Томас Джефферсон, 1743-1826 роки, третій президент США та один з авторів Декларації незалежності, якось сказав: "Щоразу, коли я згадую, що Господь справедливий, я тремчу за свою країну".

Це особливо актуально для України, яка навіть на навіть на 22-й рік незалежності все ще перебуває тільки в "дитячому віці" "лівизни формування нового ладу".

Жодна з країн, що більш ніж двадцять років тому позбулися тоталітаризму, не могла уникнути двох явищ, характерних для посткомунізму: корупції разом з деморалізацією і втрати почуття етики.

У державах, які в минулому стикалися з тягарем комунізму, населення загрузло в розчаруванні та апатії. Свого часу Вацлав Гавел назвав це явище "посткомуністична депресія" або "мафіянський капіталізм".

Колишній в'язень Гавел порівнював цю ситуацію з неврівноваженим ув'язненим, випущеним на свободу після багатьох років сидіння у маленькій камері з жорсткою дисципліною. Він виходить на волю і гризе все, що трапляється на шляху.

Ми справді вийшли "голодними" з СРСР і кинулися "жерти" - залежно від своїх апетитів і можливостей. Врешті-решт - сформували квазідержаву і квазіекономіку, яку реально охарактеризувати неможливо, з якої сторони не підійшовши. Ми маємо депресію, яка розтягнулася на 22 роки. Чи не забагато це?

Що ми сформували за ці роки, і чи навчила нас чому-небудь криза 2008-2009 років? Найгірше, що ми сформували олігархократію, яка зрослася з усіма сферами державного управління. Помаранчеву революцію, яка була мрією мільйонів про зміни і надією для виходу з посткомуністичної депресії, але стала боротьбою мільйонерів з мільярдерами.

Сформували люмпен, який тільки і прагне видовищ, які йому час від часу демонструють всі уряди у вигляді різних шоу. Нарешті, сформували країну "моя хата скраю", знищивши почуття "пролетарського патріотизму та інтернаціоналізму" і сформувавши українця "а шо - і без мене все зроблять".

Чи розуміють люди, які в певний період знаходяться у керівництві країни, що вони є просто гвинтиками, механізмами в руках олігархократії, яка може розпорядитися ними на свій розсуд: "Ми вас породили - ми вас і вб'ємо".

Доки не поборемо "мафіянський капіталізм" і не сформуємо середній клас, доти будемо економікою, що рухається у фарватері потреб олігархів.

Уроки кризи для майбутнього

Ситуація у різних секторах національної економіки свідчить, що Україна залишається невіддільною частиною глобальної економіки. Однак ми ще не здатні адекватно використовувати таку всесвітню взаємозалежність, внаслідок чого не завжди вдається отримати від глобалізації всі бонуси. Хоча доводиться відчувати на собі всі негаразди, пов'язані з нею.

Утім, криза - це не тільки спад виробництва і глухий кут. Криза - це очищення економічного організму. Це не тільки можливість, а й необхідність кардинальних реформ, здатних забезпечити прискорений кількісний та якісний розвиток економіки в майбутньому. Думати про це майбутнє необхідно вже сьогодні.

Криза 2008-2009 років довела, що суто ліберальній економічній політиці рано чи пізно прийде кінець, і єдиною альтернативою подальшого розвитку може бути тільки активна державна економічна політика.

Алан Грінспен. Фото upi.com

Під тиском наслідків світової кризи навіть такі принципові захисники неоліберальної економічної теорії, як колишній голова ФРС Алан Грінспен, змушені визнати: тільки ринкові сили не можуть забезпечити нормального функціонування сучасної економіки та виправлення диспропорцій.

Однак спроби дріб'язкового втручання чи прямого адміністрування ринкових відносин з боку держави теж не приводять до бажаних результатів.

Отже, єдиною альтернативою, з якою погодилися, здається, і керівники "Великої двадцятки", є політика ліберального патерналізму.

Наше завдання - не йти проти вітру ринкових вимог, намагаючись втілити якусь нереалістичну політику, а всіляко використовувати різні попутні вітри, скеровуючи корабель національної економіки до наміченої цілі.

