Запровадження ринкової системи потребує паралельного розширення ринкового саморегулювання економіки і звуження її урядового регулювання.

Це об'єктивна необхідність - витіснення адміністративних методів, які є суб'єктивними, неточними, помилковими, діють поза ринковими мотиваціями.

Замість них повинні діяти непрямі методи урядового регулювання економіки, що посилюють дію ринкової системи і доповнюють саморегулювальні механізми.

Країни, які перебували у полоні комуністичної ідеології та планово-адміністративної економіки, швидше або повільніше позбуваються централізованого командно-бюрократичного регулювання.

Такий шлях пройшли й розвинуті країни Сходу і Заходу.

У першій групі на початку 20 століття діяли авторитарні феодальні чи колоніальні режими - Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Таїланд, Малайзія, Сінгапур.

У другій групі країн у післявоєнний період почали використовуватися методи управління, запозичені у СРСР.

ФРН, Франція, Італія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Англія, вражені економічними "успіхами" Радянського союзу у передвоєнні та воєнні роки, запровадили планування економіки, націоналізацію, державне встановлення цін і обмінного курсу валюти, розподіл кредитних ресурсів між підприємствами.

На свідомість європейців також впливало поширення у 1930-1950-х роках ідей фабіанського соціалізму: поєднання приватної власності на засоби виробництва з централізованим державним плановим розподілом продукції та фінансів. Серед прибічників даної теорії був видатний економіст Д. Кейнс.

Таке політико-економічне запаморочення було недовгим у Західній Німеччині, де з 1953 року почалися ринкові реформи. У Франції та Італії запаморочення тривало до 1970-х років, у Фінляндії та Швеції - до 1992-1993 років. Японія почала зміни у 1949 році, Корея та інші "тигри" - у 1960-1970-х роках.

Можна виділити такі перетворення у системі державного управління цих країн.

По-перше, скасовувався будь-який адміністративний розподіл товарів і послуг, заохочувалися збільшення виробництва споживчих благ і конкуренція.

У Західній Німеччині ключовим елементом такого плану було переведення економічних акцентів з великого - на малий і середній бізнес.

Саме у цьому полягали реформи Людвіга Ерхарда, названі переходом до соціальної ринкової економіки. Більшість європейських країн пішли за Бонном, хоча деякі з них далі робили ставку на великі підприємства.

У Японії уряд підтримав конкуренцію, але відмовився від її розгортання у сільському господарстві, банківській справі, телекомунікаціях і торгівлі. Державна протекція цим галузям була запозичена у японців іншими країнами, крім Гонконгу і Сінгапуру. Малий бізнес знайшов підтримку всюди.

Чи здійснює Україна такі перетворення? Донедавна країна залишалася на їх початковій стадії, але зараз є серйозний відступ назад. Влада не поважає конкуренцію і підтримує монополії. Йде битва за монопольну ренту, а дрібний бізнес для держави - не просто зайвий тягар, а й політичний ворог.

По-друге, в європейських континентальних країнах у 1960-х роках почалося вивільнення ціноутворення з-під адміністративного тиску. Пізніше скасували інститут соціальних цін і бюджетне субсидування збиткових підприємств. Були запроваджені покарання підприємств за монополістичні зловживання.

У країнах південно-східної Азії розширили використання вільних цін у більшості галузей, крім енергетики, металургії, добувної промисловості. Зокрема, у Японії, Кореї і Тайвані державний контроль за цінами подекуди є і зараз.

В Україні бюрократичне встановлення цін, яке задовольняє інтереси монополістів-виробників продукції, є суттю чинного ціноутворення.

По-третє, була звужена сфера бюджетного перерозподілу фінансів економіки.

До початку реформ у ФРН і Франції вона перевищувала 50% ВВП. Зараз цей показник у західноєвропейських країнах становить 30-35% ВВП. Для досягнення цього були, перш за все, знижені податки на прибутки підприємств та окремих громадян. У Франції вони раніше досягали 60, у Швеції - 90%.

Особливістю фіскальних і податкових змін у Японії та в азійських "тигрів" стала мінімізація оподаткування. У Гонконгу та Сінгапурі податок на прибуток становить 3-5%, а співвідношення бюджету і національного доходу - 20-25%.

