Страна с выгребными ямами, или Почему Украина скоро останется без воды

Сьогодні політику держави щодо екології можна характеризувати так: "Якщо у вас є викиди або перевищені стоки, то ми вас оштрафуємо".  

З підприємствами ситуація зрозуміла: вони повинні бути фінансово спроможними встановити очисні споруди, щоб мати змогу проваджувати свою господарську діяльність (у цивілізованому світі підприємство без очисних споруд просто не може функціонувати).

А що з водоканалами, життєдіяльність яких  безпосередньо залежить від державної політики?

Якщо штрафувати водоканали, чи покращиться від цього система очищення стоків, адже оштрафовані – не означає модернізовані?

Наведу приклад: у нас в Житомирі каналізаційних мереж у два рази менше ніж водопровідних. Що це означає?

Що люди воду споживають з централізованої системи, а випорожнюються (вибачте) в вигрібні ями. Цикл розірваний. Очистити стоки неможливо.

 Ми не думаємо про те, що вони потрапляють в підземні джерела і поверхневі води, які потім знову повертаються до нас у склянку.

Рівень цивілізації в сучасному світі визначається глибиною очищення стоків та відходів життєдіяльності.

 Є країни з таким рівнем розвитку, при якому очищені стоки використовуються повторно в життєвому циклі.

Україна – країна з вигрібними ямами. А це – 19 століття. Ви можете не погодитися із моїм твердженням і сказати, що у нас є міські каналізації.

Так, вони дійсно є, але усі вони будувалися у 20 столітті, більше 30 років тому. І технологічно вони не пристосовані для якісної очистки стічних вод, які за останні десятиліття сильно змінилися за своїм складом.

Коли можна буде пити воду з крана

Чим це небезпечно? Брудні стоки вкрай негативно впливають на всю екосистему, вони знищують річки та підземні джерела.

У мене в Житомирі масовий запит на підключення до центрального водопостачання, тому що у людей пересихають їхні джерела – свердловини і колодязі.

Пересихають цілі річки. Наприклад, річка Ірпінь, яка є правою притокою Дніпра, зміліла на 70% Подивіться, наскільки впав рівень води в Дніпрі.

І це не лише через те, що не було в цьому році достатньої кількості опадів. За останні 30 років ми втратили 10 тисяч річок. А це відбувається насамперед через відсутність програм з очищення русел річок.

Ми – суспільство безтурботних людей, які поки ще не розуміють, що втрачають водні джерела, і не борються за їхнє життя.

Наша держава поки не розуміє, що зникнення джерел води і погіршення її якості призводить до міграції цілих регіонів і груп населення.

Тому що нестача ключового ресурсу унеможливлює існування цілих індустрій.

Чим же обмежується державна політика у плані наведення порядку в очищенні стоків і системного управління водними ресурсами?

Штрафує. І цими штрафами наповнює бюджет.

Але проблема відсутності каналізацій лишається, проблема зношеності очисних споруд  стоїть так само гостро.

Гроші від штрафів повинні йти на реальне вирішення проблем, а не виглядати як підміна понять.

Що буде справді корисним для наших водойм?

Мета діяльності держави повинна полягати не в тому, щоб покарати, а в тому, щоб створити умови, які підвищать якість стоків.

Наприклад, фінансування проектів з модернізації та будівництва очисних споруд, довгострокові кредити на модернізацію очисних систем підприємств.

Так, можна заперечити і це твердження, сказавши: "Дивіться, але у нас же є державна програма прийому стічних вод, яка зобов'язує всі підприємства побудувати локальні очисні".

Але тут виникає питання: а в країні взагалі є інституції, які мають у своєму складі компетентних фахівців, які розуміють, як будувати сучасні каналізації?

Без каналізації немає цивілізації

Розповім вам актуальний кейс. Нещодавно мене залучили до проблеми Понінківського картонно-паперового комбінату.

Цей комбінат знаходиться у Хмельницькій області і є одним із найстрашніших забруднювачів.

Комбінат скидає стоки у річку Хомору – і вона стає схожою на клей для пап'є-маше. Ми маємо подумати над тим, як досягнути балансу між інтересами бізнесу, громади та держави.

Уважно стежу за тим, як керівники підприємства і галузі, екоактивісти намагаються вирішити проблему – очистити річку і не забруднювати її надалі.

З усією повагою до людей, які намагаються боротися за чистоту водойм, змушений визнати, що немає у нас в країні компетенцій навіть для того, щоб зрозуміти, як повинен виглядати цей процес.

Ті очисні, які вони можуть побудувати, навіть при поверхневому вивченні, не працюватимуть на якісну очистку стоків.

З одного боку, я проти того, щоб зупиняли підприємство, яке виробляє продукцію і платить податки.

Але з іншого – шкода, яка завдається діяльністю підприємства, можливо, в грошовому еквіваленті обходиться суспільству дорожче, ніж податки, які воно сплачує.

Логічно було б зупинити підприємство, побудувати очисні споруди, а потім знову дозволити виробництво.

Так би вчинили в розвиненій Німеччині. Але ми – в Україні, у нас тут вигрібні ями замість каналізацій.

У нас немає спеціальних директив, які регулюють, які очисні повинні будуватися для промисловості, які – для муніципалітетів.

Тому ми до цих пір дозволяємо собі будувати муніципальні очисні для індустріальних підприємств.

Відкладаючи проблему "на завтра", ми здорожчуємо її для наших дітей. І розплачуватимуться вони не лише грошима, а й власним здоров’ям.

Штраф, яким би він не був і хто б його не платив, у нашій ситуації – це не вирішення проблеми, а імітація. Він розчиниться у бюджеті, не допомігши наблизитися до вирішення проблеми.

Що насправді буде корисним для водно-каналізаційної галузі?

У нас в галузі уже 20 років обговорюється питання необхідності прийняття та імплементації Національної стратегії розвитку галузі.

Українська держава повинна взяти на себе зобов'язання з модернізації і реформування водної інфраструктури.

Розробка стратегії і фіксація завдань сьогодні дозволить нам за 7–10 років вирішити питання з якістю води в річках і в кранах.

І якою б складною і дорогою зараз не здавалася ця задача, нам необхідно якомога швидше прийняти це рішення.

Без правильних рішень, прийнятих на державному рівні, вигрібні ями в систему каналізації не перетворяться.