Дилема Стельмаха, частина 2
Нещодавно "Економічна Правда" опублікувала статтю "Дилема Стельмаха", яка викликала великий резонанс у суспільстві. Адже населення України, в тому числі і економісти поділилися на два табори - ті, хто підтримує ревальвацію, та ті, хто не сприймає її. Тому, було б не коректно не навести аргументацію обох сторін для більш об'єктивного висвітлення питання.
Варто лише зазначити, що ревальвацію гривні на готівковому ринку, так само як і офіційний курс, повністю контролює Національний банк. НБУ проводить інтервенції на міжбанківському валютному ринку і, таким чином, формує валютний коридор, в межах якого і рухається "ринковий" обмінний курс. Тому, очевидно, не можливо заперечити, що саме НБУ з самого початку ревальвації контролював її масштаби. (від редакції)
Ревальвації немає альтернатив!
Важко не погодитися з визнанням того факту, що Нацбанк зараз намагається залишитися чи не єдиним джерелом виваженої та компетентної макроекономічної політики в державі, і що НБУ прагне применшити шкоду від років безвідповідальної, корупційної та популістської політики багатьох урядів, а також інших державних інституцій.
Тим не менше, роль НБУ в процесі курсоутворення та моральний вибір його голови до сих пір були описані недостатньо точно.
Перш за все, некоректно говорити, що НБУ якимось чином "вчиняє" девальвацію. Вибір, перед яким стоїть Нацбанк - це або продовжувати з усіх сил коїти насильство над економічною реальністю і штучно підтримувати зависокий курс долара, або ж дати можливість визначати його попиту та пропозиції національної грошової одиниці.
Неможливо ізолюватися від глобального фінансового ринку. Адже гривню зміцнює зовсім не НБУ! Її ревальвацію спричиняють експортери та великі позичальники, які виходять на ринок і продають значні обсяги валюти. І це об'єктивний ринковий процес: економіка сама себе регулює, а гнучкість валютного курсу - один з механізмів саморегуляції.
Відповідно, і "дилема Стельмаха" звучить зовсім інакше: чи противитися ринковим силам і цим завдавати економіці шкоди, чи все-таки йти назустріч ринковому ціноутворенню.
Економіка України вже переросла милиці штучно фіксованого валютного курсу, і тепер їй це знаряддя однозначно заважає. Десятиліття тому долар був опорою, за яку треба було зачепитись молодій і ще слабкій грошовій одиниці української держави. Завдання гривні було - стати синонімічній долару, наслідувати його стабільність. Проте часи міняються. Вітчизняна економіка значно зміцнилася, в рази виріс рівень життя громадян - маємо бум споживання, як благо і як потенційну загрозу одночасно. Американська валюта нині - не дефіцит, а радше навпаки, очевидно слабшає.
До речі, про слабшання долара. Ми досі наголошуємо, що заощадження українці тримають у цій валюті, як і 15 років тому. Принаймні, долар грає тут провідну, домінантну роль. Так от, за останніх 2 роки американська валюта подешевшала відносно інших майже на 30%! Де протести українських власників доларів перед посольством США? Чому НБУ, який не має до "баксу" жодного відношення, стає мішенню критики, коли поступово починає "відв'язувати" національну економіку від потопаючої валюти?
Але повернемося до гривні. Очевидно, штучне її послаблення призводить до сильних перекосів як у фінансовій сфері, так і у реальному секторі. Можна аналізувати ці перекоси детально, але даний матеріал не ставить такої мети. Варто лише згадати, що втручання НБУ в роботу валютного ринку з метою ослаблювати гривню призводить до вливання значної кількості грошей у економіку, що, в свою чергу, підштовхує зростання цін. Таким чином, за високі гривневі доходи експортерів українці платять падінням свого реального добробуту - ясно, що це неефективно і несправедливо.
Отже, у травні Україна мала реальний і достатньо обґрунтований курс 4,5, а офіційний - 5,05. Жоден фінансист не стане заперечувати, що це ненормальна ситуація, і що НБУ треба встановити курс відповідно до ринкових реалій. Хоча б тому, що офіційний курс Нацбанку - це орієнтир для обчислення сум платежів по контрактах, де ціни вказано у доларах, а форму оплати - у гривнях по курсу НБУ.
