Как Минюст собирается взыскать репарации с России

Нещодавно в інтерв’ю заступниця міністра юстиції Ірина Мудра розповіла про наміри та засоби стягнення репарацій з Росії за шкоду, нанесену агресією проти України ("Економічна правда" теж повідомила про це). 

Це перше більш-менш розлоге викладення позиції нашого міністерства юстиції щодо цієї проблеми, тому я вважаю доречним детально розібрати наведену заступницею міністра інформацію. 

Що пропонує Мін'юст?

Ірина Мудра цілком слушно зауважує, що міжнародні організації та міжнародне право виявилися нездатними притягнути Росію до відповідальності за агресію і за руйнування нашої країни. 

Її слова про те, що війна в Україні потребує змін фундаментальних основ міжнародного публічного права — це рефрен сотень заяв юристів міжнародного права багатьох країн. 

Ситуація зрозуміла всім, але як з неї вийти — поки що рішення немає. Це стосується відповідальності як матеріальної (тобто репарацій), так і відповідальності кримінальної за злочин агресії і за безліч воєнних злочинів. 

Мін'юст пропонує механізм, при якому створюється міжнародна комісія з розгляду позовів про компенсацію збитків, а держави-учасниці блокують, конфіскують та передають активи РФ для задоволення вимог Комісії.

Цей механізм, який має назву International Claims Commissions (ICC), я вже аналізував у колонці для ЕП. 

Ризики, які я описав, стали більш загрозливими. Ще раз хочу наголосити, що практика застосування механізму ICC не адекватна нинішній ситуації російської агресії, бо його практика застосування завжди спиралася на визнання юрисдикції цієї комісії країною, що платила репарації.

Пропонований договір укладається між Україною та країнами, які зараз заморозили російські активи. Згідно до нього, країни конфіскують заморожені активи і використають їх на відбудову України. Законність цієї дії викликає сумнів. 

Припустимо, Росія та Китай укладуть угоду, за якою Китаї конфіскує активи США, які знаходяться на території Китаю, і передасть їх Росії без згоди США. По суті, це та сама дія. 

Вона порушує основи міжнародного права, а саме суверенний імунітет. Виходить, щоб покарати Росію за порушення міжнародного права, треба йти на порушення міжнародного права. 

Як подолати суверенний імунітет?

Мінюст, відповідно до заяви Ірини Мудрої, вважає, що для виходу з цього протиріччя всі країни, які підпишуть пропонований договір, змінять своє національне законодавство, щоб дозволити ігнорування суверенного імунітету. 

Національне законодавство може встановити обмеження суверенного імунітету. Наприклад, постанова Верховного суду України від 14 квітня 2022 року говорить, що суд України має право ігнорувати імунітет РФ у справах за позовами фізичних осіб про відшкодування шкоди, завданої в результаті збройної агресії. 

У законодавстві США є обмеження суверенного імунітету щодо держав, з якими США знаходиться в стані збройного конфлікту або які вчинили напад на США. 

Принципове питання: чи будуть згодні законодавці Франції або Італії піти на обмеження суверенного імунітету Росії на підставі договору з Україною? Якщо законодавці на це не погодяться, то вся конструкція механізму ICC розсипається. 

А ніякого "плану Б" Мінюст не пропонує. Тобто всі яйця Мін'юст кладе в один кошик і молить бога, щоб кошик не впав. А що, як він впаде? Тобто, що буде, коли парламенти деяких країн не підуть на зміну національного законодавства щодо ігнорування суверенного імунітету країни, з якою у них немає війни? 

Окреме питання — час. На укладання договору про ICC та на зміни національного законодавства держав, які його підпишуть, потрібні роки. Російські активи, які заморожені відповідно до введених санкцій, мають бути розморожені і повернуті Росії, якщо вона припинить агресію проти України. 

Якщо це відбудеться до того, як держави змінять національне право щодо суверенного імунітету, то ніяких заморожених активів для конфіскації вже не буде. Тобто використати ці активи для відбудови України буде не можливо, вони будуть повернуті Росії. 

На які прецеденти ми ще можемо посилатися щодо подолання імунітету? Крім суверенного імунітету іноземних активів, є ще персональний імунітет президентів, голів урядів та міністрів закордонних справ. 

Вони не можуть бути притягнуті до суду за злочини, навіть кримінальні. Тим не менш, в 2003 році суд звинуватив президента Ліберії Чарльза Тейлора у кримінальних злочинах на території Сьєрра-Леоне і видав ордер на його арешт. 

Суд проігнорував імунітет президента Ліберії, бо це був не національний, а міжнародний суд, створений за угоди між Генеральною Асамблеєю ООН та урядом Сьєрра-Леоне. Тобто, імунітет не діє для рішень міжнародних судів. 

Прецедент з Тейлором зараз є найкращим зразком для притягнення Путіна до кримінальної відповідальності, бо Міжнародний кримінальний суд в Гаазі юрисдикції на це не має. 

