О гуру экономики: куда заведут страну неолибералы

Дискусія навколо посади голови уряду, на якій президент Зеленський хоче бачити "гуру економіки", важлива не через прізвища, а через принципи економічної політики і світогляду голови уряду України.

Як виглядає "гуру економіки" для нинішньої влади?

Не можу зазирнути в мозок, але висловлювань і дій вже достатньо, щоб сформувати уявлення про потенційного "гуру".

Ця людина має неоліберальні (або на американський манер лібертаріанські) економічні погляди, навіть схильна до "неоліберального фундаменталізму", тобто вважає державне регулювання економіки злом і має просте гасло для дій: "Приватизуй, лібералізуй, дерегулюй".

У тієї частини суспільства, яка не сприймає наших неолібералів, відраза до них має дещо ірраціональну форму. Здебільшого вона виявляється в брутальній лексиці на кшталт "ліберасти" або "соросята", а не в раціональних аргументах.

Можливо, тому що й самі неоліберали не дуже сильні в аргументації, бо їх світогляд схожий на релігійну віру в бога, якого звуть Ринок.

Якщо метою є швидке економічне зростання, а дерегуляція та приватизація є засобами, то тут виникає величезна проблема з доказовою базою.

Факти категорично проти неолібералів. Нема жодного прикладу в історії людства, щоб економіка, подібна нашій нинішній, змогла б зростати з темпом 7-10% на рік протягом кількох десятиріч на базі неоліберальної економічної політики.

Для наочності та зручності всі історії економічного успіху останніх 70 років зведені в таблицю. У ній зібрані 13 випадків, коли протягом життя одного покоління ВВП на душу населення зріс не менше, ніж в чотири рази.

Інформація про періоди та розмір зростання для всіх країн, крім Китаю, узяті з доповіді комісії Світового банку зі зростання та розвитку. Цифри зростання наведені в постійних цінах з початку періоду до 2005 року. Дані щодо Китаю взяті з бази даних Світового банку з початку періоду по 2017 рік.

* — економіки, які досягли розвинутих країн за рівнем доходу на душу населення

З цієї таблиці випливає очевидний висновок: економічне зростання не залежить від ідеології правлячої політичної сили, його однаково успішно забезпечували комуністи, антикомуністи, націоналісти і просто військові диктатори.

Загальна риса цих історій не в ідеології, а в націленості на національні інтереси, бо майже в жодному випадку режими не були клептократичними (єдиний виняток — кінцевий період правління Сухарто).

Нема жодного випадку успіху неоліберального урядування. Випадок Гонконгу близький до цього, але його економіка дуже відмінна від нашої, бо вона була залежна від уряду Великої Британії. Неоліберальну економічну політику бачимо тільки при досягненні бідними країнами економічного рівня розвинутих країн.

У той же час маємо зворотні приклади, коли бідні країни запроваджували неоліберальну політику. Найвідомішими з них є Грузія, Сальвадор та Індонезія.

Грузія

Ось як сформульована мета грузинської економічної політики її творцем Бендукідзе: "Починаючи реформи, ми не ставили  за мету досягти певних темпів економічного зростання. Головним питанням було знищення корупції. Цьому сприяли лібералізація і дерегуляція".

ВВП Грузії за період влади Саакашвілі виріс на 60%. Це нижче 6% за рік. Показники непогані, особливо якщо порівняти з нашими, але явно не достатні, щоб досягти рівня "азійських тигрів", що зростали в півтора-два рази вищими темпами. Після приходу до влади Іванішвілі темпи зростання впали до 3-5% на рік.

Усі економічні дива мають під собою одну основу: структурна модернізація економіки та експорту. Зростання за умови збереження сировинної структури економіки в небагатих на природні ресурси країнах можливе, але воно ніколи не є сталим, бо ціни на сировинні товари постійно коливаються, і воно ніколи не є швидким, бо сировинні ринки традиційні і не динамічні.

Такої структурної модернізації в Грузії не відбулося. Які товари пропонує Грузія світу? Мідна руда, нафтопродукти, феросплави, горіхи, автомобілі, медикаменти, добрива, золото, вино, нафта, мінеральна вода.

З цих товарних позицій, три (нафта, нафтопродукти та автомобілі) є простим реекспортом і до економіки Грузії не мають стосунку. Тільки одну групу (медикаменти) можна віднести до високотехнологічної продукції, решта — або сировина, або товари з невисокою доданою вартістю. Через примітивну структуру експорту він покриває тільки близько 40% імпорту.

