Цены на нефть. Стоит ли переживать из-за обострения в Персидском заливе
Починаючи з 2011 року, коли Близький Схід накрила хвиля революцій, які увійшли у західну історіографію під назвою "Арабська весна", регіон залишається нестабільним та конфліктогенним.
Хаос у вигляді громадянських війн, релігійних та етнічних конфліктів і тероризму сприймається у суспільстві вже як "статус-кво".
Саме тому ціни на нафту не стрибають після будь-якої регіональної події, навіть при тому, що на Близький Схід припадає близько 46% світових резервів нафти, а Саудівська Аравія, Ірак, ОАЕ та Кувейт входять у топ-7 світових експортерів "чорного золота".
Остання ескалація подій пов’язана із загостренням ірано-американських стосунків. Після атак на нафтові танкери у травні та у червні у Перській затоці, збиття американського дрона, заяв Ірану про можливу блокаду Ормузької протоки та ледь не бомбардування Тегерану Вашингтоном ціни на нафту повинні були б злетіти, але цього не сталося.
На 30 червня 2019 року ціна на нафту Brent становить 64 долари, що лише трохи більше ціни на початку лютого та навіть менше, ніж ціна на "чорне золото" у квітні, коли і натяку не було на ескалацію конфлікту у Перській затоці.
Навіть безпосередня атака на нафтові танкери яка сталась у травні, не призвела до різкого зростання цін.
Редактор відділу економіки Wall Street Journal у інтерв’ю FoxNews заявив, "якщо б така атака відбулася 10 років тому, ціни б просто взлетіли". Зараз ситуація інакша. Чому?
"Сланцева революція"
Сланцевою революцією називають період різкого збільшення видобування сланцевого газу у США за рахунок видобутку газу з покладів сланцевих порід. За період 2007-2014 року видобуток слацневого газу у Сполучених Штатах щороку збільшувався на 50%.
Сланцева революція дозволила Вашингтону вийти на перше місце серед країн-виробників нафти, обігнавши Саудівську Аравію та Російську Федерацію. Видобуток нафти у таких штатах як Техас, Каліфорнія, Аляска чи Північна Дакота допоможе ще довго зберігати такі позиці на ринку.
Незважаючи на те, що у російських ЗМІ сланцева революція зображується як справжня економічна бульбашка, енергетичні показники США б’ють всі рекорди: на 21 червня Вашингтон видобував 12,1 млн барелів нафти на день.
Утім сланцевий "туз у рукаві" дозволяє Штатам вміло грати на конфліктах
Так, один з нафтових танкерів, на який був здійснений напад в Ормузькій протоці, належить японській компанії. Раніше, коли альтернативних варіантів не було, Японії довелось би купувати дорогу нафту через загострення конфлікту, а зараз Токіо може легко звернутися до США, щоб збалансувати власний імпорт.
З нафтою завжди проблеми
З іншого боку, з нафтою на світових ринках зараз теж не все гаразд: політична криза у Венесуелі, країні з найбільшими нафтовими запасами у світі, громадянська війна у Лівії, революційна нестабільність у Алжирі, обмеження нафтового експорту Ірану через американські санкції — всі ці фактори не можуть бути перекреслені лише сланцевою революцією.
Звучить моторошно, але насправді все не так погано: доля Венесуели, на противагу суспільній думці, на ринку займає лише близько 0,9%, громадянська війна у Лівії триває з 2011 року, а нафтові санкції на Іран Сполучені Штати запровадили ще у травні 2018 року.
Щоправда, одна з причин полягає в іншому: уваги на ринках прикута до іншої проблеми, а саме до америко-китайської торгівельної війни.
Економічні протиріччя першої та другої економіки світу, одна з яких є найбільшим світовим імпортером "чорного золота", не можуть не хвилювати світову економіку.
