Город молодежи, науки и IT. Удалось ли россиянам сломать экономику Харькова сотнями УАБов?
Майдан Свободи – одна з найвідоміших локацій Харкова. Він широкий та просторий, у синхрон з архітектурою міста. Гучний, адже обабіч розташовані корпуси першого і найбільшого місцевого університету імені Василя Каразіна, який відіграв визначальну роль у розвитку Харкова.
З іншого боку площі – легендарний Будинок державної промисловості або Держпром, своєрідний символ міста, зведений із залізобетону у 20-ті роки минулого століття. Грандіозна архітектура та студентський гамір – це те, без чого неможливо було уявити Майдан Свободи.
Нині опівдні звичного буднього дня на центральній площі Харкова майже немає людей. Нею лише час від часу проїжджають поодинокі автомобілі та майже порожній громадський транспорт.
Довкола Харкова існувало чимало кліше: місто, куди щороку приїздять тисячі першокурсників, де бурхливо розвиваються ІТ і торгівля, місто потужної музичної сцени, культурних проривів та унікальної архітектури. І куди ж без квадратної піци та деревʼяних лавок.
З 2022 року Харків став містом, яке безперервно зазнає ворожих обстрілів. Столиця Слобожанщини потерпала від російських артилерійських обстрілів, ракетних атак, а зараз мало не щодня чує вибухи керованих авіабомб (КАБ). Одна з таких упала на Майдані Свободи наступного дня після того, як журналісти ЕП поїхали з міста. Бомба укотре пошкодила будівлі університету та Держпрому.
Атмосфера в Харкові викликає асоціації з періодом локдауну 2020-го: вулиці здаються порожніми, життя завмерло. Однак забиті вікна, зруйновані дахи багатоповерхівок і понівечені історичні будівлі в центрі міста швидко повертають до суворої реальності війни.
"Не одразу розумієш, що не так з містом. Лише потім приходить усвідомлення, що воно стало не таким різнокольоровим, яким було. Сіре, чорне. Немає усміхнених облич. Докорінно змінився демографічний стан. Оболонка та ж, але саме місто вже інше", – ділиться директор групи компаній "Фактор" Сергій Політучий.
Однак харків’яни гуртуються, допомагають один одному, запускають проєкти, відкривають бізнеси, а університети "переїжджають" під землю і продовжують навчати студентів. "Харків має знайти нову ідентичність. Він уже не місто заводів, бізнесу та студентів", – каже журналіст місцевого видання "Накипіло" та парамедик Віктор Пічугін.
ЕП провела кілька днів у цьому місті в пошуку відповіді на запитання, якою є його нова ідентичність.
Епіцентр лівобережжя
До початку 19-го століття Харків мало чим відрізнявся від тогочасних міст регіону. Поворотним моментом у його історії стало відкриття у 1805 році одного з перших університетів у Східній Європі. Заснований за ініціативи просвітника Василя Каразіна, він дав поштовх перетворенню міста на великий науковий, культурний, а згодом і промисловий центр.
"До відкриття університету Харків був невеликим містечком слобідських козацьких полків, який нічим не відрізнявся від Чугуєва або Ізюма. З появою високоосвічених кадрів місто почало розвиватися, стаючи привабливішим для життя", – каже проректор з науково-педагогічної роботи Харківського національного університету (ХНУ) імені В. Н. Каразіна Олександр Головко.
На початку 20-го століття місто гостро відчуло нестабільність тих часів: з 1917 по 1919 рік влада в Харкові змінювалася шість разів. Зрештою, більшовики не змогли закріпитися в Києві і вирішили зробити в Харкові столицю радянської України. До цього статусу місто "не дотягувало", тож у ньому розгорнули будівництво відомчих будівель, у ході якого з’явилася знакова споруда в конструктивістському стилі – Держпром.
Влада вороже ставилася до тогочасних університетів, остерігаючись дореволюційних буржуазних знань, які для нової радянської людини були "шкідливими". Як наслідок, у 1920 році Харківський університет закрили рішенням Народного комісаріату просвіти УРСР, а на його базі працювали різні освітні установи, що не раз реорганізовувалися, допоки університет не відновили в 1933 році.
