Лидеры и реформы: хватит ли в украинцев энтузиазма

Хто б що не говорив, але останні п'ять років ми пережили багато змін.

По-перше, змінилася сама країна, яка показала всьому світу устремління до змін і свою гідність її здійснювати.

По-друге, країна чітко обрала вектор свого руху — європейський вибір.

По-третє, країна показала, що вона може протистояти сильним, сама стаючи сильнішою.

За п'ять років Україна перестала бути радянською, люди відчули себе вільними, здатними думати і робити правильний вибір. Найбільше наше досягнення — це свобода і розкута сила духу народу, яку вже не зламати. Разом з тим, ми не побороли олігархократії, корумпованості та вседозволеності.

Останні п'ять років змінили країну і чимала заслуга в цьому президента Порошенка.

Звичайно, були і невдачі. Ми, покоління, народжене в 1960-х, несемо в собі осколки соціалістичного минулого, завжди з деякою осторогою ставимося до чогось нового, обережно промацуємо новий ґрунт, стараючись не втратити стару основу під ногами. Ми такі, які є, і на кардинальні зміни нам потрібен час.

Можливо, ще раз подивимося в минуле, щоб правильно спрогнозувати майбутнє, але ми не можемо стояти на місці, бо змінюється все навколо нас.

Зміни необхідні, але потрібні й люди, здатні їх ефективно здійснювати. Великий син українського народу Михайло Грушевський сказав: "Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе".

Ми іноді діємо наперекір собі, обираємо те, що слабо знаємо і розуміємо, навіть не усвідомлюючи, що це і є породження зла. Ми повинні навчитися поважати себе і вірити в себе. Ми повинні показати світові, що ми не відстала нація, що ми європейці і ми хочемо, щоб нас сприймали і з нами рахувалися як рівні з рівними.

Успіх економічних перетворень в історії значною мірою залежав від людей, які здійснювали реформи, від уміння лідерів правильно розуміти цілі та рушійні сили реформ. На доказ цієї тези хочу навести три приклади яскравих лідерських якостей як вирішального фактора успіху реформ з післявоєнної економічної історії.

Першим таким прикладом є канцлер повоєнної Німеччини Конрад Аденауер. Непримиренний борець з націонал-соціалізмом, обер-бургомістр Кельна у 1933 році відмовився зустрічати рейхсканцлера Гітлера в аеропорту, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вивішені наказав зняти.

У 1934 і 1944 роках був арештований гестапо. У 1949 році очолив уряд Німеччини. Розуміючи, що тільки радикальні трансформації допоможуть країні змінитися, став збільшувати частку робітників у "спільному пирозі", проводив "депролетаризацію" шляхом "утворення майна" в руках найманих працівників.

Зокрема, кроком до цього стало "соціальне" житлове будівництво відносно дешевих будинків і квартир для робітників. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас.

Проводилося "розсіювання" акціонерного капіталу шляхом випуску "народних акцій", що продавалися найманим працівникам за пільговим курсом. Також заохочувалося вкладення робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.

Особливо важливим рішенням Аденауера було призначення міністром економіки професора Мюнхенського університету Людвіга Ерхарда — затятого прихильника ринкової економіки. Це було типово для державних діячів Європи того періоду, часу торжества ідей етатизму — методів державного регулювання економіки.

Ерхард прагнув надати ринковий характер стратегії, яка реалізовувалася тоді в Німеччині й отримала назву "соціальне ринкове господарство". На його думку, наголос слід робити на слові "ринкове", а не на "соціальне".

Ерхард прагнув роз'яснювати народу специфіку курсу замість того, щоб займатися такою популярною в середині 20 століття демагогією. "Я готовий умовляти кожного окремого німецького громадянина доти, доки йому не буде соромно за те, що він не робить зусилля, спрямовані на підтримку стійкості валюти", — зазначав він.

Забезпечити швидке економічне зростання Німеччини тоді можна було тільки шляхом захоплення зовнішнього ринку і витіснення з нього конкурентів.

Ерхард застосував усі макроекономічні стимули для виконання цього завдання. Завдяки низьким податкам темп зростання німецького ВВП у 1950-х роках був найвищим серед розвинених країн, а темпи зростання цін — найнижчими.

До 1953 року індекс валового національного продукту перевищив на 48% рівень показника 1948 року, безробіття знизилося до рівня 6% працездатного населення.

Ерхард відмовився від маніпуляцій з регулюванням, які активно використовували його попередники у Німеччині. Він чітко визначив Німеччину як країну західної культури і ринкової економіки, зробивши її одним із стовпів "спільного ринку".

Конрад Аденауер за допомогою Людвіга Ерхарда реалізував такий набір методів реформування післявоєнної тоталітарної мілітаризованої економіки Німеччини, які були незвичайними для практики державних діячів Європи того часу. Впертість у своїй лінії поведінки Аденауера і Ерхарда і зробила Німеччину такою успішною.

Другий наш герой — президент ОАЕ шейх Заїд бен Султан Аль Нахайян.

У 1964 році Ліга арабських держав виступила проти збереження британського протекторату над Договірним Оманом. У 1968 році британський уряд ухвалив рішення: до кінця 1971 року вивести свої війська з районів, розташованих на схід від Суеца, і надати незалежність колоніям і протекторатам, що збереглися в Азії.

1 грудня 1971 року шість з семи еміратів Договірного Оману оголосили про створення федерації під назвою Об'єднані Арабські Емірати.