Звісно, було знижено індикативний курс долара. Гривня стала офіційно коштувати 4,85 за долар, курси ж на міжбанківському та готівковому ринку з часом стали близькими до цього показника.
Без сумніву, і зменшення втручання в валютний ринок, і відновлення відповідності між індикативним та ринковим курсами гривні - це кроки НБУ, економічну коректність яких заперечити важко. Насправді Нацбанк сам по собі не робив нічого екстраординарного - основні зміни, як-то падіння курсу долара, економіка робила сама. І ображатися, звинувачуючи у цьому НБУ, немає підстав (оскільки більшість громадян отримала зиск від ревальвації). Такі думки настільки ж адекватні, як і критика Кабміну та Гідрометцентру за недостатньо теплу погоду цього літа.
Крім того, "моральний суд" над головою НБУ виходить з оцінки впливу 4% ревальвації на добробут громадян. Мовляв, "з кожних 100 гривень пересічного українця ... Стельмах лише за квартал "знищив" 9-10%".
Якщо сприймати цю тезу буквально, то вона є грубо помилковою. 100 гривень після ревальвації могли купити в Україні стільки ж товару, скільки в момент до зміни курсу. А за кордоном, наприклад, у США - навіть більше! Тому власник 100-гривневої купюри в якомусь розумінні збагатився. (Але знову-таки, не завдяки доброму чи лихому Стельмаху, а в основному через дію об'єктивних ринкових сил).
Але повернемось до інтересів громадян, які володіють доларовими заощадженнями. Для об'єктивної моральної оцінки діям Володимира Стельмаха треба дати відповідь на два питання:
- Чи принесла ревальвація населенню в цілому збиток?
- Чи збагатилися багаті за рахунок бідних (або чи збагатилися вони значно більше, ніж незаможні)?
Якщо відповідь на обидва питання - "ні", то ніякі етичні претензії до голови НБУ не виправдані.
Отже, перше питання. Нехай заощадження населення "доларизовані", і НБУ зачепив їх своїми валютними маніпуляціями. Але кредити населення є більш "доларизованими", ніж депозити. Банки винні українцям близько 70,65 млрд. грн. (у доларах). Гаразд, внаслідок 4% девальвації вони нагріються на 2,82 млрд. Але населення винне банкам 113 млрд. грн. "зеленими"! І громадянам пощастить віддати на 4,55 млрд. грн. менше. Отож, банкіри дещо поділилися прибутком з простими українцями. З депозитами та кредитами бізнесу ситуація схожа.
На додачу, імпортери (переважно середні компанії) отримали додатковий бонус від курсової різниці. Тобто від великих експортерів з колосальною рентабельністю (металургія та хімія, наприклад), багатство трохи перетекло середнім і малим компаніям, що імпортують товари - як правило, предмети особистого споживання. Тобто створено передумови для їх подешевшання (або зменшення росту цін на них у зв'язку з інфляцією).
Отже, в цілому ніякого збитку населенню не завдано.
Друге питання. Серед незаможних відсоток тих, хто отримує дохід у гривнях, значно більший, ніж серед багатих. До першої категорії належать пенсіонери, працівники бюджетної сфери, наймані робітники великих підприємств - все це "гривневі" українці. А от володарі бізнесу, особливо експортно-орієнтованого, власники великих валютних депозитів - це друга категорія, "доларові" хлопці, їм ревальвація не в радість.
Тим, хто отримує небагато, дорожчання гривні вигідне. Є умови для більшої доступності імпорту, є можливість дешевше розрахуватися по споживчих кредитах у доларах. Тому внаслідок ревальвації розрив між бідними та багатими навряд чи збільшився. Особливо якщо врахувати, що здешевлення на 1% імпортних ліків для бабусі значно більш важливе, ніж аналогічне здешевлення "Мустангу" для успішного юриста.
Таким чином, на всі питання відповідь "ні". Етика у діях Стельмаха настільки ж бездоганна, як і економіка.
Втім, довгі розмови про ревальвацію, можливо, зайві. Достатньо скористатися швидкою і простою оцінкою - від протилежного. Спитаймо себе: чи хочемо ми девальвації? Переважна більшість українців пам'ятає, що це таке, і якою була економічна депресія 1998 року. Невже це краще? Однозначно ні. Отже, ревальвація в помірних рамках - це ніяким чином не нещастя, а навпаки, надія для хворої на інфляцію економіки в умовах політичного безладу.