Государственные сельхозземли: ни себе, ни людям

Недавно в одному із своїх дописів у соцмережах я порушив тему продажу державних земель сільськогосподарського призначення.

Ця тема спричинила жваву реакцію.

Хтось почав посилатися на міжнародний досвід (це робили і прихильники, і противники продажу), хтось стверджував, що потрібен не продаж, а інші шляхи для ефективного використання державних земель, наприклад, їх оренда.

Міжнародний досвід — це, звичайно, добре, але наразі потрібно виходити саме з тих конкретних умов, економічних і соціальних реалій, які склалися в Україні, а не з того, які кроки робила та чи інша країна 10 чи 20 років тому.

Так, міжнародний досвід потрібно брати до уваги, але треба пам'ятати: навіть якщо досвід окремої країни був успішний, це не значить, що він спрацює і в нас.

Більше того, залежно від реалій — розмір земельного фонду, структура сільськогосподарського виробництва — успішними для різних держав можуть бути і цілком протилежні моделі. Тож шукаючи шлях земельної реформи, в тому числі і визначаючи подальшу долю сільськогосподарських земель державної власності, ми повинні не "передирати" чийсь досвід "під копірку", а формувати власний.

Так чи інакше, а проблему використання державних земель сільськогосподарського призначення потрібно вирішувати якнайшвидше. Це повинні розуміти і прихильники, і противники ринку, які, можливо, вважають за потрібне не продавати державні землі, а лише передавати їх в оренду.

Подивімося на українські реалії. Будьмо відверті: держава ніколи не була ефективним власником землі. Роками через механізми безоплатної приватизації сотні тисяч гектарів роздавалися і продовжують роздаватися за хабарі. Кожен орган, що бере участь у розпорядженні державними земельними ресурсами, використовує ці повноваження для збагачення чиновників.

Корупція процвітає як у сфері розпорядження, так і в сфері використання земель державної власності державними підприємствами. Постійним користувачем сотень тисяч гектарів сільськогосподарських земель юридично є низка підприємств Національної академії аграрних наук та Мінагрополітики. Однак право постійного користування цими землями перетворює держпідприємство на "собаку на сіні".

Враховуючи жахливий фінансовий стан, воно і саме їх нормально не використовує, і іншим землекористувачам за чинним законодавством не може віддати в оренду. Тому і з'являються "ліві" документи на кшталт договорів про спільну діяльність, спільний обробіток та інвестиційні договори.

У результаті левовою часткою земель державних сільськогосподарських підприємств користуються недержавні структури. Притому офіційно державне підприємство одержує за це копійки, а місцевий бюджет — взагалі нічого.

Проте зовсім немалі суми йдуть у кишеню керівництва підприємства або тих, хто покриває ці оборудки. Це нинішні реалії, але хіба нас може це влаштовувати?

Можливість для керівника органу виконавчої влади чи держпідприємства розчерком пера забезпечити собі безбідне існування перетворила процес розпорядження державною землею у наскрізь просочену корупцією машину.

Завдяки цьому продаються посади місцевих керманичів, встановлюються такси для корупційних оборудок із землею. На корупції живляться нечисті на руки судді. Величезними сумами курсує "тіньовий кеш". Ця ситуація не буде змінена, допоки земля не перестане бути для держави дешевим, майже безоплатним ресурсом.

Вихід я бачу в тому, щоб держава позбулася цього зайвого ресурсу. Звичайно, за деякими винятками. У держави повинні залишитися землі, необхідні їй для виконання державних функцій, але не більше. Все інше мусить перейти до приватного сектору через прозорі аукціони.

Між іншим, зовсім не обов'язково продавати державні землі. Так, це може бути довгострокова оренда. Може бути емфітевзис. В останньому випадку ми не тільки знайдемо ефективного землекористувача, а й надамо йому кредитний ресурс, адже право емфітевзису можна передавати у заставу.

Хоча навіть при продажі державної сільськогосподарської землі я теж особливих проблем не бачу. Такої землі, порівняно із сільськогосподарськими ділянками приватної власності, не так вже й багато.

Як відомо, всього сільськогосподарських земель в Україні — понад 40 млн га, і 3/4 з них або навіть більше — це приватні паї середнім розміром до 4 га. Тимчасом державні сільськогосподарські землі — це зазвичай невеликі земельні масиви, 20-100 га, які не становлять відчутної частини території громади чи району.

Зате вони інвестиційно привабливі. Для їх використання не потрібно витрачати час та кошти на консолідацію, як це відбувається з паями. Ці компактні масиви мають під'їзні дороги і, на відміну від паїв, з такими земельними ділянками значно менше плутанини в Державному земельному кадастрі.

До того ж, такі державні масиви є ліквідними об'єктами застави. Тож потенційному покупцю чи орендарю державних сільськогосподарських земель буде значно простіше запустити роботу, ніж у випадку з великою кількістю розрізнених паїв.

Таким чином, ідея, що обіг земель в Україні може стартувати саме із земель державної власності, мені здається доволі адекватною.

При формуванні ринкової ціни на сільськогосподарську землю логічно починати саме з цих масивів. Наведені вище аргументи доводять, що сьогодні вони будуть коштувати набагато більше, ніж земельні паї. До того ж, тут значно менше соціальних ризиків, ніж у випадку з паями, адже масштаби зовсім різні.

Врешті, чому люди не бачать трагедії в тому, що величезна кількість землі десятки років годує корупціонерів, але вперто намагаються знайти проблему в тому, що державні землі отримають ефективного власника, а бюджет — суттєві кошти?