Саме така активна і водночас відповідальна, побудована на ринкових реаліях економічна політика дає змогу з оптимізмом дивитися у майбутнє.

Усі повинні чітко усвідомлювати ризики, які постають перед державою у політичному та економічному сенсах. З економічної точки зору світ та Україну чекають нелегкі часи. В Україні не просто перманентна економічна криза. Йдеться про повну зміну моделі економічного розвитку.

Фактично вичерпуються резерви закладеної в радянські часи господарської структури, відсутня й альтернатива розвитку економіки країни.

Концептуальною основою подальшого розвитку держави повинен стати республіканізм з його кредо "країна як спільна справа".

Це потребує запровадження суспільної моделі, відповідно до якої питання життєдіяльності суспільства вирішують громадяни і добровільно створені ними об'єднаннями на основі узгодження індивідуальних і групових інтересів.

Успішне функціонування такої моделі передбачає набуття громадянами нових якостей політичної та соціальної активності, вимогливості до влади у поєднанні з особистою відповідальністю.

Власність

Насамперед доведеться визначитися з кількома загальними питаннями. Перше з них стосується власності на засоби виробництва. Так, Конституція України визнає багатоукладність економіки та рівноправність усіх форм власності.

Однак права передбачають й обов'язки. Приватна форма власності зарекомендувала себе як ефективний інструмент вирішення багатьох проблем. Проте, на жаль, у багатьох випадках ще відсутня адекватна соціальна відповідальності приватних власників.

Йдеться не лише про благодійність, збереження соціальної інфраструктури та відповідний рівень техногенної безпеки, а також про відповідальне ставлення до розвитку новостворених, особливо приватизованих, підприємств.

Фото skyscrapercity.com

Приватний власник повинен розуміти: держава, народ дозволили йому займатися підприємницькою діяльністю, виходячи з його соціального зобов'язання налагодити ефективне виробництво товарів або надання послуг і забезпечувати зайнятість населення з оплатою на європейському рівні.

Право приватної власності - не священна корова, яка може безкарно лежати на шляху соціального розвитку країни. Держава не повинна перманентно залякувати когось можливою націоналізацією, а тим більше - конфіскацією власності.

Проте, як показує приклад найбільш ліберальних економік світу, держава теж має не тільки право, а й обов'язок втручатися в розвиток економічних процесів аж до націоналізації підприємств, крах яких може вдарити по інтересах мільйонів людей.

Необхідно визначитися і з співвідношенням різних форм власності. Саме у цьому питанні держава та уряд можуть здійснити швидкі та ефективні кроки. Передусім - забезпечити ефективне управління державним сектором економіки, до якого повинні бути залучені найкращі менеджери шляхом відкритого тендера.

Це повинно стосуватися не тільки підприємств, а й усього державного сектора, у тому числі тих, хто надає населенню різні послуги.

Зайнятість

Державний сектор зайнятості не повинен розглядатися як сукупність "зайвих людей", на утримання яких держава лише марно витрачає гроші.

Як і в інших розвинених країнах, держава повинна бути найважливішим і найпривабливішим роботодавцем, що відбирає найкращих працівників, пропонуючи їм найкращі матеріальні умови, однак і вимагаючи найкращої роботи.

Спочатку - випробовування, потім - кількарічні контракти і лише після цього фахівцю може бути запропонована постійна державна служба або управлінська робота на державному підприємстві.

Тільки такий підхід зможе забезпечити ефективну діяльність державного сектора, значне скорочення його чисельності і вивільнення кадрів для приватного сектора.

У цьому ж аспекті потрібно розглядати і проблему розвитку малого та середнього бізнесу, в якому зайнято 6 млн осіб. Саме їх свого часу розглядали і як головний двигун економіки, і як гаранта соціальних та політичних прав і свобод.

Проте в Україні в основному підтримується великий бізнес, який, власне, і породив олігархократію - основне гальмо на шляху формування середнього класу.

Великий бізнес важливий для економіки, однак з погляду власності він мало відрізняється від державного капіталізму, у якому країна жила не одне десятиліття.

