Блиск і злидні монетаризму

Представники лівих сил переконані, що нинішня фінансово-економічна криза - це, перш за все, крах ліберальної моделі економіки та монетарних методів її регулювання.

Проте у будь-якій дискусії цікаво вислухати і думку протилежної сторони, в даному випадку - версію монетаристів.

Вони вважають, що причиною кризи стали, передусім, глобальні дисбаланси.

1. Дисбаланс міжнародної торгівлі. До 2007-2008 років склався величезний торговий дефіцит у США, Великобританії, Австралії і настільки ж величезний профіцит в азіатських країн, у першу чергу Китаю, а також Росії та інших експортерів нафти.

2. Дисбаланс заощаджень. США і Великобританія заощаджували дуже мало, іноді навіть менше, ніж витрачали, Росія і Китай - набагато більше. Рівень заощаджень у Росії до кризи становив 10-15% від доходів населення, у Китаї - 20-25%, в Америці і Великобританії - не вище 3%, причому в окремі роки був і негативним.

3. Дисбаланс бюджетів. Поки країни, що розвиваються, підтримували профіцит бюджету, США нарощували дефіцит.

Ліберальні економісти Рікардо Кабальєро з Массачусетського технологічного інституту, Емануель Фархі з Гарвардського університету та П'єр-Олів'є Гурінчас з університету Берклі запропонували теорію, яка дуже сподобалася монетаристам. Її підхопили професори Єльського університету - ще однієї цитаделі монетаризму.

На думку професорського тріо, перераховані глобальні дисбаланси - наслідок одного ключового дисбалансу останніх років: між економічним і фінансовим розвитком країн. Йдеться, передусім, про Китай, Росію та інші держави-експортери нафти.

Вперше країни із слабкою фінансовою системою демонструють вражаючий економічний ріст і, не маючи розвинених національних інструментів інвестування, змушені розміщувати частину заощаджень на ринках розвинених держав, у першу чергу, США і Великобританії, які створили найрозвиненішу в світі систему фінансових інструментів для трансформації заощаджень населення і держав в інвестиції.

Щоб відправляти гроші на розвинені ринки, країни, що розвиваються, витрачали частину експортної виручки не на імпорт, а на вивезення капіталу. Відтак, експорт у них перевищував імпорт, у розвинених країн - навпаки. Так виник перший дисбаланс.

Внаслідок припливу заощаджень з усього світу впали відсоткові ставки в Америці. Через це знизилися стимули до заощаджень в американців, а уряду стало дешевше фінансувати дефіцит бюджету - звідси другий і третій дисбаланси.

Ця теорія, крім своєї простоти і наочності, виконує дві важливі ідеологічні функції.

1. Показує кризу як нове, раніше невідоме економічне явище, тобто відводить їй роль хоча і великої, але все-таки випадкової неприємності.

2. Створює "алібі" тодішньому голові ФРС Алану Грінспену - іконі монетаризму, яка істотно потьмяніла за роки кризи, і яку різко критикували за низькі процентні ставки.

На думку професорів, грошові ресурси у США були дешеві через величезний приплив капіталу з усього світу, а не через величину процентних ставок - за вищих процентних ставок приплив капіталів був би ще сильнішим.

Втім, є один важливий нюанс: массачусетські, гарвардські і берклівські професори описують, перш за все, фінансові симптоми кризи, але не її причини.

Так, величезний торговий дефіцит США - це зворотний бік традиційної системи нееквівалентного обміну, завдяки якій США, виробляючи близько 20% світового ВВП, споживають 35-40% світового ВВП. "Збій" у налагодженій системі стався, перш за все, через високі ціну на нафту та курс юаня до долара, встановлений Китаєм.

Тим не менш, навіть переконавшись у слабкому впливі Вашингтона на рішення, прийняті Організацією країн-експортерів нафти ОПЕК і ще меншому - на макроекономічну політику Китаю, економіка США виявилася не готовою до корінної перебудови структури споживання на внутрішніх ринках.

А низький рівень заощаджень у США та Великобританії, коли у громадян сумарно боргів більше, ніж заощаджень, - це всього лиш один з характерних симптомів кризи надвиробництва, або, з точки зору капіталу, "кризи недоспоживання".

На внутрішньому ринку США і ще низки економічно розвинених країн просто відсутній платоспроможний попит, здатний стимулювати економічне зростання. Головний резерв - заощадження громадян - вже "вимитий" системою довгострокових кредитів.

Неприйнятно високий дефіцит бюджету США - наслідок багатьох чинників, включаючи військові витрати у зв'язку з кампаніями в Іраку та Афганістані. Однак головна макроекономічна причина зростання дефіциту американського бюджету - політика стимулювання попиту, тобто спроба подолати "кризу недоспоживання".

Найбільш чітко про це сказав президент США Барак Обама: "Якщо всі родини і всі фірми в Америці уріжуть витрати, то грошей витрачати ніхто не буде, впаде кількість споживачів, що призведе до нових звільнень, і ситуація погіршиться. Уряду довелося тимчасово збільшити витрати, щоб стимулювати попит. Саме це ми зараз і робимо".

Позиція Обами зрозуміла і, очевидно, прийнятна для більшості виборців. Проте без часових орієнтирів "тимчасового збільшення витрат" американська економіка нагадує наркомана, який вважає за краще короткочасно поліпшити свій стан, прийнявши нову дозу, ніж пройти через болючу "ломку", тільки після якої й може початися одужання.

Таким чином, кожен з трьох дисбалансів має свою причину, властиву сучасній англосаксонській - США, Великобританія, Австралія - ліберально-ринковій економічній системі з переважанням монетаристських регуляторних механізмів.

Саме тому роботу трьох учених слід сприймати як опис не вирішального, а додаткового фактора, який довів багаторічні дисбаланси до драматичної величини.

Торговий баланс США був дефіцитним 34 роки поспіль, перевищивши в кінці першого десятиліття 21 століття 10-відсотковий рубіж. З 1970 року тільки бюджети 1999-2001 років були зведені з профіцитом. Тренд скорочення заощаджень діє з початку 1980-х років, за цей час відбулося падіння з 11% до 3%. Активний же приплив у США капіталів з Китаю, Росії і низки країн-експортерів нафти - це молода тенденція.

Помічений трьома професорами феномен бурхливого економічного зростання країн з порівняно слабкою фінансовою системою чудово вписується у відкритий майже сто років тому загальний закон нерівномірного розвитку країн в епоху імперіалізму.

Нема ніякого парадоксу в тому, що зростання великих економік підштовхнуло чергову кризу: чисто монетарних регуляторів вже не вистачало для згладжування економічних коливань. Більше того, ці регулятори іноді здатні навіть погіршити ситуацію, але навіть найчесніші професори-монетаристи цього ніколи не визнають.