Україна на цьому тлі виглядає непривабливо: тут найвищі податки порівняно з країнами ЄС і надмірне вилучення бюджетом суспільних фінансів - 42-43% ВВП.

По-четверте, у Європі підприємства усіх форм власності були позбавлені бюджетних інвестицій та субсидій.

У Швеції бюджетне фінансування підприємств, включно з приватними, було більшим, ніж в СРСР. Після Другої світової війни шведи вирішили замінити свій достатньо ефективний капіталізм на так звану шведську модель соціалізму.

З цього часу кредити та інвестиції підприємствам почали надавати не банки чи інші ринкові агенти, а держбюджет. Гроші йшли не в новітні галузі, а в старі для запобігання банкрутства заводів і звільнення працівників.

Цікаво, що банки були завантажені кредитуванням сімей під житлове будівництво і купівлю товарів тривалого вжитку. Вклади населення були мінімальними, а борги кредитним установам - величезними. У підприємств - навпаки. Тобто банки штучно збільшували фонди людського споживання, а не виробництва.

Фото УП

Економічна модель Швеції відповідала моральним критеріям і уявленням більшості пересічних громадян про справедливий розподіл національного багатства між людьми, проте повністю суперечила законам ринкової системи.

Люди у Швеції не були зацікавлені у доходах від праці, адже доступ до благ давали банківські позички. Принциповим було і те, що перерозподіл суспільного капіталу призводив не до структурного руху й оновлення виробництва, а до консервації застарілих галузей та підприємств.

Так було до 1982 року, поки не вдарив грім: економіка потрапила у глибоку кризу з падінням виробництва, інфляцією цін, 15-відсотковим дефіцитом бюджету і 13-відсотковим рівнем безробіття. Країні знадобилося ще десятиріччя, щоб усвідомити необхідність відмови від особливої моделі соціалізму.

По-іншому чинили на Сході, де держави фінансували підприємства і банки. У Японії у 1950-1960-ті роки діяв державний фонд з довгострокових інвестицій, а міністерство промисловості і торгівлі планувало розвиток металургії. Південна Корея продовжувала таку практику до фінансової кризи 1998 року.

Тепер подібні інвестиції значно скорочені. Їх головним призначенням у Японії стало фінансування науково-технічних розробок корпорацій, а основною функцією згаданого міністерства стала організація форумів бізнесу та уряду.

Українська держава не спантеличена поганим досвідом інших країн. Вона продовжує безтурботно роздавати бюджетні гроші підприємствам і банкам, виходячи з інтересів олігархічного бізнесу, та створює корупційні схеми.

Наслідки - накопичення некерованого держборгу і консервування архаїчної структури економіки, що закінчиться провалом національних фінансів і стагнацією.

По-п'яте, вдалося надати певної гнучкості ринку робочої сили, особливо у європейських країнах. Були скасовані жорсткі для власників підприємств положення генеральних трудових угод урядів з профспілками щодо умов найму, оплати і звільнення робітників і запроваджені колективні трудові угоди.

Одночасно створювалися бюджетні фонди для допомоги безробітним, які починали власний бізнес. У Німеччині почали діяти спеціальні державні банки для фінансування підприємницьких інновацій.

У країнах південно-східної Азії, де традиційно робітники знаходилися у кабальних умовах праці, реформи ринку робочої сили почалися із значним запізненням. У Японії до 1990-х років чверть працівників мали 20-річні контракти з компаніями, які гарантували роботу, але обмежували посадове зростання і рівень зарплати.

У більшості країн робітникам досі надаються мінімальні тижневі щорічні відпустки та державні пенсії за віком. А у Сінгапурі, наприклад, влада сама розподіляє випускників середніх шкіл між вищими учбовими закладами.

Фото ostro.org

В Україні, як відомо, умови праці та початку відкриття бізнесу лише погіршуються.

По-шосте, з 1970-х років відбуваються перетворення у кредитно-грошовій сфері у Європі. Центральні банки перестали штучно збільшувати грошову масу для задоволення соціальних чи державних потреб та девальвувати курс власної грошової одиниці. Цим особливо зловживали Італія та Ірландія.