Віктор Пінчук, Сергій Тарута, Рінат Ахметов. Фото УП

Та сама відчуженість від власності, управління мільярдними сумами та тисячами працівників, проблеми яких з високих кабінетів виглядають абстрактними. Малий і середній бізнес не тільки ближчий до людей, а й більш гнучкий. Він повинен стати рівноправним партнером великих підприємств як виробник-суміжник.

Саме такого амортизатора не вистачає вітчизняній економічній системі. Таким чином, саме проблему розвитку малого та середнього бізнесу потрібно обговорювати з "капітанами великого бізнесу". Це спільна справа.

Звісно, держава не повинна залишати поза увагою і великі компанії. Слід мати програму для підтримки планів перетворення великих українських компаній та холдингів на справжні транснаціональні компанії з філіями та дочірніми компаніями за кордоном, формувати державну політику економічного лобізму.

Однак не для того, щоб переводити в них корпоративні права та експортні надходження, а щоб з їх допомогою вибудовувати найбільш раціональні схеми виробництва та збуту і виходу на іноземні ринки.

Найбільші українські компанії намагаються досягти цього, скуповуючи промислову власність за кордоном, розміщуючи - деколи сумнівними методами - цінні папери на іноземних фондових ринках, беручи участь в операціях поглинання та злиття.

Насправді "транснаціоналізація" українських корпорацій - це велика проблема не тільки розвитку великого бізнесу, а й місця України у світовому поділі праці.

Пенсійна реформа

Потрібно терміново прийняти заходи з реформування системи пенсійного забезпечення. В даний час пенсійна реформа зупинилася.

Передусім слід привести пенсійне законодавство України до єдиних принципів на зразок Пенсійного кодексу, оскільки існування 16 законодавчих актів, що регулюють дану сферу, демонструє соціальну несправедливість.

Учитель, пропрацювавши на користь держави 40 років, не повинен отримувати пенсію, удвічі меншу, ніж міліціонер, який пропрацював лише 20 років.

Відчутний вплив матиме посилення ролі держави в управлінні фінансовими ресурсами та контроль за їх використанням шляхом створення єдиного органа, що об'єднує функції пенсійного фонду та фондів соціального страхування.

Крім того, потрібно домогтися ліквідації негативного сприйняття підвищення віку виходу на пенсію жінок з 55 років до 60 років шляхом надання кожній працюючій жінці права виходу на пенсію раніше обумовленого законодавством віку на 1,5-2 роки за кожну народжену і виховану до 18 років дитину.

Украй важливим є питання усунення негативних наслідків підвищення страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі: для чоловіків з 25 до 35 років, для жінок - з 20 до 30 років.

Фото УП

При внесенні цих змін не було прийнято до уваги, що особи передпенсійного віку, які мали страховий стаж, необхідний для призначення пенсій відповідно до старого законодавства, зараз позбавлені права на призначення пенсії за віком у повному розмірі у зв'язку з неможливістю набуття додатково десяти років стажу.

Слід розмежувати джерела фінансування пенсій, призначених за різними пенсійними програмами. Важливим є питання охоплення системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування усіх працюючих громадян, у тому числі найманих працівників у приватному секторі економіки.

Поки більше 30% зарплати в Україні виплачуватимуться "в конвертах", неможливо говорити про реальне підвищення пенсій. Потрібно також скоротити штат Пенсійного фонду на 10% і оптимізувати його адміністративні витрати.

Секторальність

Спорідненим є питання стосовно бажаного співвідношення між промисловістю, сільським господарством і сферою послуг.

Україна - велика держава для того, щоб мати розвиненими усі або більшість секторів і галузей. Однак рухатися одночасно в усіх напрямах неможливо. Отже, розсікання гордієвого вузла структурних змін неминуче.

Україна повинна використати свої переваги у виробництві сільськогосподарської продукції. Втім, це можна зробити лише після докорінної індустріалізації аграрного сектора, що потребує комплексного підходу. Країна не може і надалі підтримувати село простим бюджетним фінансуванням.

Власне, потрібно підтримати не традиційне село, а те, де буде стерто межу між містом і селом. Той, хто вважає, що це комуністична утопія, може поїхати до Західної Європи і побачити, що мається на увазі.

