Чужинці

Слово "чужинець" образливе щодо будь-кого і будь-де. Так було в Ізраїлі, коли у 1980-1990-х роках туди приїхав мільйон колишніх громадян СРСР.

Держава Ізраїль за рахунок міжнародних кредитів зробила все можливе для їх облаштування та абсорбції у громадське середовище. Ці люди, яких спочатку сприймали чужинцями, різко пришвидшили економічний розвиток країни.

Семимільйонний Ізраїль увійшов до клубу найбільш розвинених країн світу, зміг уникнути наслідків фінансово-економічної кризи, а також протистоїть ісламському фундаменталізму арабських країн з чисельністю населення 300 мільйонів осіб.

Більшість "росіян", як зазвичай називали новоприбулих незалежно від їх національності, швидко просунулися у своїх сферах діяльності і зайняли провідні місця у суспільстві, в тому числі - в органах влади і парламенті.

[B]

Далеко не так сталося в Україні. У 1939-1946 роках до складу УРСР увійшли українські землі Польщі, Австро-Угорщини, Румунії та Чехії, які пізніше стали Львівською, Чернівецькою, Волинською, Тернопільською, Івано-Франківською, Рівненською та Закарпатською областями.

Спочатку православне населення східної, центральної та південної України сприймало їх чужинцями з іншою вірою - католики східного обряду, ментальністю і мовою, у якій вчувалися акценти мов країн, до складу яких вони входили.

З тієї пори минуло 64 роки. Що змінилося на цих землях? Західні українці стали жити у власній державі, а в останні 19 років - ще й у незалежній. А це зобов'язує суспільство багато до чого.

Незалежна держава повинна піклуватися не тільки про свою політичну, економічну, територіальну і військову безпеку, але й про рівність прав громадян, незалежно від місця їх проживання.

Що це означає? Головним чином - можливість нормального життя на середньому у країні рівні. Саме це завдання вирішувала об'єднана Німеччина, коли вкладала у розвиток Східної Німеччини майже трильйон марок.

У часи СРСР влада адміністративно перерозподіляла кошти держбюджету в інтересах недостатньо розвинених областей, які пізніше, у часи незалежності України, почали презирливо називати реципієнтами.

При цьому багато хто забув, що у недалекі часи західна Україна поставляла всій Україні і частині Росії дешеві газ та нафту, поклади яких з часом вичерпалися, а їх видобувники поїхали у російські Тюмень і Сибір, де працюють і зараз.

Що ж нині мають жителі західної України? Найбільше безробіття, виїзд місцевого населення в ЄС та заможніші центральні регіони України, удвічі нижчу, ніж в середньому в державі, зарплату, меншу народжуваність.

Сім західних областей, 28% регіонів, мають лише 12% основних виробничих засобів. За роки незалежності край отримав менше 10% державних інвестицій.

Лише "Євро-2012" спонукало державу вкладати гроші в об'єкти соціальної інфраструктури. Однак якийсь центр постіндустріального розвитку краю, навіть у найбільш розвиненій Львівській  області, так і не був створений. По суті, західна Україна лише трохи підвищила рівень свого розвитку, який існував у 1946 році.

Карпати не стали всеукраїнським центром відпочинку, хоча їх рекреаційні можливості доволі потужні. Як і раніше, більшість українців віддають перевагу аналогічному відпочинку за кордоном.

Приватний бізнес заходу України переважно малий. Разом с невеликим середнім він розвивається повільно. Частково це пов'язано з ментальністю населення, значна частина якого не звикла до роботи на великих підприємствах, а частково - з відсутністю належних умов для розвитку малих і середніх наукоємних підприємств.

Слід зважити і на те, що, відповідно до першочергових державних потреб та можливостей країни, розвивати на заході промислові потужності нема сенсу. Все це простіше зробити на сході і центрі, де існують старі підприємства і кадри.

Виходячи з цього, у найближчі роки держава не вкладатиме кошти в основні засоби західної України. А сукупний потенціал західноукраїнського бізнесу недостатній для того, щоб самому створювати потужні підприємства. Тим більше, що малий та середній бізнес, як правило, і не збирається об'єднуватися.

