Веерные отключения света в 90-х: как это было в сравнении с настоящим
Після розпаду Радянського союзу Україна отримала в спадок один з найсильніших та найрозвиненіших у світі енергетичних комплексів. Генеруючі потужності вітчизняних атомних, теплових та гідроелектростанцій тоді перевищували 55 ГВт, а споживання становило близько 30-35 ГВт.
У ті часи українські енергетики могли спроєктувати, побудувати, змонтувати, налагодити та ввести в експлуатацію будь-який за потужністю та складністю енергетичний об'єкт, у тому числі – атомну електростанцію.
На жаль, тодішнє керівництво країни, як і всі наступні, не спромоглося ні осмислити, ні розпорядитися таким надбанням.
Як результат з року в рік українська енергетика невпинно деградувала, що поступово призвело до масштабної боргової кризи, страйків спочатку шахтарів, а згодом атомників і, як наслідок, до віялових відключень споживачів в усій країні.
ЕП пропонує згадати, що Україна отримала в спадок від Радянського союзу та як наприкінці 90-х років, коли не було жодних обстрілів та руйнувань інфраструктури, опинилася на межі енергетичної катастрофи.
Під час підготовки матеріалу ЕП поспілкувалася з кількома безпосередніми свідками та учасниками тих подій, серед яких – колишній міністр палива та енергетики України, ексголова "Київенерго" Іван Плачков.
Шлях до кризи
Одразу після проголошення Незалежності ситуація в українській економіці почала погіршуватися, а згодом – переросла у всеосяжну економічну кризу. Падало виробництво промислової продукції, зростав зовнішній борг, скорочувався випуск товарів, а у 1993 році рівень інфляції в Україні став найвищим у світі.
Згодом почали занепадати галузі економіки. Спершу – сільське господарство, потім – майже вся хімічна промисловість, машинобудування, легка промисловість. Заводи майже нічого не виробляли, оборотних коштів не було, накопичилися величезні борги за електроенергію.
Верховна Рада та уряд, у яких переважали комуністи і соціалісти, не наважувалися відключати ці об'єкти від електроенергії, що спровокувало ще більше нарощування боргів та, відповідно, поглиблення кризи.
У підсумку енергетичний сектор втратив можливість виробляти необхідну кількість електроенергії через брак коштів на придбання палива для АЕС і ТЕС.
У радянські часи керівника ТЕС могли звільнити з роботи, якщо запасів вугілля вистачало на менш ніж 45 днів роботи. У 1998 році запасів могло лишатися на пʼять днів, а нормальною тогочасною практикою була робота станцій "з коліс".
Почалися страйки шахтарів. Працівникам атомних електростанцій спочатку затримували, а потім перестали платити зарплати. "Пам’ятаю, мене призначили міністром, а на Хрещатику в білих халатах "бастують" працівники атомних станцій. Вимагають зарплату. Був повний хаос", – пригадує Плачков.
Ситуацію довели до того, що енергетика в середині 90-х років стала однією з найбідніших галузей країни, а на електростанціях були лише критично необхідні запаси палива. Це не могло не призвести до серйозних наслідків.
Коли і для чого придумали віялові відключення
Пік енергетичної кризи припав на опалювальні сезони 1997-2000 років. Ті події енергетики називали найважчими періодами роботи після 26 квітня 1986 року, коли сталася чорнобильська аварія. Проблема була не в тривалості відключень світла, а в порушенні графіка частоти роботи енергосистеми. Про що йде мова?
Для її безпечної роботи диспетчери повинні підтримувати частоту 50 Гц. Така частота є показником "здоров’я" енергосистеми, як частота скорочення серця людини. Якщо цей показник нижчий, то це свідчить про дисбаланс між генерацією та споживанням, тобто станції не можуть виробити необхідний обсяг електрики.
Наприкінці 90-х років графік частоти енергосистеми нагадував напад тахікардії: узимку 1998-2000 років система не раз працювала на частоті 49,3-49,2 Гц.
"Ми купили 500 частотомірів і роздали їх усім головам місцевих адміністрацій. Вони знали: якщо частота 49,3 Гц, уже йдуть графіки аварійних відключень (ГАВ) і працює автоматичне частотне розвантаження (АЧР) – вимкнення частини споживачів, тому вони повинні вимикати все, що можливо", – розповідає Плачков.
Падіння на ще дві-три десяті герца до критично низької частоти 49 Гц могло призвести до колапсу і тимчасової втрати більшої частини генерації. Схеми відновлення системи були, але це могло затягнутися на тривалий термін.
Щоб підтримати безпечну роботу енергосистеми, необхідно було постійно підтримувати баланс між споживанням та виробництвом електроенергії. За умови, коли внутрішніх та зовнішніх джерел генерації для покриття дефіциту було недостатньо, диспетчери мусили вимикати споживачів.
"Графіків відключень для населення не було – застосовувалися ГАВ та АЧР і вимикали одних і тих же великих споживачів. Лише в 1999 році ми розробили графіки, які тоді називалися віяловими відключеннями, і почали їх застосовувати для підтримки балансу в енергосистемі та уникнення аварій", – пригадує Плачков.
Щоправда, наприкінці 90-х відключення не були такими масштабними і тривалими, як восени та взимку 2022-2023 років та влітку 2024-го. Найгіршим сценарієм тоді вважалася ситуація, за якої світло вимикали на дві-чотири години.
Навіть за відсутності терористичних атак вимкнення були єдиним дієвим способом балансування роботи енергосистеми та її збереження.
Як здолали кризу та припинили вимкнення
Ключовою причиною кризи 1990-х років були тотальні неплатежі за електрику. Рівень розрахунків на енергоринку тоді не перевищував 10%.
У взаєморозрахунках часто діяли бартерні схеми: підприємці постачали на станції паливо, а як оплату за нього забирали дешеву електроенергію.
Дещо виправити ситуацію з розрахунками вдалося лише після заборони бартерних схем і їх заміни грошовими платежами.
Ці зміни дозволили електростанціям купувати паливо і збільшувати генерацію. Ситуація покращувалася, повноцінно запрацювала промисловість і взимку 2000-2001 років українці забули про віялові відключення.
Очевидно, що нинішня ситуація має мало спільного з тогочасною. Однак це дає розуміння, що навіть у набагато менш складних ситуаціях енергетика може опинитися на межі колапсу. Щоб його уникнути та зберегти "здоров’я" енергосистеми, інколи необхідно вдаватися до складних та непопулярних рішень, одне з яких – вимушені вимкнення споживачів. Часом навіть дуже тривалі.