Инклюзивное трудоустройство. Прыжок через 70 лет
Великі реформи завжди є відповіддю на потужні економічні та соціальні виклики. Вони рідко відбуваються стрімко, але не у випадку сучасної України, коли потрібно освоїти найкращий світовий досвід і передові технології у стислі строки.
Одна з таких сфер – зайнятість людей з інвалідністю, серед яких багато ветеранів і, на жаль, буде ще більше. У цій сфері в Україні діє концепція, сформована в СРСР, Європі та Північній Америці у 1940-1950-х роках: уряди сприяють зайнятості людей з інвалідністю, для їхніх потреб адаптують робочі місця і систему навчання, а незайнятим виплачують допомогу.
У 1980-х Європа почала переймати сформовану в США та Канаді концепцію, відповідно до якої люди з інвалідністю з пасивних отримувачів допомоги перетворюються на активних учасників ринку праці, а вся інфраструктура робиться для них доступною. Для України зміна концепції – вимога часу.
Ця реформа потрібна мільйонам українців. Ми в Конфедерації роботодавців України спільно з бізнесами-учасниками Національної мережі компаній, що сприяють працевлаштуванню людей з інвалідністю "Разом", проаналізували європейський досвід і визначили точки входу для початку масштабної реформи.
Доступність для людей з інвалідністю системи освіти та ринку праці, поява інклюзивних будівель, доступних тротуарів, доріг і транспорту – це результат еволюції, яка почалася 250 років тому у Європі. Її інтенсивність визначали урбанізація, війни, епідемії та боротьба за права людини.
У кінці 18 століття, з розвитком урбанізації, багато західноєвропейських міст відчули наплив людей з інвалідністю, які займалися жебрацтвом. Щоб прибрати їх з вулиць і дати можливість заробляти кошти, а не випрошувати їх, людям з каліцтвами давали роботу при монастирях та лікарнях.
Уряди почали брати питання працевлаштування людей з каліцтвами під контроль у 1920-1930-х роках – після Першої світової війни. Серед зачинателів були, зокрема, Великобританія, Бельгія, Греція, Італія та Німеччина.
В Україні державні програми працевлаштування людей з інвалідністю започаткували після Першої світової війни. У 1919 році в Києві було близько 30 тис дітей-калік. Це стало поштовхом для створення Будинку покаліченої дитини, на базі якого розвинувся Національний інститут травматології та ортопедії.
У 1920-1930-х роках уряди країн Північної Америки та Європи запровадили обов’язкові квоти для найму людей з інвалідністю. Така норма була і в СРСР. Існувало й ноу-хау: підприємства, де працювали і якими керували люди з інвалідністю. Часто вони ставали прибутковими, що викликало в чиновників подив і бажання їх підпорядкувати. Після зміни керівництва вони занепадали.
Новий виклик
Друга світова війна змусила європейські країни розширяти категорії людей з інвалідністю, яким гарантувалося працевлаштування. У 1940-1950-х це призвело до зростання попиту на робочі місця – більшого, ніж мали підприємства.
У разі невиконання нормативу роботодавці мали сплатити невеликий штраф, але багато підприємств його не платили. У змаганні за некваліфіковані робочі місця перевага надавалася людям з інвалідністю, які мали високу кваліфікацію та освіту. Ситуацію ємно описує фраза "мікроскопом цвяхи забивати".
Як наслідок, Великобританія та Нідерланди у 1980-х відмовилися від практики квотування, Бельгія та Ірландія застосували квоти лише до держпідприємств, а Німеччина та Франція трансформували систему і додали інші інструменти: створили сотні інклюзивних підприємств (адаптація радянського ноу-хау).
В СРСР суттєво нічого не змінилося. Підходи до формування політики з працевлаштування людей з інвалідністю в СРСР і західних країнах розійшлися. Після здобуття Незалежності Україна перенесла вимоги щодо квот на бізнес.
У питанні відкритості ринку праці для працівників з інвалідністю Україна у 2021 році перебувала на рівні більшості країн Європи зразка 1940-1950-х років. У нас досі існує норматив 4% від кількості працівників і штрафи за його невиконання.
До 2022 року багато підприємств ігнорували сплату штрафів, але у 2023 році Фонд соціального захисту людей з інвалідністю та Пенсійний фонд створили систему автоматичного виявлення підприємств-порушників. У 2023 році їм було нараховано штрафів у 30 разів більше плану.
Багато бізнесів, які не виконали норматив, заявили, що не можуть знайти кандидатів на вакансії. Щоб підприємства виконали норматив, за оцінками Конфедерації роботодавців України, кількість працевлаштованих кваліфікованих людей з інвалідністю має зрости з нинішніх 430 тис до щонайменше 600 тис.