Вони також відмовилися від цільових емісійних кредитів банкам. Національні грошові регулятори скасували й централізований контроль за процентними ставками та адміністративне встановлення обмінного валютного курсу.

У 1991 році, з утворенням Європейського монетарного союзу, національні регулятори у більшості країн перестали зобов'язувати комерційні банки купувати урядові боргові цінні папери і перейшли до ринкового порядку їх розповсюдження. Це зменшило інфляцію цін і сприяло кредитуванню малого і середнього бізнесу.

Азійські модернізації кредитно-грошової сфери спрямовувались на досягнення валютної стабільності для збільшення експортного потенціалу країн. Деякі з них - Японія, Гонконг, Тайвань, Сінгапур - досягли у даному питанні успіхів.

При цьому емісія і розподіл внутрішніх кредитних потоків залишалися під контролем влади. Уряди уповноважували банки надавати довгострокові позички певним корпораціям на пільгових умовах, диктуючи рівень процентних ставок.

Це допомогло зробити зростання виробництва стрибкоподібним. Середньорічний темп росту ВВП у Японії у 1950-1960-ті роки був найвищим у світі - 9%. Держава також заохочувала об'єднання банків і промислових гігантів, що дозволяло останнім мати постійне фінансування незалежно від свого економічного стану.

Наслідками стали невимогливе ставлення кредиторів до підприємств, непрозорі кредитні вливання в корпорації, неповернення ними раніше отриманих позичок. Це не могло не погіршити загальну фінансову ситуацію, не загальмувати структурну рухливість капіталу, не спричинити консервацію старих виробництв.

У 1990-2000-х роках прокотилися кризи сповільнення внутрішніх інвестицій, коли японські корпорації розміщували капітал і нові виробництва за кордоном, валютної заборгованості у Південній Кореї, Індонезії і Таїланді, банкрутства банків.

Віктор Янукович, Рінат Ахметов. Фото lenta.zp.ua

В Україні склався корупційний олігархічний варіант зрощення державних фінансів і приватного капіталу. НБУ рефінансує лише державні та олігархічні банки, кредитує за рахунок емісії збиткові державні корпорації, маніпулює грошовою масою для концентрації кредитів на фінансування урядових інвестиційних проектів.

Нестача ресурсів компенсується накручуванням державного боргу за надвисокими ставками і вилученням адміністративними методами інвалюти у приватних компаній і громадян. Країна стрімко наближається до фінансового краху.

По-сьоме, рухаючись у напрямку конкуренції, країни Західної Європи з 1950-х років перейшли до трансформування своїх міжнародних економічних відносин. Вони здійснювалися на фоні лібералізації світової торгівлі і передбачали утворення єдиного європейського економічного простору.

Мета - збільшення експорту товарів і послуг кожної країни, вільне переміщення капіталу, поглиблення кооперації виробництва у межах об'єднання.

Були знижені, а згодом скасовані митні бар'єри в торгівлі, запроваджений ПДВ, що стимулює експорт, утворені єдиний фінансово-інвестиційний простір та монетарний союз, що ув'язав рух курсів національних валют.

Подібних інтеграційних процесів на сході та південному сході Азії не спостерігалося. Для Японії і "тигрів" був характерний високий протекціонізм на внутрішньому ринку аж до кінця 20 cтоліття.

Винятки - вільні економічні зони Гонконг і Сінгапур, які звільнили ввезення і вивезення товарів від мит і податків. Усі країни регіону стимулювали експорт і примушували компанії капіталізувати валютні прибутки у промислові активи.

В Україні було певне зниження мит. Це допомогло потрапити в СОТ, проте не дозволило розширити експортні ринки через інертність у міжнародній інтеграції.

Навпаки, у 2013 році уряд показав свою схильність до автаркії і відчуження від міжнародного обміну, коли заявив про наміри підвищити митні тарифи на більш ніж три сотні товарних груп нібито через особливу складність валютного балансу.