Так Харків став освітнім хабом, який забезпечував навчання значної частини українців. Він був епіцентром інженерної освіти, тож основою економіки міста стали машинобудування, космічна та авіаційна галузі.
Університети за правилами бізнесу: як зміниться вища освіта
З відновленням незалежності Харків залишався магнітом для більшості абітурієнтів з лівого берега Дніпра. Найбільше їх приїжджало з Харківської, Полтавської та Сумської областей. Їхали з усієї країни.
"Ми із сестрою сильно хворіли в Дніпрі. Роза вітрів гнала на нас весь бруд і сморід з підприємств міста. Часті застуди змусили сім’ю задуматися про переїзд. Мама запропонувала Донецьк, але я відповів, що там ще гірша ситуація з повітрям. Запропонував Харків – місто без великих брудних виробництв і з багатьма університетами, що було важливо для мого вступу.
Продали квартиру в Дніпрі, мама поїхала до Харкова оглянути місто. Їй сподобався район Північна Салтівка, вона придбала житло, ми переїхали", – згадує засновник ІТ-компанії CHM Software Дмитро Агапов.
"Харків – це студенти, які обганяють тебе в метро"
На фасаді головного корпусу ХНУ великими літерами гордовито написано "Університет". Викладачі та студенти жартують, що загальна назва підкреслює: у Харкові є лише один університет, хоча їх там понад два десятки. До великої війни в місті навчалися 300 тис. студентів. Розмаїття молоді з різних регіонів та держав ставало рушійною силою для розвитку культури, дозвілля та креативних сфер економіки.
"Харків асоціювався з рухом. Це студенти, які тебе обганяли в метро. Виходиш з ними із станції метро, вони біжать у супермаркет, а потім розходяться по гуртожитках. Завжди перебуваєш у такому русі сміху, "підколів", яскравих людей", – із сумом пригадує головна редакторка видання "Накипіло" Олена Лептуга.
Теперішні порожні коридори харківських університетів викликають відчуття несправедливості. Там, де десятиліттями вирувало студентське життя, тепер панує тиша, а відлуння слів, сказаних в одному кінці довжелезного коридору з авдиторіями, чутно в іншому.
За словами в. о. ректора Харківського національного університету радіоелектроніки (ХНУРЕ) Ігоря Рубана, із приблизно 9 тис. студентів університету в місті постійно перебуває не більше третини.
Ця цифра коливається: тільки-но погіршується безпекова ситуація, частина з них виїжджає. Стає трохи спокійніше – повертаються. Це ж підтверджує і Головко з ХНУ, де навчаються понад 20 тис. студентів.
Тимчасові міграції стали нормою. Після деокупації Харківщини багато містян повернулися, а з початком терору КАБами люди знову почали виїжджати. Хтось їде за місто на кілька днів, коли відбуваються обстріли, а потім повертається. "Люди, які залишилися, навряд чи виїдуть назавжди, навіть якщо буде чергова хвиля переживань через наступ чи оточення. Думаю, люди вже звикли до щоденної загрози", – каже Пічугін.
Зараз у Харкові проживають близько 1,4 млн осіб – стільки ж, скільки до 2022 року. Пів мільйона харків’ян покинули місто, на їх місця приїхали внутрішньо переміщені особи з прифронтових територій. Неозброєним оком видно відсутність студентів.
На вході до ХНУ – не потік студентів, а охоронець та банер з повідомленням, що близько 25% інфраструктури університету зруйновано. Найбільшою трагедією стало влучання авіабомби в будівлю економічного факультету 2 березня 2022 року, внаслідок чого корпус був частково знищений.
З 24 державних закладів вищої освіти Харківщини лише один не постраждав від російських атак. Серед найбільш зруйнованих – університети Повітряних сил, Внутрішніх справ та Каразінський.