Після проголошення незалежності Заїд бен Султан радикально переглянув угоди про розподіл продукції з британськими нафтовиками. Він сказав: "Співвідношення 5% до 95% нас повністю влаштовує, але відтепер ми будемо отримувати 95%, а 5% отримувати будете ви". І не пішов на жодні поступки.

У країну хлинули нафтові гроші. Розуміючи, що рано чи пізно нафта закінчиться, Заїд намагався диверсифікувати економіку ОАЕ, зробити все, щоб видобуток нафти і газу не був єдиним джерелом добробуту держави.

У країні створили висококласні університети. Фермери почали безкоштовно отримувати від держави землю і різні преференції. Вже у 1980-ті роки Емірати перетворилися на великий логістичний центр. Частка нафтогазового сектора в національному доході ОАЕ зараз становить близько 35%.

Керівництво країни проводить продуманий ефективний курс на розвиток в економіці суперсучасних промислових виробництв та міжнародних послуг.

В ОАЕ максимально лібералізована економіка. Міжнародні інвестиційні банки все активніше переводять фінансові операції з інших своїх офісів у відділення в Дубаї. Дуже непогано для країни, у якої в 1971 році було лише 6 км цементної дороги.

Так, ОАЕ багаті нафтою, але ми знаємо, як російські можновладці на початку 2000-х років скористалися нафтовими грошима. Різниця очевидна. Автор цього дива — шейх Заїд. Упевненість в собі і віра в те, що один з найбільш відсталих регіонів світу можна зробити процвітаючим, мотивувала його на звершення.

Третій приклад — Лі Куан Ю. У 1954 році випускник Кембриджського університету був обраний генеральним секретарем партії "Народна дія", яка прийшла до влади в Сінгапурі у 1959 році. У 1959-1990 роках Лі Куан Ю був прем'єр-міністром.

Після здобуття незалежності Сінгапур зіткнувся з величезними проблемами, шанси на його виживання, на думку міжнародних експертів, були неймовірно малі. Яким чином міг вижити незалежний Сінгапур, не будучи більше центром великого регіону, яким колись управляла Великобританія як єдиним цілим?

Лі Куан Ю у "Сінгапурській історії" писав: "Нам необхідно було знайти відповіді на ці питання, причому досить швидко, оскільки 14-відсотковий рівень безробіття мав тенденцію до підвищення. Ми повинні були створити нову економіку, випробувати нові методи і схеми роботи, ніколи раніше не випробувані де-небудь у світі".

Сумна аналогія з Україною: при здобутті незалежності Сінгапур потерпав від високої корупції. Лі Куан Ю зазначав: "Корупція є однією з рис азійського способу життя. Люди відкрито брали винагороду, це було частиною їх життя".

Сінгапуру слід було зробити екстраординарні зусилля, щоб домогтися успіху на міжнародних ринках, робити все краще і дешевше, ніж конкуренти.

Лі Куан Ю писав: "У 1965 році економічний радник, присланий в Сінгапур індійським урядом, надав мені товстий звіт. Я переглянув передмову і переконався, що всі його плани були засновані на збереженні загального ринку з Малайзією. Я подякував йому і ніколи більше не повертався до цього звіту".

Ставка була зроблена на залучення в Сінгапур американських транснаціональних корпорацій — ТНК. Вони принесли високі технології і створили багато робочих місць. У результаті реформ Сінгапур став незрівнянно більш організованим, більш ефективним і більш енергійним, ніж інші країни регіону.

Видатний політик Генрі Кіссінджер писав: "Лі Куан Ю думав інакше, ніж інші. Кожне велике досягнення, перш ніж воно здійсниться, це просто мрія, а він мріяв про державу, яка не просто виживе, а перевершить інші країни. Недолік ресурсів мав компенсуватися перевагою в інтелекті, дисципліні і винахідливості".

Аналіз дій трьох реформаторів дозволяє знайти щось спільне. Можна говорити, що є закони проведення успішних реформ для всіх часів і народів.

Серед них — розуміння факту, що єдиним драйвером зростання може бути лише ринкова економіка, розуміння лідерами важливості інтеграції у світові ринки — не ставши частиною світової економіки, не можна досягти успіху.

Ще необхідні ставка на високотехнологічну промисловість, вміння реалізовувати нестандартні стратегії, віра в те, що реформи можливі попри об'єктивні обставини, бачення майбутнього країни як розвиненої індустріальної держави.

Крім того, потрібні величезна воля, ентузіазм і зухвалість щодо реалізації цього бачення, вміння вести за собою народ для здійснення реформ.

Ви спитаєте: який головний фактор? На мою думку — воля, ентузіазм і сміливість.

Знаменитий американський автопромисловець та інженер Уолтер Крайслер перерахував багато якостей, необхідних для успіху: уміння, працьовитість, енергійність, а в кінці додав, що справжній успіх полягає в ентузіазмі.

"Ентузіазм — одна з найбільш високооплачуваних якостей у світі... Ентузіазм допоможе подолати страх і добитися великих успіхів у справах", — казав він.

Починаючи реформи, усі лідери відчували певний страх, Лі Куан Ю прямо писав про сум'яття. Проте вони змогли подолати побоювання, вони були ентузіастами.

Хотів би побажати нашим лідерам такого ж ентузіазму в реалізації цілей трансформації України. Їх мало хто назве реалістичними, але тільки від волі лідерів та українського народу буде залежати, чи вдасться їх досягти.