в їх регулюванні із одіозними для них кредиторами.
Вважаю, що теперішній власник повинен домовитися з кредиторами про ринкове дисконтування цих боргів і закрити їх, як варіант — за рахунок кредиту, підкреслюю, з суттєвим ринковим дисконтом.
Чому Фонд гарантування вкладів продає право вимоги заборгованості за 15% наповнення? Тому що це світова практика.
Повторю вкотре відому цитату грузинського реформатора Кахи Бендукідзе: "Потрібно продавати все, крім своєї совісті".
Але продавати треба вчасно. Бо в результаті неефективного управління державними підприємствами і корупційних годувальниць навколо них, часто на продаж виставляються обезцінені активи.
Не можна свою відповідальність, а поява боргу обумовлена в основному пізньою реакцією держави на процеси, що відбувалися на підприємстві, перекладати на плечі нового власника. Це неправильно з будь-якої точки зору.
Тим більше не далекоглядно і зараз, коли країна так потребує інвестицій, а приватизація ОПЗ могла би стати "вхідними воротами" для іноземних стратегічних інвесторів та відновила б довіру до України.
За інвестора держава повинна боротися, конкурувати і приваблювати. В глобальному світі інвестор має вибір, і шукає кращих умов щодо гарантій та прибутковості на власні інвестиції з максимальною простотою ведення бізнесу й мінімальними ризиками.
Скажімо, як Україна може конкурувати з Литвою, де у вільній економічній зоні, яких є сім на всій території, інвестор протягом шести років не сплачує податок на прибуток взагалі, а потім ще десять років тільки половину ставки податку?! Крім того, за певних умов може отримати до 70% компенсації вартості затрат на будівництво заводу.
При цьому чиновник лояльний і сервісноорієнтовний з приємними для інвестора питаннями – чим я можу бути корисним?
Нам усім треба вчитися нести відповідальність, думати про майбутнє. Без запровадження дисципліни відповідальності не побудувати міцної держави.