Пенсійна реформа як суміш міфів
Пенсійна реформа, як ніяка інша, важка для реалізації. Причому це характерно не тільки для України, але і для інших країн світу.
Можна пригадати мільйонні демонстрації протестів у Франції, Німеччині, Австрії саме у зв'язку з намірами урядів проводити пенсійну реформу, особливо в частині підвищення пенсійного віку.
Позитивний ефект від цієї реформи можна відчути щонайменше через п'ятнадцять-двадцять років після початку її реалізації, а весь негатив уряд та депутати, які підтримують її, отримають вже на перших наступних виборах.
Однак особливості цієї реформи в тому, що вона розтягнута в часі, і скористатися її плодами зможуть навіть не ті, хто в момент запуску знаходився в опозиції. Причому від попередників можна отримати у спадщину не тільки позитив, а й негатив від рішень, прийнятих багато років до того.
Ця особливість призводила до того, що жоден уряд за 20 років української незалежності не наважувався на радикальне реформування пенсійної системи.
Щоразу, коли було потрібно приймати непопулярні рішення, правлячий режим знаходив купу аргументів, чому її потрібно відкласти. І те, що це відкладання лише накопичувало проблеми в пенсійній системі, нікого з політиків не турбувало.
На жаль, в Україні за ці роки в політичному середовищі було надто мало тих, хто піднімався від рівня політичного демагога, який думає лише про вибори та державну годівницю, до рівня державного діяча, що дбає про майбутнє держави.
Замість чесної розмови з усіма верствами суспільства про особливості пенсійної реформи політики виголошували суміш міфів, непрофесіоналізму і демагогії.
Хоча би з цих міркувань можна висловити повагу до тих урядовців, які готові проводити пенсійну реформу, незважаючи на електоральні втрати. В той же час потрібно також розуміти, що лише бажання провести реформу недостатньо.
Необхідно також не наробити великих помилок, які не тільки призведуть до суттєвого зменшення підтримки виборців, але і не дадуть країні позитиву. На жаль, цей уряд такі помилки вже почав робити, причому наступаючи на одні і ті ж граблі.
Методологічна аксіома: не можна доручати підготовку реформ тим, хто сам є одним з об'єктів перетворень. Не можна доручати проведення податкової реформи податківцям, а судової реформи - суддям.
Також не можна допускати до зміни кримінального кодексу правоохоронців, а до пенсійної реформи - співробітників Пенсійного фонду та Мінпраці.
Річ не в тім, що вони непрофесійні. Ці чиновники можуть бути дуже фаховими, але вони постійно знаходяться в межах діючої системи, тому, швидше за все, не зможуть піднятися над поточними проблемами та інтересами.
Відтак, не дивно, що пенсійна реформа, підготовлена Пенсійним фондом та Мінпраці, звелася лише до підвищення пенсійного віку. З іншого боку, всі претензії до реформи стосуються того ж таки підвищення пенсійного віку та скасування преференцій для деяких категорій найманих працівників.
Піднятися над поточними проблемами моделі солідарної системи розробники і більшість критиків запропонованого варіанту реформи не змогли, і це закономірно. Щоб це зробити, потрібно спочатку позбутися певних міфів та усвідомити деякі проблеми, характерні для пенсійної системи, і не лише в Україні.
Слід розвінчати міфи, поширені і в суспільстві, і серед більшості політиків. Найбільш розповсюджений з них - підвищувати пенсійний вік не можна, бо більшість чоловіків навіть до існуючого пенсійного віку не доживають, а жінки настільки хворі, що працювати після 55 років не зможуть.
Якщо такі аргументи від пересічних громадян ще якось можна сприймати, то чути це від політиків, в тому числі колишніх членів уряду, принаймні дивно. Якщо вони справді не знають, як розраховується середня очікувана тривалість життя від народження, то могли би цим поцікавитися, сидячи в урядових кріслах.
Втім, це показує їх справжній професійний рівень. Якщо ж вони знають, але навмисно цей міф поширюють, то добрих слів вони тим більше не заслуговують.