Таким чином, якщо Україна укладе угоду з Генеральною асамблеєю ООН про створення міжнародного суду для покарання Росії за злочин агресії і для стягнення з неї компенсацій, то для цього суду імунітет Росії та її президента перепоною не буде.

Більш того, легітимність спеціального міжнародного суду ООН буде вищою за легітимність будь-якої комісії, створеною договором декількох країн. Не зрозуміло, чому варіант створення такого міжнародного суду не розглядається нашим Мінюстом. 

Чому саме ICC?

Ірина Мудра не наводить аргументів, чому саме такий інструмент вибраний Мінюстом. Вона називає його унікальним, хоча з її опису роботи пропонованої комісії видно, що пропонований механізм є аналогом комісії, створеної рішенням Радбезу ООН для стягнення репарацій з Іраку за напад на Кувейт. 

Комісія Кувейт-Ірак мала два головних досягнення, обидва Ірина Мудра пропонує для майбутньої комісії з російських репарацій: (1) спрощена процедура задоволення мільйонів позовів, (2) вирішення проблеми наповнення фонду виплати компенсацій шляхом відрахувань від продажу іракської нафти, нафтопродуктів та газу. 

Перше з цих досягнень є дійсно перевагою комісії над судом: судові процедури не дозволяють задовольняти масові позови в розумних часових рамках. 

Якщо б позови щодо компенсацій мільйонам фізичних осіб розглядав спеціальний суд ООН, то єдине прийнятне рішення було б — це створення комісії для розгляду масових позовів, яка б працювала под егідою суду за спеціальною спрощеною процедурою.

Що стосується другого пункту, то його реалізація була можлива тільки завдяки рішенню Радбезу ООН, згідно з яким Ірак мав відраховувати до фонду виплати компенсацій 30% від виручки за експорт вуглеводнів (згодом Радбез зменшив цей відсоток). 

Чи можливе таке рішення Радбезу ООН щодо Росії? Очевидно, що ні. Чи є інший спосіб примусити РФ робити такі відрахування? На жаль, зі слів Ірини Мудрої ми це не дізналися. Важко уявити, як договір України з нашими партнерами може примусити РФ до таких дій. 

Звідки взяти кошти для виплати репарацій?

Мінюст вбачає два типу джерел:

• Заблоковані російські активи, які мають бути конфісковані та передані Україні,
• Спеціальні податки на нафтогазовий експорт Росії.

Щодо першого з них ми вже говорили про його неможливість без зміни національного законодавства країн, в яких заморожені суверенні російські активи. Ризики і часові рамки цих процесів ми теж розглянули. 

Але крім суверенних активів за межами Росії знаходяться приватна власність росіян, обсяг якої значно перевищує обсяг суверенних активів. 

Незначна частка цих приватних активів заблокована в рамках запроваджених проти Росії санкцій. Національне законодавство дозволяє конфіскацію цієї власності, якщо в кримінальному процесі буде доведене її злочинне походження. 

Якщо уявити, що майже всі ці гроші приховані в заплутаних анонімних схемах власності, що приховано таким чином більше трильйона доларів, що для їх пошуку та кримінального судового переслідування потрібні тисячі судових процесів, то ми зрозуміємо, що нинішня ситуація потребує фантастичного часу та витрат для конфіскації закордонної приватної власності росіян на користь України. 

Судячи зі слів Ірини Мудрої, Мінюст не має пропозицій щодо прискорення процесу конфіскації приватної власності. 

Щоб конфіскувати приватну власність без довгої та витратної процедури кримінального судочинства, деякі країни, наприклад Великобританія та Австралія, запровадили правовий механізм UWO (Unexplained Wealth Order). 

Я вже раніше описував успіхи та складнощі застосування UWO в Британії. Він дає можливість конфіскації майна, набутого нелегальним шляхом, якщо власник або управитель майна не доведе законність його походження. Німеччина має подібний інструмент, але тільки у справах проти організованої злочинності. 

В інтересах України було б поширення UWO у всіх країнах, де є російські активи. Тоді б було не потрібно витрачати роки на пошуки реального власника і його кримінального переслідування. Достатньо того факту, що законне походження майна не відоме, щоб його конфіскувати та передати Україні. Не зрозуміло, чому така міжнародна ініціатива не розглядається Мінюстом. 

Висновки

Пропозиція розглядати тільки один інструмент репарацій (ICC), який ніколи не застосовувався в подібних до нашої ситуаціях, — нерозумний ризик. 

Розумно б було розглядати також інші опції, найбільш легітимною з яких був би договір України з Генеральною асамблеєю ООН. 

Пропозиція Мінюсту, навіть при успішному її втіленні через парламенти всіх країн, де заморожені російські активи, не дасть достатньо коштів для виплати компенсацій, бо більшість російських активів за кордоном — це приватна, а не суверенна власність. 

Необхідна міжнародна робота для конфіскації приватної російської власності поза рамками кримінального процесу.