Ліберали і консерватори

Аналіз відповідей кандидата в президенти Юрія Костенка, зроблений "Економічною правдою" напередодні першого туру виборів, звісно, має право на життя, однак деякі тези залишаються доволі дискусійними.

Українська труба

Ліберальний підхід спрямований на створення газотранспортного консорціуму чи приватизацію ГТС із залученням російського капіталу. Це пов'язано із сподіваннями в обмін на частку в українській ГТС здешевити газ для підприємств металургійної та хімічної промисловості, які належать представникам великого бізнесу.

При цьому існує великий ризик повної втрати контролю над системою. Також слід зазначити, що у цьому випадку доходи України від національної ГТС суттєво скоротяться, а прибутки йтимуть власникам заводів. У такому разі вони будуть значно менше зацікавлені у скороченні споживання газу.

Водночас УНП як партія, що захищає інтереси малого та середнього бізнесу, хоче, аби ГТС, яка забезпечує частину національної безпеки, залишалася державною власністю. Доходи від її діяльності повинні йти до державного бюджету України і використовуватися в інтересах усіх громадян України.

Малий та середній бізнес об'єктивно готовий значно активніше впроваджувати енергозберігаючі технології і зацікавлений лише у кредитному та податковому стимулюванні цього процесу.

Національне питання

Дехто з кандидатів у президенти України закликав не вкидати у суспільство "національні питання" і об'єднатися лише навколо економіки, проте національне питання є невід'ємним від економічного. І це легко продемонструвати.

Заперечення проти обов'язкового дублювання чи субтитрування фільмів українською мовою пояснювали тим, що це порушує права російськомовних громадян. Мовляв, ніхто не буде дивитися фільми, дубльовані українською.

Але, як показало життя, відвідуваність кінотеатрів після введення обов'язкового їх дублювання українською не тільки не скоротилося, а навіть зросло.

Отже, насправді головною причиною цього спротиву було бажання прокатних компаній здешевити для себе придбання фільмокопій. Закуповуючи у Росії дубльовані російською мовою стрічки, фірми економили на дубляжі.

Крім того, російські компанії отримували додаткові знижки у закордонних кінокомпаній, маючи на увазі, що частина фільмокопій вийде у прокат в Україні.

Таким чином, вони отримували можливість поділитися часткою додаткових прибутків з українськими прокатними компаніями. При цьому робочі місця тих, хто займається дубляжем, залишалися у Росії. Саме там з'являвся попит на акторів.

Таким чином створювалися можливості для розвитку російського театрального та кіномистецтва.

Та ж ситуація і з книговидавництвом. Розмови, що, мовляв, в Україні не хочуть читати книги українською, пов'язані з тим, що російські видавництва мають можливість купувати права на видання книг іноземних авторів з урахуванням спрямування частини накладу в Україну.

У цьому випадку для українських торгівців ці книги виявляються дешевшими. У підсумку, видавництва та робочі місця створюються у Росії, а не в Україні, література та мистецтво літературного перекладу розвиваються знову ж таки у Росії, а не в Україні. Натомість наша держава щорічно втрачає сотні мільйонів доларів.

Аналогічна ситуація і з популярною музикою. Російські виконавці, отримуючи високі гонорари за виступи в Україні, не сплачують податки. При цьому можливостей для розвитку українського естрадного мистецтва об'єктивно меншає.

За розмовами про небажаність обмеження цих виступів шляхом введення податків при вивезенні з України отриманих ними доходів стоїть банальний комерційний інтерес - як російських виконавців, так і фірм, що організовують їх виступи в Україні.

Французький демарш

У зв'язку з цим хотілося б також згадати політику класичного консервативного французького президента Шарля де Голля та його послідовників у сучасній Франції.

Саме де Голль став засновником міжнародного руху "Франкофонія", покликаного укріплювати позиції французької мови у світі. Він активно сприяв розвитку цієї організації. І досі її Вищу раду очолює президент Франції. Організація має представництво в ООН та ЄС, проводить регулярні самміти.

У 1975 році за урядування Жака Ширака, члена партії, створеної де Голлем, законом Ба-Лоріоля було передбачено, що у рекламі, інструкціях та офіційних документах повинна використовуватися тільки французька мова. Якщо існував французький еквівалент, використання іноземних слів заборонялося.

У 1992 році французький парламент прийняв уточнення до конституції: "мовою Республіки є французька мова".

У 1994 році Жак Тубон, член партії, створеної де Голлем, тодішній міністр культури в уряді свого однопартійця Алена Жюпе, вдосконалив закон Ба-Лоріоля.