Безумовно, Грузія мала шанси на технологічний розвиток і реструктуризацію, яка значно збільшила б її ВВП. Найочевидніший приклад: мідна руда дає близько 200 млн дол річної експортної виручки для Грузії, а якщо експортувати не руду, а наприклад, мідний дріт, то це збільшило б виручку вдесятеро.

Що завадило Грузії провести структурну модернізацію та індустріалізацію заради економічного зростання? Лише світогляд політичного керівництва країни, обмежений ідеями дерегуляції, приватизації, лібералізації і боротьби з корупцією. Ідеї правильні, але недостатні для подолання бідності і швидкого розвитку.

Сальвадор

У 1992 році в Сальвадорі почалися показові ліберальні реформи, які зробили цю країну найліберальнішою економікою Центральної Америки. Початок неоліберальної політики Сальвадору заклав президент Альфредо Крістіані, вихованець Джорджтаунського університету.

Першим кроком його економічної політики була приватизація. Наступні кроки — запровадження режиму вільної торгівлі і скасування всіх торгових перепон. Були різко скорочені прямі податки та запроваджений податок на додану вартість.

Наступні уряди та президенти Сальвадору продовжували неоліберальну політику. Зараз в Сальвадорі одне з найнижчих у світі податкове навантаження — 11% від ВВП. У країні відсутні будь-які валютні обмеження, банківська система вважається найкращою в Центральній Америці. Втручання держави в ринок нульове.

Що Сальвадор отримав в результаті найліберальнішої економічної політики?

Економічний ріст — 2-3% річних. Це недосяжно далеко від росту 7-15% річних в "азійських тигрів", економічна політика яких була відверто антиліберальною. Душовий ВВП значно вищий, ніж в сусідніх Нікарагуа або Гондурасі, але дуже далекий не тільки від розвинутих країн, а й навіть від середнього у світі.

Колоніальна монокультурна структура економіки подолана (кава та корисні копалини), але в експорті домінує технологічно проста продукція з низькою доданою вартістю. Головний експортний товар — трикотаж.

Економіка настільки слабка, що основним джерелом надходжень з-за кордону є не експорт товарів і послуг, а перекази грошей заробітчанами. Вони становлять 16-17% ВВП країни. Достатньо красномовні факти, як на мене.

Індонезія

Приклад Індонезії 1980-х років відомий під назвою "Мафія Берклі" на честь групи неоліберальних економістів, що отримали освіту в Каліфорнійському університеті Берклі. Ця група економістів склалася в кінці 1960-х років, коли вони посідали провідні міністерські позиції в уряді президента Сухарто.

Проте їх політика отримала спротив з боку військових, і "Мафія Берклі" втратила вплив. Друге пришестя "мафії" відбулося у 1980-х роках: економічний ріст Індонезії призупинився, і Сухарто знову звернувся до неоліберальних економістів.

Для економіки Індонезії того часу були характерні шалена корупція та кланова структура на чолі з родиною Сухарто, який вважається одним з найбільш корумпованих глав держав в історії.

Політика "Мафії Берклі" була начебто логічною: якщо держава корумпована і поділена між кланами, то потрібно зменшити саму державу, тобто потрібна широка дерегуляція та приватизація, перш за все — у фінансовому секторі. Наслідком такої політики став стрімкий ріст банківського сектору і фондового ринку.

"Мафія Берклі" досягла фінансової стабільності, але макроекономічна стабільність та стрімкий ріст фінансової системи не супроводжувалися промисловим розвитком. Банки кредитували операції з нерухомістю. Ніякої державної політики, щоб спрямувати кредити на промисловий розвиток, не існувало.

Кредитні портфелі банків були майже цілком заповнені позиками на земельні операції та непромислове будівництво. Ці кредити здебільшого були видані пов'язаним особам, бо контроль за банківською системою був дуже ліберальним.

Природно, що на початку 1990-х років банки почали "сипатися". У 1997 році банківська система Індонезії повністю рухнула, а за нею — і економіка в цілому.

Національна валюта впала в шість разів, імпорт навіть критично важливих товарів став неможливим, економіка скоротилася на 20%, 15 млн людей втратили роботу. Тільки у 2005 році Індонезія змогла повернутися до рівня докризового 1996 року.

Висновок

Економічна історія свідчить, що "гуру економіки", який буде керувати урядом з позицій неоліберального фундаменталізму, вірогідно, покращить нашу економічну політику, бо гіршої економічної політики, ніж українська, в останні 30 років у світі не було, але не зможе подолати бідність і забезпечити швидке зростання економіки.