Фото з Твіттера

Почулися зустрічні вимоги майже від усіх членів СОТ. Тоді уряд запровадив неприродні платежі на імпорт автомобілів, чим продемонстрував зневагу до норм світової торгівлі і зашкодив українським споживачам.

В Україні також майже не працює ПДВ. Він приносить підприємствам лише шкоду. Останні нововведення щодо заміни грошей при поверненні податку експортерам на скарбничі облігації є просто силовим примусом сталінського типу. Не вдалося Україні долучитися і до прямих європейських інвестицій.

Цей екскурс в епоху авторитарної дерегуляції наштовхує на такі висновки.

1. Обидві групи країн мали одну мету - дерегуляція за західними стандартами управління економікою задля вивільнення ринкових сил в економіці.

Шлях до цієї мети був ідентичний: підтримка конкуренції, вільне ціноутворення, заохочення підприємництва, звуження бюджетного перерозподілу доходів, усунення адміністративного управління грошово-кредитними потоками, урядове сприяння розширенню національних ринків. Хоча повнота заходів була різною.

Є також відмінності, обумовлені географічними, демографічними і соціальними обставинами. Наприклад, для азійських країн характерні слабка міжнародна інтегрованість, заниження вартості робочої сили, високі заощадження громадян, низькі податки та соціальні видатки держави.

2. На цьому реформаційному шляху були типові для кожної групи країн відхилення. У Старому світі - тимчасове відродження в окремих країнах державного патерналізму у різних формах та адміністративного перенесення господарських рішень на бюрократичний рівень.

Для Сходу характерна ціла низка відступів від принципу автократичної дерегуляції.

Передусім - протекціоністський розподіл інвестицій між великими корпораціями, пільгове банківське кредитування і створення під дахом влади фінансово-промислових конгломератів. Це скінчилося банкрутством великих компаній.

Також зберігається монопольне положення великих банків, не створені умови вільного руху і ефективного відтворення робочої сили, залишаються високими митні бар'єри на шляху ввезення імпортних товарів і послуг.

Фото з Твіттера

Європейські країни почали позбавлятися рецидивів бюрократичної хвороби з утворенням ЄС, економічна модель якого не дозволяє протекціонізм, урядові преференції бізнесу, емісійні маніпулювання, монополістичні зловживання, олігархічні корупційні змови, які спостерігалися у них ще недавно.

3. В Україні відбувається не бюрократична дерегуляція, а спроба укріплення адміністративного централізованого керування економікою.

Це продовження радянської традиції, особливо в частині бюрократичного встановлення цін, ворожого ставлення до вільного підприємництва, суб'єктивного чиновницького розподілу усіх фондів економіки, списання боргів комунальних підприємств, конфіскаційного потягу влади до валюти громадян.

До цього додалися сфери апаратного командування економікою.

Це і бюджетне субсидування та кредитування збиткових державних та приватно-олігархічних корпорацій, і надвелике податкове навантаження, і централізоване повернення ПДВ, і каральні методи відносин податківців з платниками податків, і вилучення Нацбанком ресурсів банків для фінансування дефіциту бюджету.

Це і бізнес-проекти партії влади, і адресне емісійне рефінансування олігархічних банків національним грошовим регулятором.

Включення України у європейський інтеграційний процес переросло рамки економіки і стало питанням свободи чи продовження поневолення нації і країни. На жаль, Україна повертається у сіре, нахабне чиновницьке минуле, дрейфує на схід, наближаючись до найбільш авторитарних азійських режимів.

4. Дерегуляція української економіки за даного політичного клану неможлива. Вищі чиновники та елітні олігархи, грабуючи країну, саботують рух до ринкової конкурентної економічної системи, яка разом з демократією дозволить народу працювати і добре жити, усувають із свого шляху усіх опонентів.

Їх шлях - це шлях до провалля. Як розвалився радянський комунізм, так розвалиться і український олігархічний корупційний капіталізм. Не допоможуть і десятки мільярдів доларів зовнішніх позичок, на які сподіваються у своїй геополітичній грі між Європою та Росією Віктор Янукович та його команда.

Вони не можуть подолати потяг до азійського авторитаризму, збирання данини та загарбання чужого майна, бо вони не ринковики, не демократи і не європейці.

Фото AFP