Впроваджені Тубоном зміни передбачали накладання штрафів і навіть ув'язнення для тих, хто не використовував французьку мову у рекламі, оголошеннях та наукових конференціях.

Цим же законом передбачався захист національного інформаційного простору.

У 2004 році під час виступу голови центробанку ЄС Жана Клода Тріше англійською французькі парламентарі на знак протесту покинули зал.

Соціалістично-ліберальний симбіоз

Зрозуміло, що у повсякденному житті у ліберальних та консервативних підходах щодо функціонування економіки може бути багато спільного.

У той же час, наведені приклади дають можливість зрозуміти різницю між ліберальним підходом, який об'єктивно орієнтований на просування інтересів великого бізнесу, та консервативним, який базується на усвідомленні необхідності максимальної державної підтримки малого та середнього бізнесу.

Таким чином, відповіді кандидата в президенти Юрія Костенка та його команди на питання "ЕП" просякнуті правоцентристським, консервативним, а не ліберальним підходом, а тому коректніше було б назвати першу частину аналізу не "Юрій Костенко: ліберал і бюрократ", а "Юрій Костенко: консерватор і державний діяч".

Можна також посперечатися і з твердженням експертів "ЕП", що "такий підхід близький до економічної ідеології Партії регіонів" бо, мовляв, більшість її членів є бізнесменами середньої ланки, і тому вони нібито активно виступають за підтримку вітчизняного виробництва.

Насправді, рушійною силою та головними фінансовими донорами Партії регіонів є представники великого олігархічного капіталу, відтак Партія регіонів відстоювала раніше і відстоюватиме надалі саме їхні інтереси. УНП буде надзвичайно важко знайти спільну мову з ПР у суто економічних питаннях.

До речі, протиріччя між інтересами великого олігархічного капіталу та малого і середнього бізнесу неминуче створять цій партії у майбутньому великі проблеми з точки зору електоральної підтримки.

Варто також звернути увагу ще на одне популярне некоректне твердження. Мовляв, в Україні досі проводилася ліберальна політика, яка і привела до кризи. Насправді у чистому вигляді тут ніколи не проводилася цілісна економічна політика, базована на чіткому розумінні відмінностей між тими чи іншими моделями розвитку економіки.

Назвати політику, яка протягом вісімнадцяти років велася в Україні, ліберальною - неможливо. Для ліберальної політики неприйнятний такий високий фіскальний відсоток ВВП - сума податків і зборів до бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів як відсоток від валового внутрішнього продукту. В Україні він сягає 49%.

Категорично не відповідає ліберальній моделі економіки і вкрай велика, складна та заплутана регуляторна система. Основний принцип лібералізму в економічні сфері, навпаки, полягає у максимально низькому рівні перерозподілу ВВП через суспільні фонди та у мінімізації регуляторних обмежень.

За рахунок цього вартість виробленої продукції здешевлюється, вона стає більш конкурентноздатною на внутрішньому та зовнішньому ринках. При цьому економіка має бути максимально відкритою, щоби підсилити конкуренцію та ефективність внутрішніх виробників.

При такому підході максимально вільним має бути встановлення курсу національної валюти, з її вільним обміном не тільки для поточних, але і для капітальних операцій, чого в Україні теж ніколи не було.

Зрозуміло, що фаховий аналіз економічної політики, яка реалізовувалася в Україні, не дає підстави вважати її ліберальною. Прикладом ліберальної політики можна вважати реформи у Грузії, які проводить президент цієї країни Міхо Саакашвілі.

Отже, модель економічного розвитку, яка вже багато років поспіль реалізовується в Україні, насправді є певним міксом соціалістичної та ліберальної політики.

До лівоцентризму можна віднести високий рівень фіскального перерозподілу ВВП та втручання держави у діяльність бізнесу, а до лібералізму - максимальне відкриття внутрішнього ринку для іноземної дешевої продукції після вступу до ВТО.

Нині країна спостерігає наслідки такого абсурдного симбіозу двох підходів в економічній політиці.

Хоча і тут про лібералізм потрібно говорити з певними застереженнями, зважаючи на надзвичайно високий рівень корупції в країні, котрий створює можливості лише для окремих обраних компаній, наближених до певних політичних груп.

Фактично, якщо провести певні паралелі з колишнім СРСР, де було створено комунізм для вищого партійного керівництва, то в Україні запроваджено "лібералізм" для окремих фінансово-промислових груп - в залежності від їхнього доступу до влади у певний конкретний момент.