Саме тому дедалі більше абітурієнтів обирають навчальні заклади в більш безпечних регіонах. За словами Рубана з ХНУРЕ, у 2022 році набір зменшився на 5% порівняно з 2021 роком, у 2023-му – ще на 10%, а цього року – на 15%. Каразінський університет лише у 2024 році за цим показником вийшов на рівень 2021 року.
Боротьба за студентів ведеться з двох боків: бізнесу конче потрібні освічені працівники, а вишам – учні. На поверхах університетів повсякчас зустрічаються логотипи найбільших ІТ-компаній країни і не лише їхні. Відкриваються спільні освітні програми, запускається дуальне навчання з профільними компаніями.
Шукаємо технаря. Чи може освіта перейти на воєнні рейки?
Підліт ракети С-300 до Харкова триває менше 90 секунд, тому проводити заняття в наземній частині університетів небезпечно. Приватний сектор допомагає їм облаштовувати укриття і надає техніку.
У ХНУ та ХНУРЕ діють безпечні підземні простори, які можуть приймати одночасно лише 150-200 студентів. Ця інфраструктура дозволяє організовувати змішаний формат навчання, поєднуючи онлайн-лекції з офлайн-заняттями. Для розширення можливостей необхідно створювати університет під землею.
Комусь з цим допоміг радянський спадок. Під Каразінським університетом проходить мережа підземних коридорів, де крім авдиторій є навіть спортзал. ХНУРЕ облаштував укриття в справжньому ядерному бункері з важкими металевими дверима і системою вентиляції на випадок вибуху.
"Понад половину опитаних ЕП першокурсників прагнуть відвідувати пари в університеті. Докладаємо максимум зусиль, щоб залучити якомога більше студентів до офлайн-навчання", – розповідає Рубан.
Індустрія, що переросла місто
Розвиток ІТ-індустрії в місті був закономірним та органічним. Якщо раніше з талановитих математиків і фізиків готували інженерів для радянської промисловості, то тепер вони ставали айтівцями, які закладали основи індустрії.
"Чому ІТ розвивалися в Харкові? Тут завжди було багато молоді із сильними знаннями математики. Подивіться на перших засновників харківських ІТ-компаній, яким зараз близько 50 років. Навіть наступне покоління – це олімпіадники та стипендіати", – пояснює виконавча директорка Kharkiv IT Cluster Ольга Шаповал.
Один із таких прикладів – засновник і CEO AltexSoft Олександр Медовой, чий шлях в ІТ почався в 16 років. До того були навчання в одному з найкращих фізико-математичних ліцеїв країни та ХНУРЕ. "Я виріс у сім’ї інженерів – класична історія для Харкова. У 90-х роках батько привів мене до ліцею №27, де більшість учнів змагалися на обласних олімпіадах, а десяток – на міжнародних", – згадує він.
В останні роки перед великою війною технологічний бізнес у місті швидко зростав. Потреба в кадрах була настільки великою, що навіть місцева університетська база не могла впоратися з попитом ІТ-компаній.
За словами Шаповал, у лютому 2022 року в Харкові активно працювали 511 ІТ-компаній, які залучали 50-55 тис. фахівців. З 2019 року кількість ІТ-спеціалістів зросла на 29%, а обсяг галузі до кінця 2021 року зріс на 53% і сягнув позначки майже 1,5 млрд дол.
Підвищення податків, падіння продажів, мобілізація та пошук роботи. Інтервʼю керівниці асоціації IT Ukraine
2021-й став найуспішнішим роком для CHM Software – виробника рішень для автоматизації магазинів і систем самообслуговування. До великої війни компанія мала близько 250 клієнтів, переважна більшість з яких – з Харкова. Плани на 2022 рік передбачали збільшення штату з 80 до 200 осіб, але все змінила війна.
"ІТ-сектор міста пережив кілька хвиль міграції – від’їздів і повернень фахівців. Зараз тут працюють 23-24 тисячі айтівців, що становить половину довоєнної кількості", – розповідає Шаповал.