Потрібно вивести сільське життя на рівень європейських, а не африканських стандартів, але зберегти неповторну українську самобутність і культуру.

Уряд мусить докорінно змінити політику довгострокового розвитку аграрного сектора. Інвестиції в основний капітал галузі повинні зрости суттєво і становити більше 30% всього обсягу інвестицій в економіку України.

Значним потенціалом агросектора може стати земельна реформа. Однак, запускаючи ріллю в економічний обіг, слід продумати фінансові умови його забезпечення. Найбільш родюча у світі земля повинна використовуватися передусім для вирощування продовольства, а не як поля для гольфу.

Разом з тим, треба визнати: в економічний обіг наразі залучено тільки 30% потенційних ресурсів розвитку аграрного сектора економіки.

Бажано розробити багаторічну чи постійно діючу державну програму кредитування сільського господарства та харчової промисловості. Можливо, слід домогтися, щоби на повну потужність запрацював державний земельний банк.

Фото blogspot.com

Держава не має права допустити, щоб віддана в заставу банкам земля була в разі несплати боргу передана власникам, які виведуть її із сільськогосподарського обігу. В такому разі, мабуть, краще, якщо вона знову опиниться у державній власності, але залишиться у сільськогосподарському використанні.

Як свідчать уроки попередньої кризи, Україні необхідно якомога швидше забезпечити більшу диверсифікацію промислового потенціалу.

Власники та керівники металургійних комбінатів можуть пишатися, що на ці підприємства припадає понад 40% валютних надходжень українського експорту. Однак для тих, хто відповідає за економіку країни, це сигнал критичної залежності.

Навіть 10-15% національного експорту можуть розглядатися як "червона зона", що вказує на можливість помітного удару по економіці у разі різкої зміни кон'юнктури на світовому ринку. Це Україна і відчула в період кризи 2008-2009 років.

Висока напруга конкуренції на світовому ринку залишає Україні мало шансів посісти гідне місце у традиційних галузях. Натомість реальною є можливість проявити себе у нових галузях і напрямах.

Однак і в цьому разі конкуренти не залишають багато часу на роздуми. Українські програмісти - одні з найкращих у світі, проте новою комп'ютерною потугою стала Індія, насамперед завдяки використанню гнучкої системи аутсорсингу.

Наука

Варто звернути увагу ще на одну проблему, розв'язання якої не потребує тривалих узгоджень і законодавчих змін. Йдеться не тільки про фінансування, а й формування нової форми вітчизняної науки, зокрема Національної академії наук.

В Україні назріла реформа системи науки, об'єднання державних Академій наук, скорочення кількості наукових установ, формування єдиного Державного реєстру наукових досліджень з метою уникнення дублювання досліджень та підвищення ефективності використання державних коштів на наукові розробки.

Молодь повинна відчути чіткий сигнал, що вона не є випадковим "віковим прошарком" у науці. Відтак, потрібно ввести часові обмеження для керівників наукових установ та ректорів вузів - не більше десяти років.

Україна пишається своїми науковими досягненнями, вітчизняних науковців цінують за кордоном. Однак уми, як і серця, тягнуться туди, де їх більше цінують.

Першими з кризи почнуть виходити ті, хто зможе запропонувати нові ідеї і технології. Не повинні стояти осторонь і теперішні олігархи. Держава не може інвестувати в технології, які потім за безцінь будуть віддаватися власникам. Отже, економіка знань повинна продовжити свою ходу.

Фото zhitomirecoproect.com.ua

Кожна гривня, витрачена на освіту і науку, приносить найбільший соціальний прибуток. Однак у нинішньому вигляді система адміністрування науки - це тупик. Колись Б. Франкліна запитали: "Яка із свобод найголовніша?". Він відповів: "Свобода слова. З нею ми завоюємо всі інші свободи, а без неї - усі втратимо".

Аналогічно, найважливішими є інвестиції в науку: нові знання дадуть змогу розв'язати будь-які проблеми, а їх відсутність призведе і вже призводить до втрати і старих позицій. От про що хотілось би поговорити з українськими олігархами.

