Автори пенсійної реформи зникнуть з грішми на Канарах?

Ще ідеологи марксизму в 19 столітті звернули увагу на вирішальний вплив власності на капітал у розподілі національного доходу.

Справа в тім, що обмеження в доступі до вкладень в основні засоби створює дефіцит засобів виробництва - робочих місць, який спричиняє низький попит на працю і не дозволяє зрости продуктивності праці.

Внаслідок цього в економіці встановлюється низький рівень зарплат та непропорційно високі доходи окремих великих власників капіталу.

В Україні існують не тільки природні обмеження, які виражаються у неготовності частини суспільства ризикувати. Крім того, сформувався вкрай несприятливий інвестиційний клімат. Його джерело - посткомуністична каста, яка продукує бюрократичні перешкоди для отримання зиску у вигляді корупційного податку.

Теоретично створення ефективного механізму інвестування через фондовий ринок створило б конкуренцію олігархам на ринку капіталу і залучило б суспільство до створення національного багатства у сфері виробництва. Це збільшило б можливості суспільства заощаджувати та інвестувати у національне багатство.

Вплив участі працівників в інвестуванні на розподіл національного доходу

Запровадження механізму інвестування працівниками змінить розподіл національного доходу і забезпечить його швидше зростання.

Для прикладу, олігархи США 19 століття до появи фондового ринку були справжніми повноправними господарями країни, а їхні статки, перераховані за курсом купівельної спроможності, доходили до рівня, що відповідає 300 мільярдам сучасних доларів, і це при суттєво менших розмірах самої економіки.

З того часу ситуація значно змінилася. Сьогодні у країнах, де населення є інвестором, де нема перешкод для інвестицій з боку малого та середнього бізнесу, де є вільний доступ для іноземних інвесторів, забезпечено певний баланс інтересів груп, і суспільство перебуває значно ближче до справедливості.

Достатньо подивитися на Європу і США, а потім - на країни, що розвиваються. Найбагатша людина світу - мексиканець, індійські багатії активно наступають йому на п'яти, і це при непорівнянних розмірах економік.

Вирішити пенсійну проблему окремо від інших сфер не вдасться. Українську економіку потрібно реформувати в комплексі. Одне лише покращення інвестиційного клімату більш ніж позитивно вплине на пенсійну сферу завдяки зростанню зайнятості, оплати праці і, відповідно, відрахувань у Пенсійний фонд.

Впровадження накопичувальної системи могло б вирішити ще одну проблему пенсійної сфери - відсутність стимулів до сплати внесків.

Накопичувальна система за рівнем стимулювання стала б аналогом депозиту. Забезпечується прозорість, справедливість, можливість розрахувати майбутні платежі. Працівник платить не кудись з незрозумілою віддачею в майбутньому, а заощаджує для себе, і розмір пенсії залежить від розміру вкладень.

Безперечно, слід зберегти і солідарну систему для виконання соціальної функції держави - підтримки мінімальних життєвих стандартів тих, хто не відклав гроші. Солідарна система не повинна забезпечувати розкішну старість окремих груп без будь-яких розумних підстав. На жаль це теорія, а є ще українська практика.

В сучасних політико-соціальних умовах запровадити ефективну накопичувальну систему в Україні навряд чи вийде. Перешкодою є низький рівень регулювання корпоративних відносин.

У країнах з розвинутим фондовим ринком існують давні традиції в сфері корпоративного регулювання, контроль і відповідальність. Проте навіть там трапляються гучні скандали, пов'язані з маніпулюванням звітністю.

В Україні міноритарний акціонер ніхто, і звуть його ніяк. Він може розраховувати хіба що на добру волю мажоритарних акціонерів та керівників АТ. Хтось скаже: "В чому проблема? Треба прийняти відповідний закон і врегулювати усі питання". Проте у найближчі роки і навіть десятиліття цього не трапиться.

Причина - непрозора приватизація 1990-х років. Над значною частиною підприємств встановлено контроль без переходу всіх прав власності. Прийняти таке законодавство значило б поділитися або взагалі позбутися підприємства. А саме ці люди, мажоритарні акціонери, і приймають в Україні закони.

Міноритарій у будь-якій країні є потенційною "жертвою", і без спеціального захисту його акції нічого не варті. З цього випливає ще одна проблема сучасного фондового ринку: його слабка розвиненість.

Акції українських підприємств існують лише як предмет спекуляції. Гравці купують "папірці" з однією надією: збути їх комусь ще дорожче. Як наслідок, український фондовий ринок то здіймається угору, то різко падає.

Чого варті в Україні акції, можна було переконатися під час ваучерної приватизації. Вони є в усіх, але лише одиниці змогли їх конвертувати в реальну вартість. Взагалі ваучерна приватизація виглядала як якась спецоперація з розкрадання державного майна та дискредитації потужного механізму розвитку суспільства.

Фондовий ринок і сфера корпоративних відносин потребують регулювання. Тут вкрай необхідна жорстка кримінальна відповідальність без терміну давності.

Регулювання потребує і сам механізм вкладення коштів пенсіонерів у реальні активи. В Україні їх можуть просто розікрасти, тому слід посилити відповідальність керівників профільних організацій. Специфіка інвестиційної діяльності така, що важко довести умисність завданих збитків, а це - ґрунт для зловживань.

Низку запитань породжує й аналіз існуючих законопроектів щодо пенсійної реформи. Чому нема заходів з реформування у сфері корпоративного управління та регулювання фондового ринку? Адже вкладати пенсійні кошти буде просто нікуди. Чи, можливо, їм вже запланували інше "застосування"?

Кажуть, що вершина шахрайства - це знайти такий спосіб, щоб стягувати з усіх по одній гривні. По одній, але з усіх.

Впровадження накопичувального рівня планується запровадити лише для тих, кому не виповнилося 35 років. Отже, ці люди вийдуть на пенсію через 25 років. Отже, упродовж 25 років ніхто за пенсійними коштами не прийде.

Працівники акуратно вноситимуть платежі, десять років їх можна буде легко дурити, маніпулюючи звітністю - доведено Бернардом Медоффом, а потім - відкупитися від правосуддя, адже буде чим, і провести решту життя на Канарах.

Враховуючи, що максимальний термін давності в Україні - 15 років, то на момент, коли люди прийдуть за пенсіями, притягати до відповідальності уже не буде кого.

Навряд чи це зроблено навмисно, але якщо припустити, що в такий спосіб автори пенсійної реформи вирішують свої питання з отримання "довгих", дешевих, а то і безкоштовних ресурсів, то їх нахабство не має меж. Враховуючи попередній досвід, сумніви у чистоті намірів є. Одна ваучерна приватизація чого варта.

Пенсійний фонд має всі шанси стати джерелом постійних скандалів та об'єктом запеклої боротьби за контроль над ним серед бажаючих засунути руки у "касу".

Можна твердо констатувати незавершеність реформи у нинішньому вигляді. Залишаються спеціальні пенсії, хоч і в дещо "обрізаному" вигляді, не вирішена жодна інша проблема. Акцент зроблено на подоланні дефіциту. Цього замало.

Автори реформи не спромоглися навіть звести все законодавство до одного документа, побоюючись негативної реакції суспільства. Історія творить майбутнє. У кращому випадку, українцям доведеться більше працювати і менше отримувати.

Читайте також:

Рай і пекло пенсійної системи

Фондовий ринок врятує пенсійну систему?