Щоб зберегти довіру клієнтів, компанії диверсифікували діяльність, розподіливши команди в Україні та за кордоном. "Замовникам важливо бути впевненими, що офіс української компанії не стане ціллю ракетного удару. Для Харкова це питання особливо гостре – тут працівники змушені переривати робочі дзвінки не через сигнал повітряної тривоги, а через звуки реальних вибухів", – зазначає Медовой з AltexSoft.
Для CHM Software, яка орієнтувалася на Харків як на основний ринок, велика війна стала поштовхом для експансії. Коли у 2022 році більшість клієнтів компанії припинили діяльність, команда вийшла на ринок Литви і веде перемовини щодо Молдови й Казахстану.
Поширена практика, коли компанія чи ФОП залишаються на харківській реєстрації, аби фінансово підтримувати місто, хоча фізично давно релокувалися. Тож не дивно, що ІТ досі залишається найбільшим донором місцевого бюджету. За даними Державної податкової служби, комп’ютерні технології цьогоріч принесли Харкову понад 13% податкових надходжень. Так було і торік, і позаторік.
Бізнес, який об’єднує громаду
У харківських реаліях заклади харчування виконують більшу роль, ніж просто бізнес. Вони об’єднують людей і допомагають громаді. До того ж ритейл і заклади харчування – друга найбільша категорія платників податків у місті. За даними Poster, з початку року їх відвідуваність зросла на 10% порівняно з 2023-м, проте почала падати з травня, коли на місто полетіли перші російські КАБи. Ці цифри все одно далекі від довоєнних.
Дмитро Кабанець – засновник мережі кав’ярень Makers. Крім Харкова, має точку в Ізюмі, яка відкрилася влітку, і донедавна була в Куп’янську. З ним зустрічаємося в одній з місцевих локацій мережі. Ще донедавна тут замість вікон була фанера: у січні в будинок, де розташований заклад, влучила російська ракета.
Харків 24. Як місто-мільйонник живе і працює під щоденними ударами росіян
"Ми живемо поруч і я зрозумів, що щось трапилося. З телефону побачив, як спрацювали датчики руху, а камери показали, що немає вікон. Написав у робочий чат, що в нас винесло вікна. Пройшло пів години як ми зачинилися, усі поїхали додому. Я не просив їх, але команда повернулася", – переповідає він.
На вулиці був мороз. Дмитро з командою почали готувати каву та їжу для волонтерів і рятувальників. На той момент, каже він, знайти чим закрити вікна було неможливо, а 80% периметру закладу – відкритий простір, крізь який дме вітер.
"У мене був друг. Він загинув. Я допомагав йому і його побратимам і вже його побратим став моїм другом. Він каже: "У мене в технічному взводі лежать OSB-плити". Приїжджає технічний взвод військових, які до шостої ранку зашивають мені в кав'ярні вікна. Зазвичай ми їм допомагаємо, а тут вони допомагають нам. Я був шокований, але дуже вдячний. Наступного дня багато людей прийшли нас підтримати", – розповідає він.
View this post on Instagram
Цьогоріч кав’ярня Makers відкрилася ще й в Ізюмі. "Ми зайшли в порожнє приміщення, а через два дні вийшли з бару: усе пофарбоване, є світло. Так і відкрилися. Це був соціальний проєкт, прибуток ми передавали "Хаб вокзалу". Ми хотіли підтримати людей, показати, що ми прийшли в Ізюм", – пригадує він.
Кабанець не покидав місто від початку великої війни. Тоді з дружиною та двомісячною донькою вони вирішили залишатися в Харкові. "Це було важке рішення. Зараз доньці майже три роки. Війна забрала в нас час, він летить дуже швидко, швидше, ніж раніше. Можливо, те, що в нас збираються люди, що нам хтось допомагає, я сприймаю як певну винагороду за те, що колись ухвалив це важке рішення", – каже бізнесмен.
Ще один приклад місця, яке згуртовує, – ресторан української кухні "Трипіччя", який відкрили влітку 2022 року. Його засновник Микита Вірченко з перших днів великої війни почав волонтерити: готував їжу для військових. Кухня розташовувалася в зоопарку, де за день годували батальйон.