Де в Україні потужні наукові центри на кшталт тих, які утримують західні транснаціональні корпорації? Країна і далі житиме чужим розумом і технологіями?

Науковцям потрібно створити всі умови для досліджень, навіть якщо доведеться відмовитися від "Майбахів" та "Лексусів". Для цільового фінансування науки варто було б запровадити податок. Саме за рахунок надмірного споживання.

Перспективи науково-інноваційного розвитку України досить непогані. Приміром, за кількістю наукових установ та якістю досліджень з позицій потреб бізнесу Україна випереджає деякі держави ЄС: Італію, Латвію, Польщу.

Однак перспективи потрібно реалізовувати, що досить проблематично. На фінансування науки витрачається менше 1% ВВП, тоді як у ЄС цей показник удвічі більший, а в скандинавських країнах перевищує 3,5%.

Реальна підтримка - це не окремі гранти, коли за старою звичкою розподіляються бюджетні кошти. Необхідно забезпечити фінансування на рівні не "випадкового дощику", а сучасної "іригаційної системи".

Інноваційний розвиток повинен стати стратегічним напрямом України. Для цього слід забезпечити дієвий зв'язок бюджетного фінансування фундаментальних наукових досліджень з гнучкою системою впровадження їх результатів.

Перевіреним інструментом такого зв'язку у світі є технопарки. На жаль, в Україні цей шлях розвитку чомусь змішують з необхідністю надання якихось пільг. Необхідно чітко сказати: податки повинні платити всі, особливо сучасні галузі.

Держава мусить забезпечувати умови для розробки передових ідей, а їх впровадження повинно давати високі прибутки підприємцям та податки державі.

Регіоналізм

Говорячи про технопарки та спеціальні економічні зони, не можна оминути проблему територіального поділу праці та розподілу трудових ресурсів.

Ключовий недолік української економіки - регіональний дисбаланс. Звісно, економічна структура не повинна бути однорідною. Однак наявність відсталих і депресивних регіонів не прикрашає мапу європейської країни.

Фото skyscrapercity.com

Таким чином, перед владою стоїть завдання підняти окремі регіони країни до рівня розвинених держав, не затримуючи розвитку промислових регіонів.

На порядку денному в Україні мусить постати питання нової концепції державної регіональної політики, яка б законодавчо врегулювала правовий статус адміністративно-територіальних одиниць, поетапне формування бюджетної федералізації та нового адміністративно-територіального устрою держави.

Основою реформування місцевого самоврядування доцільно визначити "громадівську" концепцію муніципальної демократії, адже громада була основою самоврядування впродовж усієї історії людства.

Самоврядні громади - це не тільки адміністративно-територіальні, а й господарюючі суб'єкти, де підприємництво є двигуном розвитку, джерелом утворення матеріальної основи для вирішення соціальних і культурних завдань.

Оптимізація структури адміністративно-територіального устрою передбачає зміну кількості адміністративно-територіальних одиниць. Концептуальні завдання адміністративно-територіальної реформи потребують укрупнення місцевого рівня, тобто зменшення кількості районів, міських, селищних та сільських рад.

Нова конфігурація адміністративно-територіальних одиниць повинна гарантувати громадянам рівний доступ до суспільних ресурсів незалежно від місця проживання, вирішення питань місцевого значення, надання публічних послуг. Земельну і територіальну реформи потрібно проводити одночасно.

Енергоефективність

Енергозбереження уже втратило сенс. На порядку денному - енергетична ефективність, за якою Україна відстає не тільки від Німеччини, а й від Польщі. Падіння виробництва не повинне зупинити роботу з переозброєння підприємств, монтажу ефективного обладнання та впровадження нових технологій.

Бюджетне перенапруження - добра нагода запровадити податки на надмірне використання енергії. З іншого боку, для ефективного обладнання варто запровадити прискорену амортизацію. Так, це ляже тягарем на певні підприємства і галузі, але чи може економіка України собі їх дозволити?

