Расширение ЕС — бремя или усиление
1 травня 2004 року відбулося найбільше розширення в історії Європейського Союзу – у той день до спільноти, яка до того налічувала 15 членів, увійшло одразу 10 нових держав – Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія.
А порівняно з далеким вже 1994 роком – ЄС більш ніж подвоївся.
Чи було те велике розширення легким?
Ні, тоді теж були серйозні сумніви, великий песимізм, тривалі перемовини, спроби поділити-роз’єднати-поділити держави на "пакети розширення" і багато чого, що зараз, через багато років, вже становить інтерес переважно для істориків та немає сенсу особливо згадувати у деталях.
А після того "великого вибуху" наступила довга епоха "летаргічного сну" – у наступні 20 років ЄС розширився за рахунок лише трьох держав (з часу вступу останньої – Хорватії – минуло більше 10 років), втративши при цьому Велику Британію.
Змінювались покоління європейських політиків, але не змінювався скептицизм, підкріплений подекуди спеціально підтягуваними тезами про "складність процесу", "труднощі адаптації", "величезні витрати", "важкість пошуку консенсусу у розширеному колі" та багато іншого.
Що відбувалось паралельно?
Поступове створення та консервація на континенті "сірої зони".
Сам сигнал про те, що подальше розширення по суті "поставлено на паузу", дуже зіграв на руку росії. Втративши у "дев’яності" і "нульові" велику частину своєї "повоєнної зони впливу" – держави колишнього соціалістичного табору та Варшавського договору, вона сформувала для себе уяву, що решта на континенті – умовно її трофей.
Де можна "хитати" ситуацію, вигодовувати та приводити до влади маріонеткові політичні сили, провести де-факто новий поділ континенту, захоплювати території, а заодно – маючи довгострокову мету зруйнувати спільний європейський проект – намацувати і його "точки слабкості", насичуючи ЄС своїми агентами впливу, підтримуючи (і не тільки морально) тамтешні деструктивні політичні партії, впливати на вибори, намагатись узяти під контроль інформаційний простір, підживлювати внутрішні протиріччя.
Так могло тривати – і тривало – роками. Відсутність чітких сигналів про перспективу на тлі і взагалі протилежних заяв від декого з політиків – "точно не у найближчі 20-30-50 років", дозволяло росії підвищувати ставки у цій геоконтинентальній грі.
путіну практично зійшли з рук спочатку анексія Криму, згодом захоплення частини східних областей України, багаторічне знущання над європейськими лідерами у так званому "нормандському форматі", де він витискав з них відмову від цінностей і згоду на те, що він намагається видавити і нині – "визнати нові територіальні реалії "на землі".
У результаті ми дійшли до точки, коли росія наважилась розв’язати найкривавішу війну на континенті у ХХІ сторіччі, вирішивши вже силою зброї продемонструвати, хто насправді "господар континенту".
Європа прокинулась. Неймовірно дорогою ціною, яку Україна платить й досі, ми за лічені місяці отримали ті рішення, про які мріяли десятиліттями.
І головне – не тільки ми, адже разом з нами "на паузі" стояли й інші держави Європи, які теж у якійсь мірі у щось десь не вписувались, а, говорячи відверто, сприймались в усвідомленні дійсно як вічна "сіра зона", бо так було комфортно.
Бачимо нині дуже обнадійливу динаміку у прийнятті рішень, сміливі ініціативи та пропозиції, прагнення на практиці демонструвати лідерство та цінності, заради яких і прагнуть членства у ЄС.
Найголовніше на нинішньому етапі:
- зміцнювати, посилювати це лідерство, не боятись приймати сміливі рішення та жорстко відкидати різноманітні маніпуляції;
- не допустити повернення епохи пошуку підстав "чому не можна", а спільно рухатись до зняття бар’єрів,
- не намагатись штучно поділити кандидатів і претендентів на нові "кошики розширення", бо хтось стоїть у черзі довше, чи з інших подібних підстав.
Перед "великим вибухом" також був великий прошарок тих, хто вважав, що та десятка країн для ЄС – це "тягар". Чи багато сьогодні, через два десятиліття, готові повторити це твердження?
Так само і Україна, Молдова, інші держави-кандидати і претенденти на вступ (про які вже нині хтось може думати чи навіть говорити про тягар) – насправді посилення для спільного європейського дому, посилення різне – індустріальне, аграрне, інноваційне, культурне, врешті-решт оборонне (що, як показала сучасна історія – далеко не останнє питання).
Ми усі йдемо у ЄС не заради щось там забрати, а щоб додати – свій потенціал, можливості, енергію та натхнення, бажання надолужувати час, втрачений за роки перебування у "сірій зоні".