Як бізнесу бути відкритим до людей з інвалідністю: розповідає СЕО Superhumans Center Ольга Руднєва

За підтримки ПриватБанк

6 березня 2024

Повномасштабна війна, яка триває вже третій рік, поступово змінює наше суспільство. З кожним днем з’являється більше людей, які мають травму війни. Це не лише ветерани, які мають інвалідність, внутрішньо переміщені особи та мешканці прифронтових регіонів. Війна так чи інакше торкнулася кожного українця. Часто люди не розуміють, які є особисті травми, а подекуди роблять вигляд, що їх немає взагалі. Але вони є, і є у кожного.

Після війни Україна буде країною людей з інвалідністю, а відтак до цього треба готуватись вже зараз. До того ж ця проблема значно глибша і не вирішується створенням безбар’єрного громадського простору.

Про те, як жити в суспільстві, де кожна людина має травму війни, як ставитись до людей з інвалідністю з гідністю та який унікальний досвід принесуть ветерани в суспільство, розповіла Ольга Руднєва – співзасновниця та СЕО центру протезування та реабілітації Superhumans Center.

Зустріч організував ПриватБанк спільно з Mastercard в межах проєкту нетворкінгу, який допомагає підприємцям сформувати візію майбутнього й обрати правильний шлях для розвитку. "ЕП" зібрала головні тези з виступу спікерки.

Повоєнна Україна – країна людей з інвалідністю

Люди старшого віку, які пам’ятають попередню війну, часто казали, що війна – це дуже складно, але найскладніший час – повоєнні роки. На вулицях багато людей з інвалідністю, і, найстрашніше, – мало чоловіків. Але чи таку країну ми хочемо бачити після війни? Україну, де багато людей з інвалідністю, жертв війни? Чи країну людей з крутими протезами, які вільно розповідають свої історії? Якщо замість жертв війни будуть люди, які попри досвід війни знайшли себе в цивільному житті та підкорюють нові вершини, це буде інша траєкторія розвитку суспільства. Саме таку Україну ми хочемо бачити.

Ідея створення Superhumans Center виникла у мого партнера Андрія Ставніцера у квітні 2022 року – тоді ми були в Польщі, займались доставкою гуманітарної допомоги в Україну. На певному етапі ми зрозуміли, що маємо працювати сьогодні на завтра, і тоді ми вирішили зайнятися створенням центру протезування.

З часом ми зрозуміли, що дати людині протез – недостатньо. 60% людей ними не користуються, бо не вміють або не готові до змін в своєму тілі. Ми додали психологічну послугу, а потім – послугу реабілітації. Тож зараз в Superhumans Center ми психологічно готуємо людей до змін в тілі і вчимо цим користуватись. Але якщо людина має протез, та не має приводу виходити з дому, вона його не вдягатиме. Таким людям треба допомогти в пошуку стимулів, тому ми додали послугу соціальної реінтеграції.

Ми допомагаємо нашим пацієнтам знайти нові ролі в житті. Більшість людей з досвідом війни не зможуть повернутися на попередні робочі місця. Причини різні. Наприклад, відсутність сенсу: після військової справи людина не бачить сенсу далі "перекладати папірці". Деякі просто психологічно не зможуть виконувати роботу, яку робили раніше.

Після війни ми будемо країною людей з інвалідністю, подобається нам це чи ні. Інвалідність – це наслідок травми. Травма може людину зламати або зробити сильнішою. Мета реабілітації в Superhumans Center – щоб людина вийшла від нас з кращими показниками, аніж мала до травми. Саме кращими! Через усвідомлення досвіду людина має стати сильнішою. І вже є багато людей, які роблять те, що не робили до травми.

Бар’єри – це проблема не лише для людей з інвалідністю

Люди не відчувають інвалідності, коли не стикаються з бар’єрами, коли можуть потрапити туди, куди хочуть. Вони відчувають інвалідність, коли бачать сходинки, і хтось пропонує заносити їх на руках. Доступний простір – той, в який людина може зайти без сторонньої допомоги, коли людина може сходити без перешкод у вбиральню.