Хоча й це запитання неоднозначне. Україна багата на енергетичні ресурси. Інша річ, що декому легше експортувати чужі нафту та газ, ніж вкласти гроші у виробництво біопалива або переробку вугілля на газ та рідке паливо, як це роблять багато країн - від Південно-африканської республіки до Китаю.

Навряд чи варто віддавати це на відкуп приватним власникам та їх "ефективним менеджерам". Відповідні відрахування повинен акумулювати держбюджет, а потім повертати підприємствам у разі реалізації ними енергозберігаючих програм.

Відрахування слід стягувати з чистого прибутку, щоби бізнесмени не перекладали їх через механізм ціноутворення на споживачів своєї продукції.

Фото skyscrapercity.com

Фондовий ринок

Як відомо, фінансування реального сектора забезпечується двома головними каналами: банківським та фондовим ринками. Оскільки фінансова криза вдарила передусім по фондовому ринку, то й розпочати слід з його з відродження.

Сьогодні фондового ринку не видно і не чути. Ще декілька років тому його рекламували як один з найдинамічніших у світі. Ще б пак: зростання індексу ПФТС за своїми темпами поступалося лише китайському аналогу. Хоча аналогічного зростання економіки та української експансії на світовому ринку не спостерігалося.

За всіма іншими міжнародними рейтингами Україна була сусідом Гондурасу. Це чітко вказувало на штучність фондового ажіотажу та утворення чергової "фінансової бульбашки", яка і лопнула у всіх на очах.

Виведення за кордон 2-3 млрд дол спекулятивними інвесторами виявилося достатньо для того, щоб активність ринку завмерла. Тимчасове припинення торгів на ньому вже стало нормою, а індекс упав майже вшестеро. На самісіньке дно.

Низький рівень розвитку фінансового ринку перетворюється на одну з основних проблем економіки. Це не дозволяє ідентифікувати справжніх власників капіталу, відстежувати реальні потоки коштів та акумулювати їх надлишки.

Це ускладнює стерилізацію грошової маси та виключає можливість залучення на вітчизняному ринку значних коштів для розвитку великих підприємств.

Одна з причин такого стану - неналежна інституційна структура ринку, яка значною мірою копіює американські аналоги. Багаторічні спроби реорганізації структури фондового ринку наражалися на опір лобістів, які наполягали на необхідності розвитку ринку саме за американською моделлю.

Кризове падіння повністю довело хибність такого підходу. Відтак, уряд повинен перебудувати фондовий ринок у примусовому порядку.

Потрібно встановити контроль за інститутами сектора, забезпечити європейські стандарти його діяльності, включаючи вимоги щодо оприлюднення істотної інформації про діяльність акціонерних товариств і забезпечення прав міноритаріїв.

Можливо, слід провести ревізію прав корпоративної власності і деофшоризацію. За офшорними компаніями буде визнано право на корпоративну власність тільки тоді, якщо буде доведене здійснення розрахунків за неї за належною ціною та підтверджене надходження відповідних коштів в Україну.

Просте переписування прав власності на нелегально відкриті офшорні компанії буде анульоване, і фірми перейдуть під повну українську юрисдикцію.

Потрібно також прискорити створення другого рівня пенсійної системи - недержавних пенсійних фондів, що збільшить внутрішні джерела фінансування операцій на фондовому ринку України.

Фото coloribus.com

Банківська сфера

Банківська система України загалом працює стабільно. Однак напруження, що час від часу виникають у секторі, свідчить про структурні та регуляторні проблеми.

Світова фінансова криза засвідчила високий рівень залежності різних фінансових установ і необхідність універсального нагляду за їх діяльністю. Універсальні наглядові органи вже існують у багатьох країнах, передусім, у членах ЄС.

Зростання залежності від зовнішнього ринку вимагає створення єдиного органа нагляду за фінансовими установами і в Україні. Ініціатива такого об'єднання повинна виходити з Національного банку, а уряд повинен її підтримати.

Так само необхідно знайти порозуміння і в питанні про діяльність державної установи довгострокового кредитування та інвестування. У світовій практиці такі установи прийнято називати національними банками розвитку.

