Озвучений у відеопосланні Дмитра Медведєва докір українському президенту у тому, що українська влада систематично порушує права російських інвесторів, свідчить або про відсутність у кремлівського керівництва об'єктивної інформації про стан справ в Україні, або про свідому політизацію даної теми напередодні президентських виборів.

Насправді, російський капітал почувається в Україні значно вільніше, ніж навіть у себе на батьківщині. Лише тут російські інвестори дозволяють собі створювати штучні кризи, користуючись монопольним положенням на ринках, розмивати контрольні пакети акцій держави, ігнорувати інвестиційні зобов'язання, взяті під час приватизації.

Іронія полягає у тому, що за часів президентства Віктора Ющенко жодне підприємство, що є власністю російського капіталу, не було реприватизовано. Проте російський капітал все одно не задоволений українською владою. При цьому він настільки міцно закріпився у національній економіці, що сам став одним із факторів політичного життя країни.

Російський капітал, як і капітал будь-якої іншої країни, пожвавлює інвестиційну активність, сприяє зростанню ВВП, збільшенню надходжень до бюджету та підвищенню рівня зайнятості.

Водночас, його визначальною характеристикою продовжує залишатися високий рівень політизації порівняно з капіталом інших країн, через що перехід окремих секторів економіки під його контроль сформував низку об'єктивних ризиків та викликів для економічної безпеки країни.

Проникнення російського капіталу в Україну розпочалося ще в середині 1990-х. На першому етапі цей процес здебільшого був хаотичним і безсистемним. Російські інвестори не мали чітких артикульованих економічних цілей. Їх пріоритети починають простежуватися лише з кінця минулого десятиліття.

В основі експансії російського капіталу лежить комплекс різнохарактерних чинників. Найважливіші з них такі.

1. Політичні стимули з боку уряду РФ.

Вищі російські чиновники і політичні діячі неодноразово проголошували необхідність державної підтримки експансії російського капіталу в Україну з метою вирішення власних геополітичних завдань.

Однак якщо у 1990-х така політика розглядалася як механізм політичної інтеграції у межах колишнього СРСР, то зараз більше йдеться про вплив на прийняття керівництвом держави лояльних стратегічних рішень.

Серед них - відмова від вступу у НАТО, участь у російських організаціях економічного та військового співробітництва, розміщення військових баз.

Варто відзначити, що інтенсивність політичного чинника слабшає, хоча очевидно, що він ще довго впливатиме на процес прийняття рішень.

2. Спроби відновити економічні зв'язки у рамках колишнього народногосподарського комплексу.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів власники російських підприємств надавали перевагу відновленню оперативного контролю над контрагентами в колишньому СРСР, паралельно розвиваючи аналогічне виробництво у РФ.

У 1990 році 80% української промисловості виготовляло проміжну продукцію, на основі якої працювали російські підприємства.

Втративши цю ресурсну базу, вони вимушені були відновлювати кооперацію вже через корпоративні зв'язки. Відновлення кооперації, особливо у стратегічно важливих галузях, було одним із пріоритетів російського капіталу.

3. Сприятливі умови для бізнесу.

Україна здійснює подібні з російськими трансформаційні перетворення своєї економіки, тому економічні й інституціональні умови розвитку бізнесу схожі.

Позитивною для російського капіталу також була низька вартість українських підприємств через високий ступінь зношеності основних фондів.

4. Схожість ділової культури.

Російським інвесторам більш зрозумілі умови бізнесу в Україні, ніж західним компаніям. Вони ефективно екстраполювали в країну російську модель відносин з владою, завдяки чому здатні домовлятися з різними політичними групами впливу.

Це підтверджує й той факт, що навіть після зміни влади у 2005 році російські фірми уникли процесів націоналізації чи перегляду умов діяльності в Україні.

Російський капітал за відносно невеликий проміжок часу пройшов якісний період еволюції, що закономірно позначилося на механізмах, глибині й галузевих пріоритетах його експансії в економіку України.

Умовно можна виділити три основні періоди експансії.

1. 1995-2002 роки - активне проникнення у паливно-енергетичний комплекс і ЗМІ.

2. 2002-2004 роки - розширення присутності у машинобудуванні, електроенергетиці та інформаційних технологіях.

3. 2005-2009 роки - інтерес до ключових галузей вітчизняної економіки: чорної металургії та фінансової сфери.

Першою українською галуззю, яка стала чітким пріоритетом експансії російського капіталу, є нафтопереробна промисловість.

У 1998-2002 роках російські інвестори встановили контроль над трьома найбільшими і найсучаснішими українськими нафтопереробними заводами - Лисичанським, Херсонським та Одеським.

Кременчуцький НПЗ перейшов у власність російського капіталу ще 1994 року. Для порівняння: сумарна проектна потужність двох інших вітчизняних профільних заводів не перевищує потужності Одеського НПЗ.

Проникнення російського капіталу у нафтопереробну промисловість України

Загалом російський капітал у 2001-2006 роках контролював більш ніж 90% проектних потужностей української нафтопереробки та 85% поставок нафти. Лише після зміни у 2006-2008 роках власників на Херсонському та Кременчуцькому НПЗ частка російського капіталу у нафтопереробній промисловості знизилася до 40%.

Однак, враховуючи, що Україна так і не диверсифікувала поставки сировини на НПЗ, залежність від російської нафти все ще залишається критичною.

Крім того, у 1998-2002 роках російські інвестори за допомогою інструментів власності, джоберських та франчайзингових схем встановили контроль над майже трьома чвертями вітчизняних АЗС.

Домінуюча частка російського капіталу призвела до монополізації ринку нафтопродуктів та до регулярних паливних криз.

Під тиском російського капіталу українська влада у 2000-2004 роках вибудувала тарифні та адміністративні бар'єри для готових імпортних нафтопродуктів, створивши монопольне становище для російських компаній.

Через це у 2001-2006 роках в Україні спостерігалися періодичні кризи на ринку нафтопродуктів, а ціна пального перевищувала вартість більш якісного аналога у США. Це свідчило про наявність неформального картелю та єдиного центру керування його діями.

Крім того, російські інвестори практично не вкладають грошей у модернізацію НПЗ, що дає підстави говорити про переважання негативних наслідків надмірної присутності російського капіталу у вітчизняній нафтопереробці.

Крім нафтової промисловості, у 1998-2002 роках російські інвестори виявляли активний інтерес до українських ЗМІ. Той факт, що акціонерами найбільших компаній даної сфери були російські нафтові транснаціональні корпорації, свідчить про наявність політичного підґрунтя економічної експансії.

Інтерес до нафтопереробної промисловості і ЗМІ тривав до 2005-2006 років, після чого почав стрімко вгасати. Зокрема, група "Альянс" і "Татнефть" вийшли з нафтопереробного бізнесу і розпродали свої роздрібні мережі. ТНК істотно скоротила мережу АЗС, а також припинила інвестувати у Лисичанський НПЗ, підтримуючи його на мінімальному рівні завантаження.

Плавний відхід російського капіталу з нафтової промисловості, швидше за все, пояснюється втратою галуззю статусу стратегічної. Якщо у 2002-2004 роках моторне паливо внутрішнього виробництва на українському ринку становило більше 95%, то сьогодні - менше 50%.

Це позбавляє російський капітал можливості маніпулювати ринком для вирішення політичних завдань та власних економічних цілей - одержання надприбутків за рахунок монополізації.

Також в останні роки він звузив свою присутність у вітчизняних ЗМІ, що, швидше за все, пов'язано із загальним переосмисленням російської інформаційної політики в Україні.

Далі буде...