Черная дыра госбюджета, или Еще раз о коммунальных субсидиях

Нинішня владна команда перемогла на виборах під гаслами необхідності зламати стару систему, усунути від ухвалення рішень старих політиків і дати шанс незаплямованим молодим людям проявити себе на ниві будівництва розвиненої демократичної диджиталізованої країни.

Уже в ході парламентської кампанії стало зрозуміло: якщо із "зламати" все більш-менш зрозуміло, то на етапі "побудувати" однозначність зникає.

Особливо цікаво, у який спосіб монобільшість і моноуряд будуть долати хронічні хвороби українського бюджетного процесу, чільне місце в якому посідають субсидії на оплату житлово-комунальних послуг.

Переконлива перемога команди "Слуги народу" спершу на президентських, а потім і на парламентських виборах в Україні дала підстави ставити амбітні цілі в економічній площині.

На брифінгу 30 вересня прем'єр-міністр Олексій Гончарук заявив, що його уряд націлений на зростання валового внутрішнього продукту на 40% у найближчі п'ять років. За цей час Україна повинна залучити 50 млрд дол інвестицій.

Однак за два тижні до цього уряд вніс до парламенту проект державного кошторису на 2020 рік, у якому на виплату комунальних субсидій у грошовій формі передбачено 47,6 млрд грн, що на 8 млрд грн менше, ніж у 2019 році.

Відповісти на питання, мало це чи багато, можна простою ілюстрацією: ця сума становить 1,26% номінального ВВП України за результатами 2020 року за умови зростання у 2019-2020 роках на рівні 3% щорічно.

Тобто це половина економічного росту України за рік за умови реалізації оптимістичного сценарію або більше половини очікуваного дефіциту держбюджету (2,09%). Невдалим жартом на фоні видатків на субсидії виглядають прогнозовані витрати на забезпечення енергетичної незалежності — 2 млрд грн.

Виділення чергової астрономічної суми на субсидії населенню мало би свідчити про соціальну спрямованість бюджету і турботу уряду про вразливих споживачів.

Однак тут виникає невеличка дилема: саме в такий спосіб пояснювали свою неспроможність подолати або хоча б знизити енергетичну бідність в Україні попередні уряди, а тому "гасили" соціальне невдоволення відсотками від ВВП.

Нинішній уряд прийшов до влади на фоні беззастережної готовності руйнувати будь-які порочні практики, якщо вони не йдуть на користь суспільству і державі.

Почнемо з того, що комунальні субсидії в Україні, особливо до моменту їх монетизації на рівні кінцевих споживачів, тобто до 2019 року, мали небагато спільного із соціальним захистом населення.

Це була радше популістська роздача бюджетних ресурсів, завдяки якій кількість вразливих споживачів в Україні відтворювалася з року в рік без жодних перспектив на вирішення ситуації в досяжному майбутньому.

Ситуація з енергетичною бідністю майже тотожна ситуації із звичайною монетарною бідністю, але в Україні вона лікується у прямо протилежний спосіб.

Уже й не лише фахівцям зрозуміло, що для підвищення добробуту населення недостатньо просто розподіляти бюджетні кошти, безупинно підвищувати розміри мінімальних зарплат і пенсій чи постійно тримати на низькому рівні ціни на соціальні товари. Проте в ситуації з комунальними субсидіями (більшою мірою на природний газ і вироблене з нього тепло) таке практикується з року в рік.

Можна припустити, що нинішнім очільникам держави забракло часу для виправлення вад майбутнього бюджету, і це тягне на повноцінне виправдання.

Однак напередодні другого читання законопроєкту про держбюджет на 2020 рік депутатам від провладної партії та керівникам енергетичного, соціального і фінансового міністерств бажано знайомитися з тими аспектами чинної системи субсидій, які не дозволяють назвати її механізмом соціального захисту населення.

У 2018 році в Україні нараховувалося 14 934,9 тис домогосподарств. Протягом січня-грудня 2018 року субсидії були призначені 6,5 млн домогосподарств (враховуючи тих, що звернулися за субсидіями у 2017 році), а обсяг наданих субсидій перевищив 2% від ВВП.

За оцінками аналітичного центру DiXi Group, інститут субсидування та його інструменти є застарілими та неефективними навіть з урахуванням реалізованої монетизації виплат на рівні кінцевих споживачів.

По-перше, не створений ефективний та прозорий інструмент з верифікації даних про отримувачів субсидій.

По-друге, виплачуючи субсидії, держава не спонукає споживачів ощадливо використовувати енергію, відповідно, розмір допомоги не має лінійної тенденції до скорочення, а здебільшого залежить від регульованих урядом цін на газ.

По-третє, недостатня прозорість нарахування розміру субсидій учасниками газового ринку призводить до неефективних витрат з державного бюджету.

При значній кількості отримувачів субсидій в Україні існують складнощі з точним обліком споживачів та з обсягами газу, який використовують громадяни.

За даними НКРЕКП, 1 січня 2019 року без комерційного обліку газу залишалося 1,278 млн абонентів, що споживають газ тільки для приготування їжі. Частка абонентів, у яких встановлені прилади комерційного обліку газу, — 89%. При цьому 5% газу (0,7 млрд куб м на рік) постачається споживачам без лічильників.

Крім того, у травні 2019 року, вже після опалювального сезону, заборгованість населення із сплати за постачання природного газу становила 26,2 млрд грн, за централізоване опалення та постачання гарячої води — 16,8 млрд грн.

Окремої уваги заслуговує пропорція розподілу коштів держбюджету на субсидії і заходи з енергоефективності. Коментарі тут зайві, бо пріоритети очевидні.

У 2020 році вони суттєво не зміняться: на фоні 47 млрд грн, що йдуть на субсидії, закладені в бюджеті на енергоефективність 2 млрд грн (включно з фінансуванням Фонду енергоефективності) не спричинять масштабних і незворотних змін.

Бюджетні видатки на субсидії та програми енергоефективності, млрд грн

У цьому контексті ухвалення 17 жовтня закону "Про верифікацію та моніторинг державних виплат" є важливим позитивним сигналом, що свідчить про намір влади врегулювати питання контролю за достовірністю даних, на підставі яких держава здійснює соціальні виплати.

Проте значна кількість принципових зауважень, що надійшли від Головного юридичного управління парламенту перед останнім читанням, свідчить, що шлях до повної і дієвої верифікації отримувачів субсидій буде довгим і тернистим.

Навряд чи є сенс заперечувати необхідність виплат субсидій незахищеним групам населення для розрахунків за спожиті енергетичні ресурси.

Проте в ситуації, коли субсидії отримує майже половина населення, повинні впроваджуватися рішення, які б дозволили в недалекій перспективі відмовитися від витрачання космічних сум на покриття комфортного рівня споживання ресурсів.

При витратах на рівні 1,5-2% ВВП уряд повинен бути впевненим, що кошти витрачаються прозоро, адресно, ефективно і ведуть до підвищення енергоефективності та енергоощадності.

Уразливі категорії населення повинні мати надію, що вони доживуть до того часу, коли їхнє виживання не залежатиме ні від імпортованих ресурсів, ні від ціни на них. І трапиться це не в результаті кратного падіння цін на газ, а в результаті зваженої державної політики.