Головною умовою успіху їх створення є преференційні регуляторні норми, які до них застосовуються, а також нижчі витрати на їх забезпечення капіталом. Значення таких банків у розвинутих економіках піддають сумніву, але в перехідних економіках їх роль важко переоцінити.

Гострою є проблема валютно-курсової політики. Роль уряду у її визначенні та реалізації повинна зрости. Слід одночасно забезпечити вільний плаваючий курс гривні щодо інших валют, рівень якого визначатиметься співвідношенням попиту та пропозиції іноземної валюти, та низьку волатильність валютного курсу.

Співвідношення обох складових повинні визначатися та забезпечуватися, виходячи з реальної політико-економічної зовнішньої та міжнародної ситуації в результаті узгоджених дій усіх державних органів валютного регулювання.

Населення у 2013 році збільшило вклади в банках на 44,7 млрд грн. У гривні приріст становив 44,3 млрд грн, в іноземних валютах - менше 0,5 млрд грн. Це прямо вказує на відсутність девальваційних очікувань з боку населення.

Позитивним фактором є також стабілізація ситуації на міжбанківському валютному ринку. Існують передумови для забезпечення стабільності національної валюти протягом осені 2013 року - зими 2014 року.

Людський капітал

Захист права людини на працю та гідну матеріальну винагороду - це завдання, передусім, профспілкового руху. Однак в умовах його слабкості ці функції зобов'язана перебрати на себе держава.

Уряд часто критикують за те, що він сприяє загальному підвищенню зарплати темпами, які перевищують зростання продуктивності праці. Однак більші темпи підвищення продуктивності, ніж оплата праці, - це один з фундаментальних законів марксистсько-ленінської політичної економії.

Фото 0629.com.ua

Так само, як і закон випереджуючого зростання виробництва засобів виробництва для виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом засобів виробництва для виробництва предметів споживання.

Однак не слід шукати ці закони в інших теоріях економічного зростання. Ці закони могли реалізуватися лише в умовах адміністративно-планової економіки. Тим більше, що й показник продуктивності праці ніхто зараз, на жаль, не обраховує.

Якщо порівнювати з темпами зростання ВВП на душу населення, то до 2004 року в Україні спостерігалася зворотна тенденція: продуктивність зростала швидше, ніж оплата праці. Порівняно з Польщею та Росією ситуація в Україні не гірша.

Річ у тім, що в ринкових умовах співвідношення темпів залежить від пропорцій розподілу національного доходу між різними формами доходу - зарплатою та прибутком і, відповідно, між найманими працівниками і роботодавцями.

В умовах соціалізму єдиним роботодавцем була держава. Вона не була зацікавлена у зміні пропорцій, тому й вимагала наполегливіше працювати.

Статки олігархів ще десять років тому оцінювалися 2-3 млрд дол. Потім вони зросли до 10 млрд дол і вище, а напередодні кризи в декого перевищували і 30 млрд. Чи означає це, що продуктивність їх праці, а управління капіталом - теж праця, зростає за рік більш ніж удвічі? Чи їм цей економічний закон не писаний?

Таким чином, випереджаючі темпи зростання оплати праці можуть і не спричиняти інфляційного тиску, якщо при цьому відбувається зміна пропорцій розподілу реальних доходів. Однак у цьому разі уряд повинен думати і про інші проблеми, адже є речі важливіші за інфляцію. Наприклад, соціальний спокій.

В Україні ще є певний "запас", однак думати про соціальну безпеку уряд повинен. Американські вчені Есемогл та Робінзон довели: якщо нерівність велика, то власність в очах населення втрачає легітимність, і інвестиції знижуються.

Отже, "примушення до солідарності" найманих робітників, власників і керівництва корпорацій ще довго залишатиметься функцією держави в умовах транзитної економіки. Це стосуватиметься питань соціального захисту робітників, можливих скорочень, рівня оплати праці, дотримання екологічних норм.

Передусім цим повинні займатися профспілки. Їх одержавлення, перетворення в елемент ідеологічного фасаду часів радянської влади не означає, що громадяни мусять залишитися без належного захисту їх прав у відносинах з роботодавцями.

Богдан Данилишин, академік НАН України