Фахівці знають, що причина доволі низької середньої очікуваної тривалості життя чоловіків - зараз це десь 64 роки - пов'язана не стільки з проблемами здоров'я, скільки з високою неприродною смертністю в працездатний період з 18 до 65 років.
В Україні в автокатастрофах, на виробництві, при отруєнні неякісними продуктами щорічно гине 60 тисяч осіб, і більшість з них - чоловіки. Найбільш трагічними в цьому плані були 1995-1996 роки, коли щорічно гинуло більше 80 тисяч українців.
Покращення цієї жахливої статистики збільшує середню очікувану тривалість життя. Якщо чоловік доживає до 60 років, тоді середня очікувана тривалість життя перевищує 73 роки. Жінки після виходу на пенсію в середньому живуть до 79 років.
Слід також зазначити, що в останні роки демографічна статистика, пов'язана із смертністю, в тому числі від хвороб, покращується. Отже, теза, що чоловіки не доживають до пенсії, є лише міфом, який свідомо поширюється у суспільстві.
Ще одним міфом є очікування, що в разі підвищення пенсійного віку покращиться життя сьогоднішніх пенсіонерів. Це не так.
По-перше, рівень пенсій встановлюється за певною формулою, виписаною в законі, яка залежить від середньої зарплати в країні. Тільки підвищення рівня середніх зарплат може спричинити зростання пенсій сьогоднішнім пенсіонерам. Якщо, звісно, не вводити доплати з державного бюджету у ручному режимі.
По-друге, в найближчі роки, навіть розпочавши підвищення пенсійного віку, солідарна пенсійна система залишатиметься глибоко дефіцитною. Отже, уряд буде змушений фінансувати цей дефіцит з держбюджету. Щоб це усвідомити, слід згадати, що дефіцит Пенсійного фонду 2010 року досяг 34,4 мільярда гривень.
Відтак, почавши, наприклад, з 2011 року підвищення пенсійного віку для жінок кожного року на півроку, очікувана економія, за розрахунками Мінпраці, протягом першого року становитиме 3-3,5 мільярда гривень. Наступного року вона зросте до 7 мільярдів гривень, а ще через рік - до 12-13 мільярдів гривень.
В таких умовах розраховувати на покращення становища пенсіонерів не слід.
Реформа пенсійної системи навіть у разі правильного її проведення зможе створювати певні гарантії лише для майбутніх пенсіонерів. Всі інші залежатимуть від загальної економічної ситуації і наявності у держави можливостей якимось чином забезпечувати пенсіонерам хоча б реальний прожитковий мінімум.
Враховуючи це, головний напрямок активності уряду зараз мав би бути спрямований на створення умов для розширення внутрішнього виробництва товарів та послуг з відповідним зростанням зайнятості населення, збільшення частки зарплат у загальних витратах суб'єктів підприємницької діяльності.
Цього неможливо досягти без впровадження ресурсозберігаючих технологій. Треба також задіяти всі можливості та стимули, пов'язані з бюджетним і приватним фінансуванням, пільговим кредитуванням, податковими преференціями. Не вдасться підвищити частку зарплат, не скоротивши витрати на хабарі.
Очевидно, що непопулярне рішення про підвищення пенсійного віку слід було приймати ще наприкінці 1990 років. Більше того, варто говорити про необхідність не тільки підвищення пенсійного віку щонайменше до 62 років для чоловіків і жінок, але і про те, що пенсію можна буде отримувати лише після 65 років.
В той же час, прийнявши рішення про підвищення пенсійного віку, необхідно думати, чи варто починати цей процес у 2011 році чи навіть у 2012 році.
Українська економіка ще далека від сталого зростання. Має місце високе приховане безробіття, особливо серед молоді. Почавши підвищення пенсійного віку, уряд обмежуватиме можливості працевлаштування молоді, що для бюджету може буде навіть гірше, ніж наявність поточного дефіциту Пенсійного фонду.