Бар’єри – це проблема не лише для людей з інвалідністю. 80% нашого населення в той чи інший період часу є маломобільними. Жінки, які мають дитину у візочку, люди похилого віку, – це теж маломобільні групи населення. А у похилому віці доступний простір буде важливий кожному.

На кінець війни в Україні буде кілька мільйонів громадян з досвідом війни. І треба усвідомити: всі ці люди матимуть ту чи іншу травму, а отже, потребуватимуть реабілітації. Навіть за відсутності поранень (що майже неможливо), вони спали в холоді в окопах, погано харчуватися, носили 30-кілограмове навантаження. Вони потребуватимуть реабілітації, тому потрібна повна перебудова системи охорони здоров’я і середовища, в якому ми живемо.

Пацієнти реабілітаційних центрів з нами будуть постійно, вони будуть приходити і за два роки, і за десять. Протезування – це не апендицит, який можна видалити без наслідків. Люди набирають чи зменшують вагу, змінюють побажання, отримують механічні пошкодження протезу. Відповідно, вони потребуватимуть обслуговування протезу.

Невидимі травми війни: які психологічні проблеми матимуть цивільні громадяни

Травму війни матимуть не лише військові, а всі українці, зокрема й ті, що виїхали за кордон. І цей факт необхідно прийняти. Кожна третя людина, яка перебувала на війні чи в прифронтових територіях, має проблеми зі слухом. Разом з ПриватБанком Superhumans Center підтримує послугу відновлення слуху у осіб, постраждалих внаслідок війни.

Ми звикли уявляти, що моральні травми військових зумовлені необхідністю вбивати окупантів, але насправді це не так – вони виконували свої обов’язки і робили це свідомо. Найбільша травма для наших пацієнтів пов’язана з необхідністю визначитись, кого рятувати першочергово, а кого лишати без допомоги. І вони з цим вибором мусять жити.

Моральна травма з’являється у цивільних людей, коли вони роблять щось, що суперечить їхнім цінностям та уявленням про світ. Вимушені переселенці сваритимуть себе через те, що вони не в Україні, а люди, які залишились, – через те, що не виїхали і не забезпечили безпеку дітям. Поширеною є травма свідка – коли людина бачить щось, що не добре в її системі цінностей, але радіє цьому. Наприклад, мертвим окупантам в телеграмі.

Розповсюдженою є травма втрати. Вона з’являється навіть тоді, коли нам здається, що ми нічого не втратили, – будинок неушкоджений, а родичі чи знайомі не загинули і не постраждали. Але це хибне уявлення: 24 лютого 2022 року ми раптом втратили нормальне життя. І це шалена травма, необхідність рішень, які ти не мав приймати – що робити, куди їхати тощо.

Ми всі маємо травми війни. Не кожна з них проявляється тут і зараз. Але якщо вона не пропрацьована належним чином, наслідки травми може викликати тригер будь-коли.

Як спілкуватись травмованим людям

Якщо з людиною, яка має видиму травму, себе поводити легше, адже ми одразу налаштовуємось на відповідне спілкування, то з людьми, які мають невидимі травми – значно складніше. Ми ніколи не знаємо, з якою людиною стикаємось, через що вона пройшла, і це треба завжди мати на увазі. Така комунікація двох травмованих людей, які не розуміють травму іншого, – це та реальність, з якою ми житимемо після війни.

Всі ми порівнюємо, а відтак знецінюємо свої травми. Ніби у тих, хто був на війні, травма сильніша, а ті, хто перебував за кордоном, – взагалі не травмовані. Треба пам’ятати, що усі люди різні, мають різний досвід і заходять у травму в різні моменти. Отже, всі переживають ці травми по-різному.

Найскладніше працювати з внутрішньо переміщеними особами, які мають психологічні травми. У деяких з них зруйноване все життя – їм нема куди повертатися, а дехто з них взагалі не бачить сенсу в житті. Ми в Superhumans Center вирішуємо цю проблему так: усі співробітники мають базове розуміння психологічної підтримки і повинні говорити з пацієнтами, якщо до них звертаються. Напевно, це має бути правилом у кожному колективі. Потрібно розвивати не скрипти, а емпатію.

