Экономические реалии и фантезеры из Офиса Президента

Податкова реформа 10-10-10, яку пропонує Шурма з Офісу Президента, є чистим витвором фантазерів. 

Я не стану повторювати десятки аргументів про недоречність і недолугість цієї пропозиції, про це вже сказано достатньо з різних сторін — від НБУ до аналітиків і журналістів. 

Пропоную глянути на цю реформу з більш широкої, світоглядної точки зору. 

Успішну економічну політику неможливо просто вигадати, навіть маючи багату фантазію. Економічна історія показую, що успішна економічна політики виникає з економічної історії. 

Фантастичний успіх Південної Кореї, яка була однією з найбідніших країн світу в 1950-х роках, а через два покоління була вже серед заможних країн, є найбільш відомим прикладом успішної економічної політики. Але корейці її не вигадали, вони пристосували до своїх потреб економічну політику Японії. 

В свою чергу, японці не вигадали нову економічну політику. Вони на початку ери Мейдзі вивчили всі кращі світові зразки економічної політики і свідомо взяли за зразок економічну політику Німеччини часів Бісмарка. (Для вивчення світового досвіду навіть була споряджена спеціальна місія до Європи та США, відома як "Місія Івакури").

В свою чергу, німці не вигадали свою економічну політику, бо завдяки праці Фрідріха Ліста їм були відомі всі зразки успішної економічної політики, найбільш адекватною для них була описана Лістом політика США (Фрідріх Ліст багато років прожив в США і мав американське громадянство), започаткована Александером Гамільтоном. 

Гамільтон першим систематично виклав економічну політику прискореного розвитку, але він її не вигадав. Економічна політика США в ХІХ сторіччі є пристосованою до їхніх умов і часу британською політикою, яку запровадили Тюдори в ХVI сторіччі і яку британці більш-менш послідовно продовжували 300 років. 

Ця послідовність економічної політики описана Еріком Райнертом в його світовому бестселері "Як багаті країни забагатіли і чому бідні країни лишаються бідними". 

Більшість країн зараз є бідними, бо з різних причин не можуть розробити і запровадити адекватну економічну політику. Хоча в жодному разі економічну політику не можна скопіювати з історичних зразків, бо ніколи історичні обставини не повторюються, але загальні принципи запозичити і пристосувати для своїх умов можна. 

Тобто, по-перше, економічна політика не є плодом фантазії, вона є плодом аналізу, вибору і пристосування успішної політики інших країн. Для початку треба визначити країни, економіка яких була в схожих умовах і які змогли досягти економічного успіху. 

Для нас Південна Корея, розвалена вщент Корейською війною, набагато більш адекватний приклад, ніж сусідні країни Східної Європи, тим паче Велика Британія часів Тетчер. 

По-друге, треба визначити складові економічної політики, бо вона не вичерпується податковою політикою. В конкретних умовах, як зараз у нас, податкові ставки взагалі не є першочерговою (і навіть другочерговою) проблемою. 

Опитування останніх років щодо перешкод розвитку бізнесу не включали податкові ставки у десятку головних факторів, у десятку провідних факторів потрапляла тільки проблема складності адміністрування податків. 

Зараз макроекономічна стабільність набагато важливіша, ніж зменшення податків, тому пропонована Шурмою податкова реформа недоречна і принесе тільки погіршення економічної ситуації. 

Хіба гучний провал різкого зменшення ставок ЄСВ в 2016 році нічому не вчить? Хіба 100-мільярдна діра в Пенсійному фонді без жодних позитивів щодо бізнес-клімату не є переконливим фактом? 

Якщо ми подивимось на історії успіху "азійських тигрів", то серед головних факторів ми не знайдемо зменшення податків. Фактори успіху були зовсім іншими, але для їх розуміння потрібна не фантазія, а знання економічної історії. 

Запропонована податкова реформа Шурми — це ще одна квітка у букеті економічних фантазій, який описала Юлія Свириденко, ще один фантазер з ОП. 

Я мав нагоду минулого місяця розібрати описані нею фантазії, які, треба визнати, притаманні більшості нашого істеблішменту. Ви не знайдете в економічній історії жодного прикладу, коли бідна розорена економіка зростала протягом 10-20 років на 7% щорічно завдяки політиці, подібній до тетчеризму. 

Але в голові наших фантазерів дивним чином поєднується тетчеризм зі швидким подоланням бідності. 