У таких умовах економічний розвиток краю аж ніяк не пришвидшиться, що з часом наблизило б його до середнього рівня. Прямо або опосередковано це відчувається населенням, ображає його і мимоволі викликає почуття бідних родичів тих, що живуть заможніше. Це роз'єднує країну. Що ж робити?

Основні виробничі засоби сходу та центру відбудовувалися протягом останніх 100-200 років. Тимчасом сім нинішніх західних областей України в часи їх перебування у складі метрополій центральної Європи стали місцем пограбування з боку тих самих метрополій. Промисловість була надто примітивна та слабка.

Чи замкнулося  коло історичної кривди щодо західної України? Чи розуміють економічне підґрунтя свого нинішнього становища західні українці? Чи знайдуть вони шлях виходу з нього? Всі ці питання складні, але відповіді треба шукати.

Передусім, західна Україна повинна зорганізуватися. Для цього слід створити центр, який би сприяв розгортанню у краї недорогих прибуткових підприємств. Такий центр регулював би більш-менш рівномірне розміщення цих компаній у різних областях, зважаючи лише на отримання прийнятного прибутку.

Центр має вступати у стосунки з органами центральної законодавчої та виконавчої влади задля розширення функцій місцевих органів влади, зокрема, у регулюванні ставок податку на прибуток та ПДВ для нових підприємств.

Також центр повинен мати деякі обмежені функції виконавчих органів влади для того, щоб від її імені виступати посередником у стосунках з греко-католицькою церквою та бізнес-колами греко-католицьких громад світу, українськими і закордонними власниками винаходів та інвесторами.

Виходячи з цього, засновниками центру можуть бути органи представницької та виконавчої влади міст західної України, представники Української греко-католицької церкви, підприємці, представники наукових закладів.

Центр не повинен дублювати роботу державних органів влади, а зосереджуватися лише на розширені спектра їх діяльності у межах, окреслених спільною угодою. Умовна назва такого центру - Західний економічний регіон. Його керівництво може формуватися шляхом консенсусу засновників.

Організація пошуку зацікавлених підприємців могла би покладатися на фахівців центру, інформація якого поширювалася б в Україні і за її межами - переважно у державах із значною кількістю україномовного і російськомовного населення, а також у країнах з численними греко-католицькими громадами.

Передовсім, мова йде про Канаду, США, Німеччину, Ізраїль, Австралію, Польщу, Словаччину, Великобританію, Німеччину, Бразилію, Аргентину.

Звісно, в Україні церква відділена від держави, але вона не може відділитися від людей та їх матеріальних потреб, які легше задовольняти при підтримці церкви.

Прикладом такої співпраці є історія впровадження на недержавному київському заводі енергозберігаючої технології канадської компанії "Шванк". Її "просувало" на ринок України львівське мале підприємство "Робітня", керівник якого мав родичів греко-католицької конфесії у Канаді. Такі приклади можуть стати масовими.

Вперше подібна форма економічного розвитку бідної території за пропозицією рабина Шмуеля Молівера була запропонована 1882 року барону Едмону де Ротшильду задля розвитку Палестини, де історично проживала єврейська громада, розпорошена у різних країнах після зруйнування Першого храму.

Ротшильд перейнявся цією ідеєю і поставив на потік створення у Палестині аграрних, а пізніше - промислових підприємств. Так почалася розбудова народного господарства майбутнього Ізраїлю. З тієї пори сплило багато води.

Українську греко-католицьку церкву поважають в усьому світі. Одна з вулиць центральної частини Єрусалима названа на честь видатного гуманіста глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрія Шептицького.

Повторити досвід розбудови економіки рідного краю можуть і жителі західної України, яких об'єднує греко-католицька церква. Якщо до цих зусиль додати роботу регіонального організаційного центру, то інвестиції та інновації з усього світу потечуть саме у західну Україну, де для цього є відповідні умови.

Зважаючи на це, можна було б розраховувати і на повернення на батьківщину частини української діаспори, з якою у цей край також прийшли б потужні інвестиції. Саме тоді пересічний житель західної України відчув би себе не чужинцем у власній країні, а повноправним громадянином незалежної держави.

Марко Олівенський, кандидат економічних наук