Через кілька місяців кухня вимушено зачинилася і незабаром народилося "Трипіччя" – стихійний ресторан української кухні. "Я зачиню ресторан за першої можливості зробити волонтерське виробництво для військових", – каже він і додає, що спілкується з цього приводу з харківською бригадою "Хартія".
Коли у 2022 році деокупували частину Харківщини, "Трипіччя" (як і Makers та ще сім закладів) почало продавати нестандартний товар – кукурудзу. Це був перший урожай, який фермери зібрали після звільнення. Із збутом продукції фермерам було важко, тому місцеві заклади об’єдналися, аби допомогти їм знайти покупців. Так у кав’ярнях та ресторанах з’явилася кукурудза, виручка від продажу якої йшла фермерам.
View this post on Instagram
"Харків'яни, які залишилися в місті, – це суперактивна меншість, яка працює тут, зокрема, щоб допомагати Силам оборони. Людей, які роблять своє маленьке "щось", доволі багато: від обслуговування автомобілів військових до умовного збирання безпілотників. Харківські ініціативи і навіть бізнеси схожі на шкіру: частина зникає, відмирає, але на її місці одразу з'являється щось нове", – каже Віктор з "Накипіло".
Схоже, саме тому місто продовжує жити. Заклади стають майданчиками для зустрічі людей, що розвивають Харків. Волонтерство стало невід’ємною частиною роботи бізнесу та медіа.
Наприклад, частина працівників "Накипіло" стала парамедиками, аби допомагати рятувальникам, а приміщення редакції, розташоване на цокольному поверсі, стає осередком для інших журналістів.
"Харків зараз у режимі енергозбереження, готовий розквітнути, коли настане час"
Досі можна зустріти слоган про "залізобетонний Харків", який набув популярності у 2022 році і знаходив свій відгук у містян, гуртуючи людей. На думку Пічугіна, зараз Харків злий і дуже втомлений. Люди гуртуються довкола тези, що "нас звідси не виженуть, бо ми дамо відсіч".
Цей матеріал починався із запитання про нову ідентичність Харкова, але чітку відповідь на нього дати складно. Можливо, частково Харків залишається таким, яким був до великої війни. Університети продовжують приймати тисячі студентів, квитки на вистави театру "Нафта" розкуповують задовго до дня події, айтівці відкривають компанії, місцеві редакції активно працюють та розширюються, з’являються нові заклади.
З іншого боку, він уже ніколи не буде таким, яким був раніше. "Харків став містом патологічних фаталістів, які усвідомлюють, що в будь-який момент дня і ночі можуть прилетіти КАБ чи ракета, як воно прилетіло на нашу друкарню, і може закінчитися життя", – каже директор "Фактора" Політучий.
Архітектор Олег Дроздов: Київ розвивається завдяки "пожиранню" сходу і півночі
Втома – це щось, що так чи інакше відчувається в кожній розмові в місті. Як каже Кабанець з Makers, Харків ніби працює в економному режимі і зберігає свою енергію, щоб, коли прийде час, розквітнути знову. Щоб зрозуміти його природу, не вистачить і десятиліття, але щоб відчути його норов – досить кількох днів. Велика війна показала, що для харків’ян місто – це значно більше, ніж парки, лавочки та охайні вулиці.
Попри зруйновані будинки, постійні обстріли та нескінченний стрес багато містян залишилося. Харків – це частина їхньої ідентичності, частина їх самих. На запитання про джерело їхньої сили та оптимізм найчастіше відповідають: "Тому що я харків’янин". Ця впертість врятувала місто у 2014 році і продовжує рятувати зараз.
Залишатися в місті, продовжуючи працювати, розвиватися і творити. Це те, що заслуговує поваги, що вселяє віру в людей, які, попри постійні обстріли, готові виконувати свою роботу.
Тому що це їхні парки, їхні вулички та лавки, їхні університети, їхня молодість та перше кохання.
Тому що це їхнє місто. Це їхній Харків.
Це наш Харків.