Молоді безробітні погіршуватимуть соціально-економічну і криміногенну ситуацію. Крім того, це найбільш мобільний і готовий до еміграції прошарок населення, що закладає величезні майбутні проблеми для солідарної пенсійної системи.
Співвідношення між особами працездатного та пенсійного віку лише погіршуватиметься. Відтак, було б доцільно, прийнявши рішення про підвищення пенсійного віку, розпочати його не раніше 2013 року, коли, можна сподіватися, розпочнеться стале зростання попиту на робочу силу.
Всі порушені питання доволі значущі, але є ще одна фундаментальна проблема. Модель солідарної пенсійної системи, нав'язана наприкінці 20 століття українським урядовцям іноземними експертами і "покращена" чиновниками, є непрацездатною. Вона має такі глибинні недоліки, які не зможуть забезпечити її стабільність.
По-перше, ця система вкрай складна для громадян. Самостійно розрахувати розмір пенсії не може жоден звичайний українець. Це під силу лише працівникам Пенсійного фонду і то не всім. Нерозуміння ж розрахунку формує недовіру до системи і веде до зловживань з боку пенсійного відомства.
По-друге, солідарна система в принципі не може коректно вирішити проблему справедливого нарахування пенсій залежно від стажу та обсягу відрахувань до Пенсійного фонду. Надто багато факторів, які впливають на це.
По-третє, в умовах постійного погіршення співвідношення між працюючими та пенсіонерами дефіцитність солідарної системи буде стійкою. Це створюватиме проблеми для виплати гідних пенсій, особливо маючи на увазі необхідність забезпечити справедливість їх нарахування. Тобто і далі пануватиме зрівнялівка.
По-четверте, збереження великої солідарної системи з великими відрахуваннями до неї передбачає й великі зобов'язання, що в умовах дефіцитності обумовлює значні витрати на її покриття за рахунок державного бюджету.
Очевидно, що в довгострокових інтересах держави - зменшення солідарної системи з одночасним скороченням її зобов'язань. У цьому випадку навіть при наявності дефіциту покривати його за рахунок держбюджету буде значно легше. Свого часу таким шляхом пішов у Великобританії уряд Маргарет Тетчер.
Відрахування в солідарну пенсійну систему були встановлені на рівні 10% від зарплати, але й виплати становлять 80 фунтів на тиждень. Причому всім однакові, і отримувати їх можна, якщо відрахування здійснювалися протягом 40-42 років.
Інші виплати пенсіонер може отримати лише за рахунок відрахувань, які робилися протягом життя до недержавних пенсійних фондів та страхових компаній.
Соціальні програми, які передбачають отримання пенсій в більшому розмірі чи більш ранній вихід на пенсію, повинні здійснюватися лише за рахунок додаткових відрахувань на персональні рахунки в недержавних пенсійних фондах чи компаніях із страхування життя працедавцями - державою або корпораціями.
Звісно, про ліквідацію солідарної складової пенсійної системи не йдеться. Повністю від неї відмовилися лише дві країни: Чилі та Казахстан.
Головним ризиком системи недержавного пенсійного забезпечення є те, що навіть при вкрай консервативній інвестиційні політиці недержавні пенсійні фонди, як показала остання економічна криза, можуть наражатися на суттєві ризики і втрати.
Найбільш надійні види цінних паперів - державні облігації та іпотечні цінні папери - можуть виявитися не такими надійними. Збитки пенсійних фондів можуть бути настільки великими, що особа, яка все життя робила внески до пенсійного фонду, ризикує отримувати пенсію, суттєво нижчу за прожитковий мінімум.
Пенсійні фонди теж страждають від зростання тривалості життя, тому більшість з них у довгостроковому періоді зіткнуться з дефіцитом, який не буде чим покрити.
Отже, взагалі відмовлятися від солідарної складової було би необачно. Казахстан зміг собі це дозволити з урахуванням великих доходів від експорту нафти і газу. Україна таких надлишкових доходів державного бюджету, як відомо, не має.
Спроба ввести нові податки для фінансування солідарної системи обернеться ще більшою тінізацією економіки і розвалом держбюджету та пенсійної системи.