Проте такої кількості кандидатів на ринку праці немає. За 2023 рік Державна служба зайнятості змогла працевлаштувати 7,7 тис працівників з інвалідністю, це 0,5% від 1,67 млн працездатних людей з інвалідністю, які не мають роботи. Тобто нинішній інструментарій себе вичерпав.
Зміна стратегії
У 1980-х роках Великобританія відмовилася від квотного принципу і перейняла підхід США та Канади, який передбачав поняття "професійна реабілітація".
Він передбачав, що відновити можна не тільки фізичні можливості людини, а і її професійні якості. Очевидна мета професійної реабілітації – спрямувати якомога більше людей з інвалідністю на оплачувану роботу, щоб зменшити їх залежність від дорогого навчання в спеціальних закладах та соціальних виплат.
Реабілітаційні системи досі слугують центральним елементом більшості національних політик у сфері інвалідності, особливо в країнах Європи та Північної Америки. Тобто питання не тільки в позиції бізнесу, а і в настрої людей, які прагнуть відновлення не тільки фізичних можливостей, а й професійних.
Пізніше стало зрозуміло, що ефективніше витрачати кошти на адаптацію всього ринку праці та інфраструктури до потреб людей з інвалідністю, тобто робити його інклюзивним, ніж залучати фінанси на дорогі і малоефективні заходи з перенавчання та пристосування людей з інвалідністю до робочих місць.
Інституційні зміни – створення доступних дитсадків та шкіл для дітей з інвалідністю – спрощували і робили дешевшим та простішим подальше навчання дітей, а потім і їх прихід на ринок праці. Як наслідок, рівень працевлаштування людей з інвалідністю у Великобританії сягає рекордних 53%.
Після початку великої війни Україна почала реалізовувати свій варіант британсько-американської політики з інклюзивності ринку праці з тими ж помилками, але з відставанням на 45 років. Уряд говорить про перенавчання людей з інвалідністю та виділяє кошти на адаптацію робочих місць для них.
Ефективність цих витрат складно оцінити: на облаштування одного робочого місця держава витрачає до 100 тис грн. Із серпня 2023 року компенсації отримали близько 300 роботодавців, 200 з них – у січні-березні 2024 року.
Якщо рахувати грубо, то для надання низькокваліфікованої роботи тисячі людей з інвалідністю державі доведеться витратити до 100 млн грн. А якщо мова буде йти про 100 тис чи 1 млн осіб з інвалідністю? Наскільки такі витрати співмірні з економічним ефектом у довгостроковій перспективі?
Наш шлях
Українська ситуація 2024 року відрізняється від британської 1940-х тільки в одному: у нас є розуміння, куди потрібно рухатися. У всьому іншому вихідні умови схожі: люди з інвалідністю розпорошені по всій країні і уряд знає про них небагато – стільки, щоб достатньо було виплатити допомогу, але мало, щоб дати роботу.
Найголовніше – хто розроблятиме національну стратегію працевлаштування людей з інвалідністю. Є публічна, формальна і реальна ситуації.
Публічно темою опікуються Офіс президента, Уповноважений з прав людини, Мінекономіки, Мінсоцполітики, Міністерство у справах ветеранів, Державна служба зайнятості, військові та обласні адміністрації, територіальні громади.
Формальна сторона питання – Мінсоцполітики визначає загальний підхід. Йому підпорядкований Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, який не відповідає за працевлаштування таких людей, але збирає з бізнесу штрафи. Є Державна служба зайнятості, підпорядкована Мінекономіки, але вона відповідає за працевлаштування безробітних, у тому числі – людей з інвалідністю.
Реально виходить, що стратегічно і системно питанням працевлаштування людей з інвалідністю не опікується і не відповідає за результат конкретна державна установа, хоча у всіх згаданих органах питання працевлаштування людей з інвалідністю згадується. "Розмити" відповідальність наші бюрократи вміють.
Поки триватиме війна, кількість людей з інвалідністю буде зростати, тому систему потрібно переналаштовувати "на льоту". Передусім слід визначити фундамент для побудови нової стратегії і тактики працевлаштування таких людей.
Перший блок для початку реформи – визначення кількості людей з інвалідністю і їх спроможності бути учасниками ринку праці. Наразі Україна оперує даними про 2,5-2,7 млн повнолітніх людей з інвалідністю, які були востаннє оновлені у 2021 році, та 156 тис дітей з інвалідністю. З початку великої війни все змінилося.
Скільки працездатних людей з інвалідністю та дітей з інвалідністю виїхали за межі України – питання без відповіді, як і загальна картина щодо міграції громадян. Ця інформація дозволить зрозуміти, який потенційний трудовий ресурс не задіяний.
