"Побесились вы, суки, в этом Киеве! Да наш Донбасс, бл…, вот всю страну кормит!

А вы там них… не делаете! Только митингуете с вашими луценками-тимошенками!

Шо они мне, бл…, дали?! А?! Сука-бл…, пенсию дали, я тебя спрашиваю, а?!" - розлючено кричить до мене одна з макіївських бабусь у полинялому ганчірковому халаті у білий горошок.

"Да нам пох… этот ваш Янукович, лишь бы пенсию вовремя платили!" - якось невчасно долучається до неї друга, стискає грізно зморщеного кулачка й зиркає на мене крізь товсті скельця масивних окуляр.

Від такої реакції я мимоволі відводжу очі й споглядаю її зашкарублий жовтий ніготь, що випирає з дірки у стоптаному бордовому капці.

Підвожу очі вище - сині жили подекуди гострими кутами майже "проривають" незвично білу шкіру на розбухлих ногах. Варикоз.

Відповісти, що Янукович же "ваш", я не встигаю. Через кілька хвилин бабусі, з крекотінням підводяться та, важко перевалюючись, човгають до жовтого молоковоза, що раптом засигналив на вулиці.

Білі літери "Молоко" на жовтому тлі різко вкочуються між облупленими двоповерхівками у двір. Причому довкола вантажівки - такої собі примари з вісімдесятих років - швидко збивається тиснява з інших примар у пістрявих полинялих халатах.

У старечих руках - бідони. Бабці атакують молоковоз.

Тимчасом стежка повз двоповерхові халупи виводить мене до магазину. Слово "крамниця" тут як ніколи недоречне. Це саме "магазін". Облуплений, сірий, із запорошеними прилавками всередині.

"Півка?" - підморгує мені огрядна продавчиня, задоволено щирячи зуби. "Та я зранку не п'ю і другим не раджу", - бурмочу, здивовано обводячи поглядом кілька перших покупців.

Дві білявки з синцями під очима саме затарилися.

Власне, на третій день перебування в Ханжонково я остаточно з'ясовую деяку незмінність у вранішньому раціоні частини тутешніх мешканців: два літри пива, здебільшого "Сармат", і пакетик розчинного пюре.

Макіївський молоковоз. Фото texty.org.ua

Схожі картини мені доводилося спостерігати давно, коли тільки знайомився з Росією у місті Можайск, що майже під Москвою.

Спершу горілчані потоки в рубці діджея тамтешнього БК. О шостій ранку прогулянка центром містечка: ніяк не збагну, чому довкола тиняється стільки людей, схожих на тіні. "Че тут непонятного. За водкой вылазят", - пояснив діджей.

"Ну как тут после шахты не выпить", - пояснює мені "Шила", тридцятилітній смуглявий "корєш". "Шила" - шахтар, один з небагатьох, хто ще не подався з Макіївки у пошуках кращої долі до Донецька.

Таксист Володя, відвозячи мене туди на залізничний вокзал, доповнює. "Квартиры стоят на продажу по 8 тыс уе. Однокомнатная. Валом. А кому они нах… нужны. Старики оттарабанили свое в подземельях, а молодежь бросает все и рвет отсюдава подалее.

Ты посмотри - у нас всюду одни старики в основном. А как молодежи жить? Воду подают девять часов на сутки, и то не постоянно. Шахты закрывают. Все крушится-валится. Все молодые поближе к Донецку переселяются".

Таксисту важко не повірити. За вікном раз-по-раз мелькають покинуті шахти. Втім, навіть у салоні старого "Опеля" дух спирає від їдкого повітря. Мешканці шахтарських "посьолків" та самої Макіївки дихають цією отрутою постійно.

Відразу за містечком проїжджаємо якийсь хімічний гігант. Густі хмари диму виповзають з його труб, огортаючи клубами довколишні хрущоби та золоті бані пишної церкви прямо перед входом до підприємства.

"Бог із людьми поселилися у смозі", - лізуть мені в голову від цього видовиська різні нісенітниці, поки десь у її другій півкулі відлунює знайома мелодія: "Золотые купола… Только синие они - и не крапа золота".

Між тим, гладенька заасфальтована дорога - предмет тутешніх гордощів - потрохи виводить нас у сам Донецьк. Краєвиди миттєво змінюються, щоправда, не зникає їх спільне тло: сірість, точніше, неодмінно сіре небо та важке сперте повітря.

Донецьк: контрасти

Власне, це, напевне, головна особливість донецького центру. Він разюче контрастує з хрущобами вже на околиці столиці Донбасу, а ще дужче - з "посьолками", які примикають до них, утворюючи дику химеру псевдо-мегаполіса.

Нічний центр Донецька. Фото livejournal.com

Донеччани хизуються, демонструючи свої "центрові" принади: найкращі бутіки, всіяні ліхтарями "плази", від яких мерехтить в очах, вилизані закутні між висотками і той-таки гладенький асфальт.

Тут помпезний стадіон, і все рясніє зеленню у центрі, а модниці носять "шмотки" крутіші, ніж у київських "звьозд".

