Провластная модель земельных отношений: рынок или базар

У більшості розвинених країн, у тому числі європейських,  основною характеристикою обігу земель  сільськогосподарського призначення, в першу чергу, є висока можливість малого та середнього сільського бізнесу конкурувати за землю. 

І це при абсолютному контролі за процесом купівлі-продажу землі з боку самоврядування або спеціальних державних інституцій.

Тобто можна говорити про жорсткі запобіжники проти  концентрації земель у руках вузького прошарку найзаможніших громадян в кожній країні чи іноземців.

В Україні наразі купівельна спроможність малого фермерства дуже низька, а контроль обігу земель з боку органів самоврядуванням або спеціально створених інституцій не закріплений законом.

Потрібно також зважати на доволі довгий перелік інших факторів, зокрема корупцію, недосконалість судової та правової системи, відсутність фінансових джерел для низьковідсоткового кредитування.

Тому партія Батьківщина, і я особисто, категорично проти варіанту відкриття ринку "без запобіжників" по сценарію законопроекту N2178-10, за який у першому читанні проголосувала Верховна Рада України 13 листопада.

А провладна фракція своєю підтримкою показала, що  діє не лише всупереч економічній, політичній чи державницькій логіці, а що, найбільш прикро, всупереч своїм передвиборним обіцянкам та всупереч позиції більшості українських громадян!

Чому всупереч? Тому що президент у передвиборчих меседжах обіцяв запровадити механізми прямої демократії та діяти згідно волевиявлення народу.

Другий розділ його програми так і називався "Народовладдя через референдуми". І це дійсно проєвропейський підхід, адже багато східноєвропейських країн проводили всенародні референдуми щодо ринку землі. 

Зокрема, в Румунії він відбувся у жовтні 2003 року. За його результатами іноземці та особи без громадянства не мали права купувати сільськогосподарські землі аж до моменту набуття Румунією членства в ЄС.

На сьогодні майже третина фермерських господарств в Європі, згідно з даними Євростату – румунські, а максимальний розмір земель у власності однієї родини в цій країні обмежений 200 гектарами.

Маю підкреслити, що в більшості європейських країн головна дискусія відбувалась чи відбувається не навколо питання дозволяти чи ні фізичним особам із іноземним громадянством купувати сільськогосподарські землі.

Головним було питання: наскільки жорсткими мають бути вимоги до покупця і зобов’язання обробляти ці землі самостійно.

Так, в  деяких скандинавських країнах, відсоток фермерських сімей, у яких він чи вона громадянин іншої країни, досить високий. Саме зв’язана умова вести сімейне фермерське господарство на куплених гектарах, мешкати в громаді дозволила цим краянам досить ліберально відноситись до громадянства таких покупців в юридичній площині.

І все це було з боку держави закріплене на законодавчому рівні низьким оподаткуванням активних трудових доходів від фермерства та високим оподаткуванням пасивних доходів, які покупець міг би одержувати в якості дивідендів від просто засновництва.

Про всі можливі вимоги до покупців-продавців землі сільськогосподарського призначення говорити можна багато.

Але в цій частині я зроблю наголос лише на деяких зв’язаних вимогах. Звісно, вони є набагато ширші, і включають в себе вимоги до освіти, практичного досвіду, членства у фермерських організаціях чи сільгосппалатах, аргументованості бізнес-плану претендента на купівлю землі тощо.

В одних країнах від імені суспільства виступають спеціальні органи, як наприклад у Франції чи Польщі, в інших – органи місцевого самоврядування чи регіональної влади, як в Австрії чи Німеччині.

Європейці розглядають своїх співвітчизників та іноземних громадян, що володіють землями, як економічно активних господарів на них, ефективних фермерів. А не просто здавачів в оренду чи продавців, як це подає зараз чинна влада в Україні.

І виставляють землю на продаж не десятками тисяч гектарів – у переважній більшості європейських країн обмеження діють на рівні десятків чи сотень, але аж ніяк не тисяч гектарів.

Ми з таким не проєвропейським і не проукраїнським ідеологічним спрямуванням земельної реформи  принципово не погоджуємось!

Ще раз наголошую: без запровадження податково-бюджетних та адміністративних запобіжників на користь малого та середнього бізнесу в Україні ринок землі не буде розвиватись в інтересах національної і, особливо сільської економіки, в інтересах більшості українців!

Економістами неодноразово доведено, що ціна висока там, де конкурує багато фінансово спроможних покупців.

Це правило діє для всіх ринків, навіть на простих сільських базарах.

Якщо продавців десятеро, у кожного по 10 кг яблук і на базар протягом дня приходить п’ятдесят покупців по 2 кілограми яблук, то ціна буде сталою.

Коли ж покупців менше, ціна падає. І навпаки зростає, коли зранку багато відвідувачів і жвава торгівля.

Але якщо навпроти дрібнотоварних продавців стоїть лише один чи два заготівельника або посередника, ціни не буде.

У підтвердження цьому приведу вибірку даних із Євростату щодо цін на сільськогосподарські землі в Польщі та в Латвії.

Перша пішла шляхом розвитку сімейного фермерства та обмежень купувати землі іноземцям, Латвія ж ліберально відкрила земельний ринок, допустивши іноземців, у яких зараз в багатьох краях понад 50% земель та не підкріпила позиції самозайнятого фермерства достатніми преференціями порівняно із агропідприємствами.