Якщо вплив Венесуели можна ізолювати, то протиріччя двох гігантів, в умовах залучення більше ніж 60 країн світу до китайського інфраструктурного проекту "One Belt, One Road", можуть спричинити повторення світової економічної кризи 2008-2009 років.
До того ж, наразі експерти таких видань як Foreign Affairs, The Economist чи New York Times заявляють, що світ стоїть на порозі нової глобальної економічної кризи.
Іран блефує
Іран вже неодноразово заявляв, і після серпневого загострення ситуації в Ємені, і після введення санкцій щодо металургійного сектору, що може перекрити Ормузьку протоку.
Таким чином Іран міг б паралізувати світові поставки нафти: 20% світової торгівлі нафти припадає на вже згадану протоку. Звісно, тоді б ціни могли "пробити стелю", але ринки сумніваються, що це теоретично можливо.
По-перше, не тільки Іран контролює Ормузьку протоку, а й також ОАЕ та Оман, тому виставити військовий флот та бомбити всі кораблі було б навіть з тактичної точки зору неможливо на довгий період часу.
По-друге, закривши Ормузьку протоку Іран підписує собі, а можливо навіть і власному режиму смертний вирок: 5 флот США у Перській затоці, який дислокується у Бахрейні, одразу може почати атаку на кораблі Ісламської республіки. А Президент США Дональд Трамп міг би віддати наказ про бомбардування Ірану, або навіть ввести американський контингент на територію держави.
По-третє, перекрити Ормузьку протоку для Тегерану означає де-фато "перерізати гілку, на якій він сидить". Іран має треті у світі запаси нафти, десь 10% світових виявлених запасів, та до американських санкцій виробляв 4 млн барелів на добу, що робило Ісламську республіку четвертою у світі після США, РФ та Саудівську Аравію виробником "чорного золота". Зараз іранський експорт нафти помітно впав і становить десь 0,4-0,5 млн барелів на день.
Звісно нинішнього експорту нафти барелів на день не вистачає для того, щоб нівелювати вплив американських санкцій, але зараз Іран під санкціями може розігрувати сам факт їх наявності для підтримання відносин з Китаєм, РФ чи Європейським союзом.
Якщо б Тегеран вдався до таких радикальних дій, це б змусило всіх світових імпортерів нафти, у тому числі і Китай, об’єднатися проти Ірану.
До чого тут Україна?
Як вже було зазначено, безпосередній військовий конфлікт у Перській затоці означав би моментальне підвищення ціни на нафту на світових ринках. Крім цього, треба пам’ятати, що всі сировинні ринки пов’язані між собою, і зростання цін на нафту впливає на ціноутворення на ринках газу.
Україна як ніхто зацікавлена, щоб ціни на газ та нафту залишалися стабільними, інакше це може стати козирем у руках Російської Федерації.
Москві навіть не потрібно буде нарощувати видобуток чи порушувати домовленості, взяті на себе у рамках засідань ОПЕК. Зростання ціни на газ та нафту та паралізація Близького Сходу додали б Росії ще більше впливу на Європейський Союз, який безпосередньо залежить від імпорту ресурсів з Російської Федерації.
Рішення про повернення Росії до складу ПАРЄ тільки підтверджує це твердження. Крім цього, гостра потреба країн Євросоюзу у нафті та газі могла б ще більше погіршити українські позиції стосовно побудови "Північного Потоку-2", доля якого вважається вже майже вирішеною.
Україна також закупає "блакитне паливо" у країн-членів ЄС, тож зростання цін на газ на європейському ринку у перспективі привело б до перегляду тарифів на газ для населення.
А якщо припустити, що Катар — третій у світі експортер зрідженого природнього газу —долучиться до блоку Ірану у протистоянні з США, розпочавши "газовий шантаж" Європи, це ще більше штовхатиме ціни вгору.
Саме тому Україна зацікавлена у тому, щоб ціни залишалися сталими.
Віктор Карвацький, СЕО аналітичного центру Ad Astra