Та що там: Київ - задвірки порівняно з цим пафосом. "Донецк - Європа". Хоча радше в сенсі, що в його центрі на кожному кроці "євроремонт" і "євро-споруди". Усе напрочуд знайоме. Жаль тільки - не для всіх донеччан.

Це, власне, типова азійська парадигма розвитку, коли за мерехтінням "плази" і вогнями пишних парків тут завжди начхати на гострі кутики жил, що роздирають розбухлі ноги макіївських бабусь, на облуплені двоповерхівки, куди воду подають за графіком, чи на чиюсь відірвану конвеєром руку через дрімоту на "хімці".

Такі моторошні історії - не диво для донецької провінції. У Макіївці я їх наслухався.

Власне, помпезність у столичному центрі на тлі довколишніх злиднів - ці гнітючі контрасти - мені доводилося зустрічати насамперед у Душанбе, далі в Баку.

Баку: центр та периферія. Фото texty.org.ua

Причому центральні таджицькі дороги, як і азербайджанські, нічим не гірші за донецькі. А Баку так само прикрашають бутіки й автосалони.

Центр Душанбе потопає у сяйві палаців, фонтанів та пам'ятників, тільки це все щезає вже за кілька кілометрів. Впевнений, що десь ті самі контрасти превалюють в Астані, Ашхабаді і в "кадирівському" Грозному.

Усюди гладенькі дороги однаково ведуть від пишних майданів та позолочених культових споруд до злиденних обсциканих околиць, якими, буває, лячно прогулятися не лише вночі, а й удень.

Звичайні азійські традиції

На думку сучасних українських орієнталістів Олександра Галенка та Анатолія Момрика, такий контрастний устрій - це відголос типових азійських традицій, що відображають ставлення керманичів до влади та заразом до суспільства. Вони здавна притаманні євразійському степові, частиною якого є сучасна Донеччина.

Мало того - вони були притаманні й козакам як носіям степових традицій. Влада сприймається як вінець щастя. Недаремно повелителів на Сході іменували перським словом "гюмаюн", що перекладається як "щасливчик".

Грозний-сіті Кадирова. Фото texty.org.ua

Маєш владу? Отже - пий, гуляй, зводь палаци, розбудовуй власну столицю, втішайся життям. Влада - це щастя, на все решту - начхати. Всі решта - менш щасливі та нещасні, бо так розпорядилася Доля, сам Бог.

Це певний архетип світосприйняття. У такому ракурсі "центрові" донецькі пишноти та "межигір'я" на тлі повсюдної злиденності - не лише "совкові рудименти", а справжнє відображення ментальних азійських уявлень про щастя.

Але ж так всюди!

Іноді опис таких азійських "фейків", імітацій розвитку, пробуджує заперечення в читача. Мовляв, так усюди - розвинений центр та занедбані околиці.

Не так. Годі й згадувати Західну Європу. Втім, навіть Київ далеко не настільки пістрявіє контрастами. Тут вони не такі разючі і поки що не настільки обурливі.

Ще менше впадають в око відмінності між центрами та периферією на заході України. Мова не стільки про зовнішній вигляд, скільки про стандарти життя, які відразу помітні в охайності побуту, комунікаціях, стані будівель.

Кременець, Тернопільська область. Фото texty.org.ua

Запорукою сучасного "міста мрії" є відчуття жителів, що всі громадяни рівні і всі люди священні, говорить Енріке Пеньялос, помітна постать руху "Новий урбанізм".

Якщо ж ми маємо таку разючу відмінність між центром та околицями, то ми постійно подаємо сигнал усім жителям, що є "обрані", які живуть у "царському палаці", і другий сорт - десь на задвірках, на периферії. Однак найбільш успішними, в тому числі в економічному сенсі, є саме міста-мрії, а не міста-палаци.

Дві парадигми розвитку міст в Україні як відображення історичного світосприйняття їх мешканців вирвалися назовні напрочуд швидко. Адже до схеми Донбасу наближаються й інші промислові регіони південного сходу.

Натомість контрасти між центрами та периферією дедалі тушуються на заході України, у чому легко переконатися - варто лише помандрувати країною.

Тернопіль. Фото texty.org.ua

Навряд чи після таких мандрів хтось буде заперечувати, що Донецьк за міським устроєм наближається до Баку й Душанбе, а Львів - до Варшави чи Праги.

Проте Донбасу, на відміну від помпезно-злиденних Азербайджану чи Таджикистану, суттєво пощастило. Він має шанс вибору: поступово переймати від найближчих регіональних сусідів в межах однієї країни західноєвропейську парадигму або і далі розвиватися за середньо-азійською, наслідуючи інших сусідів.

Ні в азербайджанців, ні в таджиків, на відміну від донеччан, такого вибору нема, і навряд чи він з'явиться. Це саме те, що суттєво віддаляє Донецьк від його найближчих азійських родичів у бік решти України. Втім, чи скористається регіон таким шансом, залежить винятково від нього самого.

Оригінал публікації: Донецьк: розкішне, азійське місто-палац