Що ж є джерелом таких економічних фантазій? Мені здається, що таким джерелом є сліпа віра, схожа на релігійну. Для такої віри факти не потрібні. Якщо такі фантазери впливають на політичні рішення, то наслідки можуть бути руйнівними. 

У зв’язку з цим виникає загальне питання стосовно мотивів і механізмів прийняття рішень в сфері економічної політики. 

Політичні лідери мають два мотиви для таких рішень: особиста користь (власна або наближених осіб) або національні інтереси. 

З першим мотивом все зрозуміло, особливо для українців. З другим — більш складно, бо проблема в тому, як політичні лідери розуміють національні інтереси в економічній сфері. 

Інколи політичні лідери мають власне чітке уявлення щодо національного розвитку, наприклад, Махатхір або Пак Чон Хі (останній, приміром, на рівних дискутував з професором Волтом Ростоу, радником американського президента, намагаючись переконати Ростоу, що той хибно розуміє економіку Кореї). 

Частіше буває, коли політики не мають уявлень про стратегію розвитку (вже хрестоматійний приклад — виступ Кучми у Верховній Раді, коли він просив вказати йому, яку країну будувати), вони не мають знань з економічної історії та економічної політики, тому мають покладаються на радників. 

І в цьому випадку політики можуть стати жертвами недолугих пропозицій, бо фантазери можуть бути дуже переконливими і настирними. 

Показовим прикладом може бути політика багаторічного лідера Індонезії генерала Сухарто. Захопивши владу, він не мав уявлень щодо політики розвитку країни, тому перебував під впливом двох різних груп - економічних лібералів та економічних націоналістів. 

Перша група увійшла в історію під назвою "Мафія Берклі", бо складалася переважно з вихованців Каліфорнійського університету в Берклі. Неформальний лідер "Мафії Берклі" Віджоджо очолював Міністерство планування і національного розвитку з кінця 1960-х до початку 1980-х років. 

Звісно, Каліфорнійський університет, то не Чикагський, тому "Мафія Берклі" не були фанатиками лібералізму, хоча і поділяли погляди західного економічного мейнстріму свого часу. 

Їхня політика, започаткована в кінці 1960-х років, створила умови для сталого розвитку Індонезії в 1970-1980 роках, коли економічне зростання становило в середньому майже 7% щороку. 

Вони змогли подолати гіперінфляцію (в 1960-х роках вона сягала сотень процентів на рік), запровадили жорстку бюджетну дисципліну і встановили макроекономічну стабільність. 

Завдяки цій політиці в Індонезію почали інвестувати транснаціональні корпорації, що й забезпечило швидке зростання. Важливим фактором також був експорт нафти в умовах зростання цін. 

В 1980-і роки прихильники економічного націоналізму переконали Сухарто відсторонити "Мафію Берклі" від влади, подальше швидке зростання Індонезії відбувалося без їхньої участі. 

Але 1988 року Сухарто повернув лібералів до розробки економічної політики, і вони запровадили кардинальну лібералізацію і дерегуляцію фінансових ринків, наприклад, зниження вимог до капіталу і резервів банків, послаблення контролю держави над їх діяльністю тощо. 

В 1990-х роках кількість банків виросла втричі, вони всі поринули в спекуляцію нерухомістю і майже припинили фінансування реального сектору, особливо прикро — орієнтованого на експорт. З 1989 року фондова біржа Джакарти зростала найвищими темпами в світі. 

В 1997 році почалось фінансове пекло і розвал економіки. Ринок нерухомості впав, десятки банків збанкрутували, експорт в 1998 році впав втричі до 1997 року, економіка скоротилася на 20%, курс рупії за рік змінився з 2500 до 14 тисяч за долар, 15 мільйонів людей втратили роботу. 

Настало десятиріччя занепаду. Тільки в 2005 році Індонезія повернулась до рівня докризового 1996 року (за показником ВВП на душу населення). 

Лібералізація фінансових ринків Індонезії контрастує з лібералізацією в Південній Кореї. Перша закінчилася економічним крахом, бо було запроваджена в економіці, яка ще не доросла до цього. 

Друга була цілком успішною. Негативні наслідки передчасної лібералізації можемо побачити також в історії Філіппін. Якщо країна не має послідовної стратегії розвитку, вона приречена на подібні провали. Реформа 10-10-10 може стати одним з таких прикладів.