Це має бути повністю переписаний соціальний договір. Реагувати на людей з інвалідністю треба нормально – так само, як і на інших людей. Якщо хочете поговорити – подякуйте за службу, але не треба банальних "Видужуйте!" чи "Тримайтесь!". І точно не треба бігти і допомагати людям з інвалідністю – це можна робити лише тоді, коли вони просять.

Як підготувати колектив

Після війни усім нам слід бути готовим до несподіваних реакцій від людей, які нам здаються цілком нормальними. Якщо людина має психологічну травму, будь-що та будь-хто для неї може стати тригером і викликати різку реакцію. Відповідно, до цього треба підготувати і колектив.

Ми в Superhumans Center відмовились від кількох речей, які можуть стати тригером, – від рухливого відеоконтенту, яскравих кольорів, сушарок для рук. Також ми обладнали центр тримачами для милиць – аби уникнути гучних раптових звуків. Такий звук може викликати різкі дії з боку ветеранів – ці люди були заточені на таку реакцію. Вони були в ситуації, де будь-який гучний звук міг стати для них останнім, відповідно, така в них захисна реакція.

Усім нам треба адаптувати поведінку в суспільстві до нових реалій – при спілкуванні зважати, що і ми, і наш співрозмовник можуть мати травму війни. Конфлікт може виникнути на рівному місці, і ніхто не зможе пояснити, що відбулось. Отже, ми маємо навчитись вирішувати ці конфлікти, а ще краще – запобігати їм.

Що робити, якщо співрозмовник втрачає контроль? Є дуже прості поради з фільмів – подихати в паперовий пакетик, випити склянку води, накинути ковдру. Це дійсно допомагає під час стресу. Точно не можна починати розбиратись і посилювати конфлікт.

Ми усім радимо брати ветеранів на роботу. Вони дуже ефективні з боку виконання поставлених завдань – це те, в чому вони чудово натреновані. Також у них дуже розвинена стресостійкість, ветерани класно виходять із кризових ситуацій. Вони розуміють, що таке командна робота. Команди, що поповнюються ветеранами, стають кращими та гнучкішими. Це ж стосується і переміщених осіб – вони мають інший досвід та підходи.

Беручи на роботу ветеранів, організаціям слід усувати не лише фізичні бар’єри, а й психологічні. По-перше, це треба проговорити з командою, підготувати її. По-друге, треба дати команді певну місійність, глибокий сенс. І це першочергове завдання керівника. Команда – це різні люди, але усі мають розуміти, що вони роблять в контексті часу.

Інклюзивність – це про гідне ставлення до кожного

Ми маємо вже зараз готуватись до життя в дуже непростому та різному суспільстві. Це не про різні мови чи різні травми, це – про різний досвід. Хтось мешкав на прифронтовій території, хтось перебував за кордоном, інші втратили рідних та домівки. В межах цього досвіду ми маємо навчитися спілкуватися.

Головне – ніхто не може і не має права порівнювати травми людей. Треба пам’ятати, що кожен має певну травму, невідомо, через що пройшла людина і який досвід має. Тому слід з кожною людиною спілкуватись так, ніби вона має травму. Це звучить зневажливо, але це насправді саме про повагу.

Наше завдання – зробити країну доступною, забезпечити доступне пересування для маломобільних людей. Це буде найбільший виклик у найближчі роки. Хлопці і дівчата боролися за те, щоб жити в комфортному громадському просторі, а не в старих напівзруйнованих пострадянських приміщеннях.

Ветерани та постраждалі від війни готові долати перешкоди, вони хочуть не особливих умов, а гідного ставлення та поваги. Вони не мають доводити, що мають інвалідність, а тим паче – показувати протез.

Якщо ми почнемо зважати на ці фактори, то зможемо змінити Україну на краще.