Другий блок – розуміння професійних якостей працездатних людей з інвалідністю, які перебувають в Україні. Чи можуть і хочуть вони працювати за здобутою раніше професією? Що заважає їм виходити на ринок праці? Відповіді на ці питання дозволять зрозуміти, попит на які професії може бути задоволений завдяки людям з інвалідністю і які причини заважають їм працювати.
Третій блок – відмова від встановлення групи інвалідності з оцінкою ступеня втрати працездатності. Структури системи охорони здоровʼя суттєво впливають на працевлаштування людей з інвалідністю. Медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), не маючи необхідних фахівців, бюрократичними методами визначають "придатність" людей з інвалідністю працювати за тією чи іншою професією.
На зміну системі МСЕК, імідж якої підкошують корупційні скандали, має прийти система Міжнародної класифікації функціонування, яка діє в розвинених країнах.
Четвертий блок – на основі даних про людей з інвалідністю слід зрозуміти, чи може бізнес виконати норматив 4%. Він був обґрунтований у 1990-х роках. Тоді вважалося, що така частка населення розвинених країн має інвалідність. Наразі міжнародна практика не прив’язана до частки населення з інвалідністю.
В Австрії норматив становить 4%, у Німеччині – 5%, у Франції та Польщі – 6%, в Іспанії – 2% і тільки для компаній з чисельністю понад 50 працівників. У Бельгії норматив існує тільки для державних підприємств (2,5%).
Територіальне проживання людей з інвалідністю в Україні у 2021 році було нерівномірним, тому можливості бізнесу залучити їх на роботу теж різні.
Наприклад, підприємство в селі має найняти десять людей з інвалідністю, але їх там лише пʼять. У цій ситуації "біле" підприємство буде порушником закону. Тимчасом підприємство у великому місті виконає норматив і буде "закрите" для прийому працівників з інвалідністю, хоча матиме потребу в залученні кадрів.
Ситуацію демонструє офіційна статистика за 2021 рік. Тоді найбільше людей з інвалідністю було в Львівській області: кожна дванадцята людина мала першу, другу або третю групи. У Києві та Київській області з майже вдвічі більшим населенням, ніж на Львівщині, "групу" мала кожна шістнадцята людина.
Можливо, для одних регіонів буде доцільно встановити норматив 2%, а для інших – 4%. Норматив могли б визначати територіальні громади.
П’ятий блок для входу в реформи – побудова ефективної системи освіти для людей з інвалідністю. Мова не тільки про навчання та перенавчання безробітних працівників з інвалідністю, а про побудову системи освіти, інклюзивної для них.
Упродовж останніх десяти років спостерігається небезпечна тенденція: з 2014 року по 2021 рік кількість учнів з інвалідністю зросла на 28%, а кількість підлітків з інвалідністю, які здобувають професію чи вищу освіту, скорочується.
З 2013 року до 2021 року кількість учнів з інвалідністю в закладах професійної освіти скоротилася на 35%, а студентів у вишах – на 29%. Це означає, що в доросле життя входить дедалі більше людей з інвалідністю без професії.
Місяць тому держава зробила перший дещо сумбурний крок для вирішення цих питань. Мінсоцполітики ухвалило наказ, яким зобовʼязало Державну службу зайнятості вести реєстр осіб з інвалідністю, які не мають роботи.
Реєстр повинен містити інформацію про майже 1,7 млн непрацевлаштованих людей з інвалідністю. З кожною такою людиною має відбутися комунікація. Державна установа повинна зрозуміти можливості і потреби конкретної людини, запропонувати і за необхідності організувати профорієнтацію та навчання.
Ідея прекрасна, але "стеля" центрів зайнятості – 7-9 тис працевлаштованих осіб з інвалідністю на рік. Якщо система не зміниться, то для результативної комунікації з працездатними людьми з інвалідністю знадобляться роки і десятиріччя.
Є ще одна вкрай важлива складова процесу працевлаштування цих майбутніх працівників: фізична, транспортна та інформаційна доступність інфраструктури для людей з інвалідністю. Силами лише бізнесу це вирішити неможливо.
Що робити – зрозуміло. Спочатку ми спільно – держава, роботодавці, громадські організації, що представляють інтереси людей з інвалідністю, – маємо визначитися щодо цих основних п’яти блоків проблем, хоча їх буде більше.
Досвід показує, що роботодавці та громадські організації набагато активніші, ніж уряд, але нас повинні чути. Діалог може бути дієвим інструментом вирішення питання. Політика вироблення узгоджених рішень значно прискорить процес інтеграції України з Європейським Союзом, де питанням інклюзії та працевлаштування людей з інвалідністю приділяють особливу увагу.